11.01.22

22-ц/812/180/22

Провадження №22-ц/812/35/22

Провадження №22-ц/812/180/22

П О С Т А Н О В А

Іменем України

       11 січня 2022 року м. Миколаїв

колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:

головуючого: Базовкіної Т.М.,

суддів: Царюк Л.М., Яворської Ж.М.,

із секретарем судового засідання: Богуславською О.М.,

за участі: відповідачів: ОСОБА_1 , її представника – адвоката Савицької О.Є., Іванової О.В.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу №477/1881/20 за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення, яке постановив Жовтневий районний суд Миколаївської області під головуванням судді Саукової Ангеліни Анатоліївни у приміщенні цього суду 21 жовтня 2021 року, повний текст якого складений 01 листопада 2021 року, за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору – приватний нотаріус Вітовського районного нотаріального округу Миколаївської області Реукова Н.А., Миколаївська районна державна адміністрація Миколаївської області, про визнання договору купівлі-продажу частково недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння,

у с т а н о в и л а :

У жовтні 2020 року ОСОБА_3  та ОСОБА_4  звернулися через свого представника – адвоката Поповську О.М. з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору – приватний нотаріус Вітовського районного нотаріального округу Миколаївської області Реукова Н.А., Миколаївська районна державна адміністрація Миколаївської області, про визнання договору купівлі-продажу частково недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позов мотивований тим, що постановою Миколаївського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року було змінено рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 25 січня 2012 року у справі № 1411/405/2012 та за кожним з них визнано право власності в порядку спадкування на 45/400 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , а за відповідачем ОСОБА_2 визнано право власності на 45/200 часток цього ж будинку. До цього за їх апеляційною скаргою у вказаній справі Миколаївським апеляційним судом 21 серпня 2020 року було відкрито апеляційне провадження. Отримавши ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 21 серпня 2020 року, відповідач ОСОБА_2 скористалась правом на відзив, копію якого отримала мати позивачів 07 вересня 2020 року. Також ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 21 серпня 2020 року була зупинена дія оскаржуваного рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області. Однак, звернувшись до державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Вітовського району щоб зареєструвати право власності, позивачі дізналися, що 09 вересня 2020 року в порушення ухвали апеляційного суду право власності на всі 45/100 часток цього будинку зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2019 року № 771, укладеного між останньою та ОСОБА_2 , та заяви про повний розрахунок за договором. Вважають, що відповідач ОСОБА_1 є недобросовісним набувачем, оскільки знала, що купує спірні 45/100 часток житлового будинку, права власності на які оспорюються в суді, оскільки їх мати 23 серпня 2020 року особисто приходила до неї та ознайомлювала з ухвалою апеляційного суду від 21 серпня 2020 року. Також зазначають, що в судовому засіданні 15 вересня 2020 року відповідач ОСОБА_2 ввела в оману апеляційний суд та приховала той факт, що ще 09 вересня 2020 року здійснила відчуження спірної 45/100 частки будинку, а також при укладенні договору купівлі-продажу ввела в оману нотаріуса та покупця, засвідчуючи, що відчужувана частина будинку є її особистою приватною власністю.

Посилаючись на викладене, а також на положення частин 1, 3 статті 215, частину 3 статті 203 та частину 5 статті 216 ЦК України, позивачі просили визнати договір купівлі-продажу 45/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 від 24 грудня 2019 року, реєстраційний номер №771, право власності за якою зареєстроване 09 вересня 2020 р., індексний номер 53965007, посвідчений приватним нотаріусом Вітовського районного нотаріального округу – частково недійсним в частині відчуження належних позивачам 45/200 часток житлового будинку.

Крім того позивачі просили суд на підставі положень статей 387, 388 ЦК України витребувати 45/200 часток житлового будинку АДРЕСА_1 із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 .

У відзиві на позов відповідачка ОСОБА_1 позовні вимоги не визнала та зазначила, що є добросовісним набувачем, оскільки не знала і не могла знати, що вона набуває майно в особи, яка не мала право його відчужувати. Договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 був укладений 24 грудня 2019 року, тобто задовго до звернення позивачів до Миколаївського апеляційного суду з вимогою про визнання за ними права власності на 45/200 частки у праві спільної часткової власності. З моменту укладення договору її сім`я вселилась до будинку, проводила у ньому ремонт, сплачували комунальні послуги. Посилаючись на зміст статей 388, 1280 ЦК України, зазначала, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно, а не частку в праві спільної часткової власності.

У відзиві на позов відповідачка ОСОБА_2 позовні вимоги не визнала та просила у позові відмовити.

Відзив мотивувала тим, що рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 25 січня 2012 року у справі № 1411/405/2012 позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи – Універсальна товарна біржа «Віконт –Т», Жовтнева державна нотаріальна контора, задоволені повністю, визнано дійсним договір купівлі-продажу 45/100 частини житлового будинку, зареєстрованого 21 січня 1998 року за реєстровим номером №1029 на товарній біржі «Віконт-Т», та визнано за нею право власності в порядку спадкування за законом на 45/100 частин житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . 21 травня 2018 року вона зареєструвала право власності на зазначене нерухоме майно. Отже, рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області було виконано повністю, тому є недоречним довід позивачів про зупинення дії цього рішення суду. При цьому вона реалізувала своє право власності на зазначене нерухоме майно 24 грудня 2019 року, до відкриття провадження ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 21 серпня 2020 року за апеляційною скаргою позивачів. Отже, вона не мала будь-яких обмежень щодо розпорядження своїм майном та діяла правомірно. Оскаржуваний договір був укладений і нотаріально посвідчений 24 грудня 2019 року, а до Миколаївського апеляційного суду позивачі звернулись в серпні 2020 року. Також заперечує недобросовісність придбання 45/100 частини житлового будинку відповідачкою ОСОБА_1 , зазначаючи, що на момент придбання 45/100 частини будинку спір щодо предмету купівлі-продажу був відсутній, а сам факт відкриття судового провадження за апеляційною скаргою не встановлює обмеження ОСОБА_7 , відповідно до встановленого договором обов`язку, здійснити остаточний розрахунок за придбану частину нерухомого майна. Отже навіть повідомлення ОСОБА_1 про ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 21 серпня 2020 року не обмежує її щодо відчуження права на частину нерухомого майна, яке вона придбала та набула ще 24 грудня 2019 року.

Третя особа приватний нотаріус Вітовського районного нотаріального округу Миколаївської області Реукова Н.А. у своїй заяві зазначила, що не є третьою особою у справі, оскільки у разі ухвалення судового рішення жодним чином не може вплинути на її права та обов`язки.

Ухвалою суду від 23 лютого 2021 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, залучено Миколаївську районну державну адміністрацію Миколаївської області як орган опіки та піклування.

В заяві до суду Миколаївська районна державна адміністрація Миколаївської області проти позову заперечувала, зазначивши про порушення прав малолітньої дитини, зареєстрованої у спірному будинку.

В судовому засіданні представник позивачів позов підтримала, просила його задовольнити.

В судовому засіданні відповідачка ОСОБА_2 проти позову заперечувала, просила у позові відмовити. Надала пояснення, аналогічні викладеним у відзиві.

В судовому засіданні відповідачка ОСОБА_1 та її представник проти позову заперечували, надали пояснення, аналогічні викладеним у відзиві. Додатково зазначили, що у будинку проживають донька та онук ОСОБА_1 та у разі задоволення позову будуть порушені права малолітньої дитини.

Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 21 жовтня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволені частково.

Визнано договір купівлі-продажу 45/100 часток в праві спільної часткової власності на житловий будинок з прилеглими надвірними господарчими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , посвідчений 24 грудня 2019 року приватним нотаріусом Вітовського районного нотаріального округу Миколаївської області Реуковою Н.А., зареєстрований в реєстрі за № 771, частково не дійсним, в частині відчуження 45/200 часток, належних ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (по 45/400 часток за кожним).

В задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в сумі 454 грн. з кожної.

Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 1250 грн. з кожного.

Рішення суду мотивовано тим, що станом на 09 вересня 2020 року, на час остаточного розрахунку за договором купівлі-продажу від 24 грудня 2019 року, після якого, відповідно до умов договору право власності перейшло до покупця, ОСОБА_2 була обізнана про факт оскарження рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 25 січня 2012 року та відкриття Миколаївським апеляційним судом апеляційного провадження, отже, ОСОБА_2 не могла не розуміти, що рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 25 січня 2012 року, яким за нею визнано право власності на 45/100 частини будинку, не набрало законної сили.

Суд з врахуванням положень статті 217 ЦК України вважав, що під час відчуження 45/100 частини будинку ОСОБА_2 разом з належними їй 45/200 частинами будинку також відчужено по 45/400 частин, належних ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , тому їх право власності на зазначені частки у праві спільної часткової власності підлягають захисту шляхом визнання недійсним договору купівлі продажу в цій частині.

Суд відхилив заперечення відповідачки про те, що задоволення позову буде порушувати права малолітньої дитини, яка зареєстрована та проживає у даному будинку, оскільки неповнолітня дитина у даному спірному нерухомому майні має лише право на проживання за Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а також Закону України «Про охорону дитинства», не маючи будь-яких майнових прав на вказане майно (право власності). При скасуванні договору купівлі-продажу в частині за відповідачкою ОСОБА_1 залишається право власності на частину майна без індивідуально визначеної частки, що в свою чергу не позбавляє неповнолітню дитину права користування зазначеним майном.

Відмовляючи в позові в часині витребування майна з чужого незаконного володіння, суд першої інстанції послався на те, що за усталеною практикою Верховного Суду за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Разом з цим, витребувати можна лише індивідуально визначене майно, а не частку у праві спільної часткової власності. Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року ( провадження № 14-247цс18, № 14-179цс18), постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 635/1216/16.

Оскільки позивачами доказів виділення спірного майна в натурі суду не надано, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в частині витребування майна.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказує, що рішення суду в частині задоволення вимог про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу 45/100 у праві спільної часткової власності на житловий будинок є незаконним, суд невірно дав оцінку обставинам справи, а висновки суду зроблені в порушення норм матеріального права, тому просить його скасувати у вказаній частині, ухвалити нове про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог.

Апеляційна скарга мотивована тим, що не відповідають дійсності доводи позивачів про те, що ОСОБА_1 є недобросовісним набувачем спірного майна, оскільки на день укладання оспорюваного договору – 24 грудня 2019 року жодних претензій позивачі не висловлювали, також не було будь-яких обмежень на 01 жовтня 2020 року, коли відбулася державна реєстрація права. ОСОБА_1 разом з членами своєї сім`ї переїхали до будинку, зареєструвалися у ньому. За такого вважає себе добросовісним набувачем і вважає, що суд не з`ясував, чи існували на момент укладання оспорюваного договору купівлі-продажу якісь обтяження, арешти, інші заборони чи обмеження у використанні та розпорядженні майном. На думку відповідачки, визнання частково недійсним договору купівлі-продажу не є належним способом захисту прав позивачів, оскільки не відновить їх порушених прав, а призведе ще й до порушення прав сім`ї покупця, яка є добросовісним набувачем.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 вказує, що рішення суду в частині задоволення вимог про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу 45/100 у праві спільної часткової власності на житловий будинок є необґрунтованим, ухваленим з невірним встановленням обставинам справи, з порушенням норм матеріального права, а тому просить рішення суду скасувати в цій частині та ухвалити нове про відмову в задоволенні зазначених позовних вимог.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що відповідачки уклали оспорюваний договір 24 грудня 2019 року, тоді як право на 45/200 частин будинку визнано за позивачами постановою Миколаївського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, тобто на день укладання договору ОСОБА_2 як власник частки нерухомого майна мала право на укладання договору з відчуження належного їй майна, тоді як суд не обґрунтував, чому вона цього права не мала. За такого ОСОБА_2 вважала, що сторони договору діяли правомірно. Також, на думку відповідачки, суд помилково встановив, що рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 25 січня 2012 року не набрало законної сили, тому що станом на 24 грудня 2019 року це рішення не було скасовано, отже ОСОБА_2 при укладанні договору купівлі-продажу частини будинку діяла правомірно. Крім того, суд безпідставно не визнав добросовісності ОСОБА_1 як набувача майна, тоді як в такому випадку відсутні підстави для витребування у неї спірного майна.

У відзиві на апеляційні скарги представник позивачів ОСОБА_8 , посилаючись на вірно зроблені висновки суду першої інстанції та вірне застосування судом норм матеріального права, просить апеляційні скарги залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

       Відзиви мотивовані тим, що твердження в апеляційних скаргах про добросовісність набувача ОСОБА_1 спростовуються встановленими судом обставинами а саме тим, що ухвалою апеляційного суду від 21 серпня 2020 року було зупинено дію оскаржуваного рішення суду першої інстанції, яку ОСОБА_2 отримала, вона навмисно прискорила укладання оспорюваного договору та отримала від покупця остаточний розрахунок за договором, а ОСОБА_9 на власний ризик, будучи повідомленою про оскарження в апеляційному суді рішення суду від 25 січня 2012 року, ці кошти сплатила. Також суд дійшов правильного висновку про те, що під час відчуження 45/100 часток житлового будинку ОСОБА_2 було відчужено і 45/200 частки, належних позивачам, тому їх порушено право підлягає захистові шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу.

       Рішення суду в частині вирішення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння не оскаржується і предметом апеляційного перегляду не було.

       Заслухавши доповідь судді, пояснення відповідачів, їх представників, представника позивачів, дослідивши матеріали справи та оцінивши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню із таких підстав.

Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами  ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення суду відповідає таким вимогам закону.

       Судом встановлено і таке вбачається з матеріалів справи, що відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного 21 січня 1998 року, ОСОБА_10 придбала у ОСОБА_5 45/100 частин житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого в АДРЕСА_1 .

Цей договір купівлі-продажу того ж дня посвідчений на Універсальній товарній біржі «Віконт-Т» за номером 1029.

04 березня 1998 року договір був зареєстрований в Миколаївському міжміському бюро технічної інвентаризації за реєстровим № 1411.

Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 25 січня 2012 року у справі № 1411/405/2012 задоволений позов ОСОБА_2 до ОСОБА_5 та ОСОБА_11 , яка діяла в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , визнаний дійсним договір купівлі-продажу 45/100 частин житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований 21 січня 1998 року за реєстровим № 1029 на товарній біржі «Віконт-Т», та за ОСОБА_2 визнано право власності на 45/100 частин житлового будинку в порядку спадкування за законом.

За апеляційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 постановою Миколаївського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 25 січня 2012 змінено. Визнано за ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 право власності на 45/200, 45/400, 45/400, відповідно, частин житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , в іншій частині рішення суду залишено без змін (а.с. 12-15).

Як встановив апеляційний суд, переглядаючи справу № 1411/405/2012, ОСОБА_2 та ОСОБА_12 є дітьми ОСОБА_10

ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , які є позивачами у справі № 477/1881/20, є дітьми ОСОБА_12 та онуками ОСОБА_10

ОСОБА_12  помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ,  ОСОБА_10 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

ОСОБА_2 звернулася до Жовтневої державної нотаріальної контори Миколаївської області із заявою про прийняття спадщини після ОСОБА_10 .

Виходячи із встановлених фактичних обставин, апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції у справі № 477/1881/20, дійшов висновку, що   ОСОБА_4 та ОСОБА_3 мають право спадкування після смерті ОСОБА_10 за правом представлення свого батька ОСОБА_12 на підставі положень частин 1, 5 статті 1266 ЦК України, тобто є спадкоємцями за законом першої черги за правом представлення, а також в силу положень частини 3 статті 1273 ЦК України прийняли спадщину.

За такого, апеляційний суд вважав, що спадщину після смерті ОСОБА_10 прийняла її донька ОСОБА_2 та онуки спадкодавця ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , а тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що ОСОБА_2 є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_10 .

Відповідно до договору купівлі-продажу 45/100 часток в праві спільної часткової власності на житловий будинок від 24 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Вітовського районного нотаріального округу Миколаївської області Реуковою Н.А., зареєстрованого в реєстрі за № 771, ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 купила належні ОСОБА_2 як продавцю на праві спільної часткової власності на підставі рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 25 січня 2012 року 45/100 часток житлового будинку з прилеглими надвірними господарчими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 (а.с. 80-82).

Відповідно до цього договору право власності на 45/100 часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок, що є предметом цього договору виникає у покупця з дня повної оплати, яка має бути проведена до 01 жовтня 2020 року включно, що підтверджується заявою продавця.

Право власності ОСОБА_1 на 45/100 будинку АДРЕСА_1 зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2019 року та заяви про повний розрахунок від 09 вересня 2020 року (а.с. 16-17).

Згідно статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Як визначено статтями 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. До способів захисту цивільних прав та інтересів, віднесено, зокрема, визнання правочину недійсним.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до положень статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За загальним правилом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, серед іншого, є те, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно із статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною першою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Згідно з положеннями частини 1 статті 1266 ЦК України внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Крім того, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Разом з тим, відповідно до частини першої статті 317 ЦК України саме власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Звертаючись до суду із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 24 грудня 2019 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , позивачі, зокрема, посилалися на те, що на момент укладення спірного правочину ОСОБА_2 не була власником відчуженої за договором 45/100 часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , а була власником лише 45/200 частко цього житлового будинку і тому не мала права відчужувати іншій особі належні позивачам 45/200 часток.

Як встановлено судами у справі № 1411/405/12, 45/100 часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_1 входять до складу спадщину померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_10 . Спадщину після ОСОБА_10 прийняли спадкоємці: відповідачка у справі, яка переглядається, ОСОБА_2 , позивачі у цій же справі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

В силу частини 3 статті 1223 ЦК України право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

За такого на час укладення спірного договору, тобто станом на 24 грудня 2019 року власниками 45/100 часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_1 були ОСОБА_2 ( щодо 45/200 частки), ОСОБА_3 (щодо 45/400 частки) та ОСОБА_4 (щодо 45/400).

Крім того, згідно постанови Миколаївського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року у справі № 1411/405/12, за позивачами визнано право власності по 45/400 (за кожним) часток у праві власності на спірний житловий будинок.

Таким чином, ОСОБА_2 , не була власником 45/200 часток у праві на житловий будинок, оскільки не набула таке право у встановленому законом порядку, отже не мала права на відчуження цього майна шляхом укладання договору купівлі-продажу, а тому спірний договір купівлі-продажу від 24 грудня 2019 року в частині відчуження 45/200 часток у праві на нерухоме майно не відповідає вимогам частини першої статті 203 ЦК України та відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є недійсним.

За такого суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог щодо визнання договору купівлі-продажу частково недійсним.

Аналогічних висновків за подібних правовідносин дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 265/5040/13-ц.

Колегія суддів відхиляє аргументи апеляційних скарг.

       Щодо добросовісності ОСОБА_1 як набувача спірної частки у майні за договором купівлі-продажу.

       Обставини щодо добросовісності набувача спірного майна має значення, а тому входить до предмету доказування, у спорах про витребування майна із чужого незаконного володіння відповідно до статей 387, 388 ЦК України.

       У справі, яка переглядається, суд відмовив у задоволенні позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння, а тому не робив висновок щодо добросовісності набувача майна ОСОБА_1 .

       Недійсність же угод за загальними правилами (статті 203, 215 ЦК України) законодавець не пов`язує із встановленням добросовісності (недобросовісності) набувача спірного майна.

       Тому у даній справі не має правового значення добросовісність поведінки ОСОБА_1 як сторони за договором купівлі-продажу.

       Щодо наявності у продавця ОСОБА_2 , яка була зареєстрована власником спірної частини нерухомого майна, права на укладання спірного договору.

       Так, згідно із пунктом 1 статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

       Державна реєстрації речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності. Близький за змістом правовий висновок неодноразово сформульований Верховним Судом, зокрема в постановах від 27.06.2018 у справі №   921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі №   909/472/18, від 29.04.2020 у справі №   911/1455/19.

       Тобто державна реєстрація речового прав не є підставою виникнення цього права.

       Сам факт наявності запису в Державному реєстрі речових прав та обтяжень на нерухоме майно про право власності ОСОБА_2 на вищевказане нерухоме майно (45/100 часток у праві власності на житловий будинок) не надавало їй права на розпорядження усім цим майном у грудні 2019 року, оскільки з дня відкриття спадщини на майно ОСОБА_10 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) року його частина - 45/200 частки належала на праві власності позивачам, а тому ОСОБА_2 не мала права відчужувати належну позивачам частку у нерухомому майні.

       Подібні висновки зроблені Верховним Судом у постанові від 29 липня 2020 року у справі № 490/5223/16-ц.

       Безпідставним є посилання в апеляційній скарзі на відсутність на час відчуження майна за спірним договором будь-яких обтяжень та обмежень щодо розпорядження цим майном, оскільки таким обмеженням є наявність права позивачів як спадкоємців майна померлої ОСОБА_10 на відповідну частку спадкового майна на день укладання договору.

       Щодо порушення прав ОСОБА_1 через визнання частково недійсним договору купівлі-продажу частки у праві власності на житловий будинок, то колегія суддів зауважує, що умови та підстави настання відповідальності продавця у разі відсудження товару у покупця передбачені статтею 661 ЦК України.

       Щодо належності способу захисту права позивачів.

       Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 та від 30 січня 2019 року у справі  № 569/17272/15-ц.

Колегія суддів вважає, що обраний позивачами спосіб захисту їх порушених прав – визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири є належним, враховуючи наступне.

       У частині 3 статті 26 Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень зазначено, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

       Отже рішення у справі, яка переглядається, є підставою для проведення державної реєстрації припинення права ОСОБА_1 , яке зареєстровано на підставі договору купівлі-продажу від 29 грудня 2019 року, у визначеній рішенням суду частині.

       До того ж відповідно до частини 1 статті 27 цього ж закону судове рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, є підставою для державної реєстрації права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі.

       За такого постанова Миколаївського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року у справі № 1411/405/12, якою за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 визнано право власності на частку у праві власності на житловий будинок, є підставою для державної реєстрації за ними цього права.

Враховуючи, що рішення постановлено судом першої інстанції у відповідності з положеннями норм матеріального права та з дотриманням положень процесуального закону, колегія суддів в силу статті 375 ЦПК України не вбачає підстав для його скасування.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частини 1, 13 статті 141 ЦПК України).

Оскільки рішення суду першої інстанції залишено без змін, судові витрати покладаються на відповідачів, а тому відсутні підстави для перерозподілу судових витрат апеляційним судом.

       Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а :

       Апеляційні скарги  ОСОБА_1 та  ОСОБА_2 залишити без задоволення, рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 21 жовтня 2021 року залишити без змін.

       Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Т.М. Базовкіна

Судді:    Л.М. Царюк

Ж.М. Яворська

___________________________________________________

Повний текст постанови складений 11 січня 2022 року