ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ  

                                  83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46

                                                             Р І Ш Е Н Н Я   

                                                            іменем України

17.01.11 р.                                                                                    Справа № 10/15пн                               

за позовом: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м.Маріуполь,

код НОМЕР_1

до відповідача: Маріупольської міської ради, м.Маріуполь, ЄДРПОУ 33852448

про визнання права власності

Суддя  Любченко М.О.

Представники:

від позивача: ОСОБА_2 – по дов.

від відповідача: не з’явився

В засіданні суду брали участь:

СУТЬ СПРАВИ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1, м.Маріуполь звернувся до господарського суду Донецької області з позовною заявою (з урахуванням заяви б/н від 17.01.2011р.) до відповідача, Маріупольської міської ради, м.Маріуполь про визнання права власності на будівлю кіоску (літера А-1), загальною площею 9,9 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на наявність у нього права користування земельною ділянкою, на якій Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 самовільно збудовано спірне нерухоме майно, а також на відсутність з його боку будь-яких порушень прав інших осіб.

Відповідач у відзиві №2/11 від 10.01.2011р. будь-яких заперечень проти позову не надав, розгляд справи просив здійснити без участі представника Маріупольської міської ради.

Згідно із ст.75 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого рішення по справі.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, суд вважає позовні вимоги правомірними та такими, що підлягають задоволенню, враховуючи наступне:

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно із ст.ст.13, 41 Конституції України передбачено, що від імені українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Відповідно до ст.ст.142, 143 Основного Закону України до матеріальної основи органів місцевого   самоврядування, крім інших об'єктів,   належить   земля,   управління   якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.

За змістом ст.12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин, належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Статтею 116 Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла на момент виникнення між позивачем та відповідачем орендних відносин) визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права  власності  та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів приватизації, або центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Порядок надання у постійне користування земельних ділянок юридичним особам та порядок передачі земельних ділянок в оренду визначені ст.ст.123, 124 Земельного кодексу України та Законом України „Про оренду землі”.

В силу ст.124 вказаного Кодексу України передача в оренду  земельних  ділянок,  що  перебувають  у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Згідно із ст.126  Земельного кодексу України право    оренди   землі   оформляється договором,   який реєструється відповідно до закону.

Як встановлено судом,  на підставі рішення №5/21-3881 від 20.05.2008р. Маріупольської міської ради, 29.01.2009р. між позивачем та відповідачем був укладений договір оренди земельної ділянки.

За змістом п.п.1.1, 5.1 вказаного договору Маріупольська міська рада надала, а Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 прийняв у строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 0,0016 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 з метою використання її для експлуатації та обслуговування торгівельного кіоску з реалізації друкованої продукції.

Виходячи зі змісту п.2.2 договору оренди на момент його укладання на земельній ділянці будь-які об’єкти нерухомого майна були відсутні.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що внаслідок укладання зазначеного договору оренди позивач став законним користувачем у розумінні норм ст.ст.116, 124, 126 Земельного кодексу України земельної ділянки по АДРЕСА_1

Відповідно до п.п.а, ґ ч.1 ст.95 Земельного кодексу України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право, зокрема, самостійно господарювати на землі, споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Одночасно, відповідно до п.а ч.1 ст.96 вказаного нормативно-правового акту, землекористувачі зобов'язані, в тому числі, забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки.

Приймаючи до уваги, що відповідно до змісту п.5.1 договору оренди від 29.01.2009р. земельна ділянка надавалась позивачу для експлуатації та обслуговування торгівельного кіоску з реалізації друкованої продукції, враховуючи положення п.п.а, ґ ч.1 ст.95, п.а ч.1 ст.96 Земельного кодексу України, суд дійшов висновку, що внаслідок укладання вказаного договору позивач набув право на  використання  зазначеної земельної ділянки для розташування спірного об’єкту нерухомого майна, його експлуатації та обслуговування.

Відповідно до ч.1 ст.24 Закону України „Про планування і забудову територій” замовник, що має намір забудови належної йому на праві власності або користування земельної ділянки, або уповноважена ним особа звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування із заявою (клопотанням) щодо намірів забудови земельної ділянки, в якій зазначаються призначення будівлі, споруди та орієнтовні характеристики забудови.

Згідно з вимогами ч.ч.1, 2, 17 ст.29 Закону України „Про планування і забудову територій” дозвіл на виконання будівельних робіт - це документ, що засвідчує право замовника та підрядника на виконання підготовчих (якщо підготовчі роботи не були виконані раніше відповідно до дозволу на виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд. Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю.

Здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом

Виходячи зі змісту позовної заяви та наданих позивачем у судовому засіданні 17.01.2011р. пояснень, без відповідного дозволу на виконання будівельних робіт Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 на наданій в оренду земельній ділянці було збудовано будівлю кіоску (літера А-1), загальною площею 9,9 кв.м.

Вказані обставини також підтверджуються наявною  у матеріалах справи довідкою №664 від 06.12.2010р. Міського комунального підприємства „Маріупольське бюро технічної інвентаризації”, за змістом якої по АДРЕСА_1 Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 будівлю кіоску збудовано самовільно.

Таким чином, враховуючи приписи ст.29 Закону України „Про планування і забудову територій”, зміст довідки №664 від 06.12.2010р. та твердження позивача, суд дійшов висновку, що проведене Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 будівництво будівлі кіоску, є самочинним будівництвом.

Згідно з вимогами ч.1, 2 ст.376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

При цьому, відповідно до ч.5 ст.376 вказаного Кодексу України на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Виходячи зі змісту положень ст.376 Цивільного кодексу України, загальне правило ч.2 ст. 376 вказаного Кодексу України встановлює, що сам по собі факт здійснення особою самочинного будівництва нерухомого майна не призводить до виникнення у такої особи права власності на це майно, за винятком випадків, передбачених частинами 3 та 5 цієї статті, але виключно за рішенням суду, набуття чинності яким і призводить до виникнення права власності.

З урахуванням вимог ч.5 ст.376 Цивільного кодексу України необхідними умовами для визнання у судовому порядку права власності на самочинно збудоване майно є наявність у позивача права власності (користування) на земельну ділянку, на якій розташоване спірне майно, а також встановлення того факту, що самочинне будівництво не порушує прав інших осіб.

Як встановлено судом, позивач з моменту укладання договору оренди земельної ділянки від 29.01.2009р. та до цього часу є користувачем земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Одночасно, до матеріалів справи не надано яких-небудь доказів порушення позивачем прав та законних інтересів інших осіб при здійсненні повноважень користувача відповідної земельної ділянки на підставі договору оренди від 29.01.2009р., в тому числі, при проведенні будівельних робіт.

Крім того, згідно з наданим до матеріалів справи висновком експертного дослідження №207 від 11.12.2010р., який складено Приватним малим підприємством „АУДІТ-ПРОЕКТ” (ліцензія серії АБ №294241) будівельні конструкції кіоску (літера А-1), який розташовано за адресою: АДРЕСА_1, знаходяться в нормальному технічному стані, що забезпечує їх надійну та безпечну експлуатацію. Одночасно, відповідно до змісту вказаного висновку спірна будівля кіоску є нерухомим майном.

За приписом ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтуються на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Виходячи з того, що згідно із ліцензією серії АБ №294241 Приватному малому підприємству „АУДІТ-ПРОЕКТ” надано право обстеження та оцінювання технічного стану будівельних конструкцій (визначення параметрів і необхідних характеристик матеріалів і конструкцій із застосуванням спеціального устаткування, приладів та апаратури на об’єктах і у лабораторіях), суд приймає до уваги вказаний вище висновок як доказ дотримання позивачем будівельних норм і правил при будівництві спірного об’єкту нерухомого майна.  

Згідно із ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до п.1 ч.2 ст.16 вказаного Кодексу та ч.2 ст.20 Господарського кодексу України способом захисту прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання права.

Таким чином, позов про визнання права власності - це недоговірна вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту приналежності позивачу права власності на спірне майно, не поєднане з конкретними вимогами про повернення майна чи усунення інших перешкод, не пов’язаних з позбавленням володіння.

Виходячи зі змісту ч.3 ст.376 Цивільного кодексу України, звернення до суду  з вимогами про визнання права власності визнано законодавцем як єдиний можливий спосіб узаконення самочинного будівництва. При цьому, у такому випадку рішення суду опосередковує не захист вже наявного у особи права власності, а виступає саме правостворюючим чинником, що випливає із ч.5 ст.11 цього Кодексу.

На підставі вищевикладеного, приймаючи до уваги, що спірний об’єкт збудований на земельній ділянці, користувачем якої є позивач, відсутність будь-яких доказів порушення прав інших осіб, а також враховуючи, що технічний стан спірної будівлі забезпечує її подальшу надійну та безпечну експлуатацію, позовні вимоги про визнання права власності на будівлю кіоску (літера А-1) загальною площею 9,9 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, є правомірними та такими, що підлягають задоволенню.

Виходячи з того, що з боку відповідача не було припущено будь-яких неправильних дій, внаслідок яких виник спір по цій справі, згідно із ст.49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати підлягають віднесенню на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

                                                         ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м.Маріуполь до Маріупольської міської ради, м.Маріуполь задовольнити повністю.

Визнати право власності Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м.Маріуполь на будівлю кіоску (літера А-1) загальною площею 9,9 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

У судовому засіданні 17.01.2011р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суддя                                                                                              

Повне рішення складено 19.01.2011р.