Дата документу 02.12.2021

Справа № 334/7178/17

Провадження № 2/334/138/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 грудня 2021 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя у складі головуючого судді Турбіної Т.Ф., за участю секретаря судового засідання Мазаєвої Д.Р., представника позивача адвоката Целіковського В.В., представників відповідачів адвоката Кадуліної І.С., адвоката Мосіної О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Запоріжжі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом зняття з реєстраційного обліку та виселення,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом зняття з реєстраційного обліку та виселення. В обґрунтування позову зазначила, що 21.06.1995 року, вона на підставі договору купівлі-продажу набула право приватної власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

В зазначеній квартирі окрім неї зареєстровані: її син ОСОБА_4 , 1963 року народження, та онука ОСОБА_3 , 1995 року народження.

У зв`язку з тим, що син ОСОБА_4 перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою ОСОБА_2 , вони проживали в зазначеній квартирі. Однак, після розлучення з ОСОБА_2 син позивачки ОСОБА_4 почав проживати за іншою адресою.

Разом з цим, колишня невістка позивачки - відповідачка ОСОБА_2 з донькою - відповідачкою ОСОБА_3 продовжують проживати у її квартирі. Незважаючи на те, що ОСОБА_2 не тільки не являється власником даного житла, але навіть там не зареєстрована, категорично відмовляється звільнити дане житло, чим порушує право позивачки як власника, на свій розсуд володіти, користуватись і розпоряджатись належною квартирою.

Окрім цього, відповідачі проживають в неймовірних антисанітарних умова, у зв`язку з чим квартира знаходиться у край занедбаному стані. В житловому приміщення брудно, не доглянуто, ремонтні роботи за час проживання відповідачів ніколи не проводились.

Між позивачкою та відповідачами виник спір, який у добровільному порядку врегулювати неможливо.

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статті 383 ЦК України та 150 ЖК України, визначають права власника квартири та передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

При цьому, відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Добровільно звільнити приміщення відповідачі не бажають, а тому своїми діями створюють перешкоди позивачці в користуванні житлом.?

У зв`язку з цим позивачка просить суд усунути їй перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження належним на праві приватної власності нерухомим майном - квартирою АДРЕСА_2 , шляхом зняття ОСОБА_3 з реєстраційного обліку за вказаною адресою та виселення ОСОБА_5 , ОСОБА_3 . Також просить стягнути на її користь суму понесених судових витрат у вигляді судового збору у розмірі 640,00 грн.

Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 надали відзив на позовну заяву, у задоволенні позову просять відмовити у повному обсязі, вказуючи, що ОСОБА_2 і ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 06.08.1993 по 13.10.2015. Від даного шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_3 .

Позивачка придбала спірну квартиру ІНФОРМАЦІЯ_2 для проживання родини її сина ОСОБА_4 . З дня народження ОСОБА_3 , тобто більше 22 років, їх сім`я мешкала у спірній квартирі.

В квартиру вселилися за згодою власника житла, з якою не було узгоджено умов вселення, порядку користування житлом, строків проживання, тому вважають, що вони на законних підставах набули право користування цією квартирою, яке збереглось за ними до теперішнього часу.

Відповідачі сплачували житлово-комунальні послуги до весни 2016 року, але іноді зверталися до баби з дідом, щоб саме вони сплачували комунальні послуги через банківську установу за їх кошти.

Влітку 2015 року ОСОБА_4 пішов з сім`ї до іншої жінки і з цього часу проживає за адресою АДРЕСА_3 .

З весни 2016 року відповідачі оформили субсидію на оплату житлово-комунальних послуг і після цього продовжують сплачувати за квартиру та комунальні послуги.

З дідусем і бабусею були дуже гарні відносини, разом робили ремонт в спірній квартирі. Позивачка ОСОБА_1 після того, як її син пішов з сім`ї до іншої жінки, завірила ОСОБА_3 , що ця квартира залишиться їй, оскільки у них є інше житло.

Але влітку 2017 року ОСОБА_4 заявив, що з армії повернувся син жінки, з якою він мешкає, тому батько бажає проживати разом з нею у спірній квартирі. Відповідачі не заперечують проти цього, для чого звільнили для них одну з кімнат від своїх речей, але він відмовився від такої пропозиції. Після цього дід, бабуся разом з ОСОБА_4 почали приходити до квартири, замінювати замки на вхідних дверях квартири, вчиняти дебоші, через що вони були змушені звертатися по допомогу до співробітників поліції.

Іншого житла вони не мають, квартира є єдиним постійним місцем проживання, тому немає підстав для виселення їх з квартири. У задоволенні позову просять відмовити.

У відповіді на відзив представник позивачки зазначив, що всі доводи відповідачів, викладені у письмовому відзиві, є безпідставними та необґрунтованими, які не ґрунтуються на належних та допустимих доказах, та нормах матеріального права. Всі доводи відповідачів фактично підтверджують лише один факт - наявність спору між позивачем та відповідачами, а також вчинення відповідачами перешкод у реалізації права власності ОСОБА_1 на квартиру. В наслідок чого, право власності ОСОБА_1 порушене, позивач позбавлена права на безперешкодне володіння, користування та розпорядження своїм майном на власний розсуд.

В судовому засіданні позивачка, її представник підтримали позов і просили задовольнити у повному обсязі з наведених ними підстав.

Відповідачі, їх представники проти позову заперечували, просили відмовити у повному обсязі з наведених ними підстав.

Третя особа ОСОБА_4 в судове засідання не з`явився.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши надані докази, суд дійшов наступних висновків.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року", Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Отже, власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Судом встановлено, що відповідачці ОСОБА_1 належить на праві власності квартира, розташована за адресою АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу від 21.06.1995 №2069, зареєстрованого в ТОВ ЗМБТІ за р.№34813.

Позивачка ОСОБА_2 і син відповідачки ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 06.08.1993 по 13.10.2015, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу НОМЕР_1 , копією свідоцтва про розірвання шлюбу серія НОМЕР_2 . Від шлюбу народилась донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Згідно пояснень сторін, ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та їх донька ОСОБА_3 з жовтня 1995 року стали проживати у квартирі АДРЕСА_2 , зі згоди власника ОСОБА_1 .

Ці обставини підтвердили у судовому засіданні свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і ОСОБА_9 .

Як встановлено судом, спірне житлове приміщення на момент вселення у нього ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і до теперішнього часу належить до приватного житлового фонду.

Відповідно до ст. 150 ЖК УРСР, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Права і обов`язки членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) визначаються ст. 156 ЖК УРСР, відповідно до якої члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Аналогічні положення містить ст. 405 ЦК України.

Відповідно до ст. 158 ЖК України наймач користується жилим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, відповідно до договору найму жилого приміщення.

Договір найму жилого приміщення укладається між власником будинку (квартири) і наймачем у письмовій формі з наступною реєстрацією у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів або в органі управління, що ним утворюється. Договір повинен містити вказівку на предмет договору, строк, на який він укладається, визначати права і обов`язки наймодавця і наймача та інші умови найму.

Згідно ст. 160 ЖК УРСР, члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

Згідно ст. 161 ЖК УРСР, наймач вправі вселити в займане ним жиле приміщення у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб за письмовою згодою власника будинку (квартири) і всіх членів сім`ї, які проживають з наймачем. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення відповідно до цієї статті як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування приміщенням, якщо при їх вселенні між цими особами, наймодавцем, наймачем та членами його сім`ї, які проживають разом з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Припинення договору найму жилого приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові, розірвання договору за вимогою наймодавця, регулюється ст. 168 ЖК УРСР, відповідно до змісту якої укладений на визначений строк договір найму жилого приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, припиняється після закінчення цього строку, і його може бути продовжено лише за угодою між наймачем і наймодавцем.

Встановлено, що між власником квартири ОСОБА_4 і її сином ОСОБА_4 укладалися строкові договори найму квартири АДРЕСА_2 від 01.07.1996 та від 01.07.1999.

Позивачка ОСОБА_2 як дружина наймача квартири, їх дитина ОСОБА_3 вселились у вказане житлове приміщення зі згоди власника ОСОБА_1 .

Строк дії договору найму від 01.07.1999 закінчився 01.07.2002, однак після цього ОСОБА_4 і відповідачі продовжили проживати у зазначеній квартирі зі згоди власника квартири ОСОБА_1 .

Оскільки з 1995 року ОСОБА_2 , постійно мешкають у спірній квартирі за згодою власника ОСОБА_1 , тому набули право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом.

Таким чином, на період проживання у шлюбі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 набули особистого сервітуту, що полягав у праві користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .

Їх дитина ОСОБА_3 з народження, у встановленому законом порядку, зі згоди власника ОСОБА_1 , набула право користування спірним житловим приміщенням.

Таким чином, доводи позову, що відповідачі самоправно чи самовільно зайняли це житло, є безпідставними.

З 2015 року ОСОБА_4 припинив проживати у спірній квартирі, у 2015 році шлюб між ним і ОСОБА_2 було розірвано.

Вимогу власника квартири ОСОБА_1 звільнити житлове приміщення для власних потреб ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не визнають.

Оскільки підставою для встановлення особистого сервітуту було факт реєстрації шлюбу у поєднанні з фактом добровільного вселення ОСОБА_2 та ОСОБА_4 до квартири ОСОБА_1 , то факт припинення сімейних відносин тягне за собою підставу припинення особистого сервітуту.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 406 ЦК України сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Як встановлено судом, власник квартири ОСОБА_1 не проживала у квартирі АДРЕСА_2 , не проживала однією сім`єю з сином ОСОБА_4 , його дружиною ОСОБА_2 і їх донькою, вони не були пов`язані спільним побутом.

При цьому, згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи №997 від 22.01.2018, ОСОБА_2 з 24.07.2013 була зареєстрована за адресою АДРЕСА_4 , згідно запису Департаменту реєстраційних послуг ЗМР в паспорті ОСОБА_2 , вона знялась з реєстрації за вказаною адресою 21.10.2019, тобто, на момент звернення ОСОБА_1 з цим позовом до суду ОСОБА_2 мала право користування житлом, розташованим за адресою АДРЕСА_4 , і знялась з реєстраційного обліку за вказаною адресою після відкриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 .

Оскільки відповідачка ОСОБА_2 в спірній квартирі ніколи зареєстрована не була, спільним побутом із власником квартири ОСОБА_1 не пов`язана та не є і не була членом її сім`ї, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі пункту 4 частини першої, частини другої статті 406 ЦК України.

Суд також враховує, що ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про визнання за нею права користування спірною квартирою. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.03.2021 року, яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

При вирішенні позовних вимог про зняття з реєстраційного обліку і виселення зі спірної квартири онуки позивачки ОСОБА_3 , суд виходить з наступного.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Конституція України у ст.47 ЦК України проголошує, що кожен має право на житло, як одного з природних і невід`ємних прав людини. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ст.25 Загальної декларації прав людини, кожна особа має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що є необхідним для підтримки здоров`я й добробуту її самої та її родини.

Повага до права людини на житло закріплена у ст.8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод.

У пункті 36 рішення ЄСПЛ від 18.11.2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенцїї не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини (далі Ковенція), залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням права на повагу до житла.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Згідно з висновками про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладеними у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення та визнання особи втратившим право користування житловим приміщенням можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Відповідно до ч.4 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і в порядку передбачених законом.

З приводу доводів позову про існування перешкод власнику майна у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном суд зауважує, що вирішення питання про зняття особи з реєстрації обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування якої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст.ст. 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; ст. 405 ЦК України).

У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши водночас одну із таких вимог: про позбавлення права власності на житлове приміщення; про позбавлення права користування житловим приміщення; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.

Як встановлено судом, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з часу народження проживала у спірній квартирі, за згодою позивачки  зареєстрована у спірній квартирі разом зі своїм батьком - третьою особою по справі ОСОБА_4 , та таким чином набула право користування цією квартирою у встановленому законом порядку, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном. Після досягнення повноліття ОСОБА_3 несе витрати по утриманню спірної квартири, що підтверджується копіями платіжних доручень по оплаті ОСОБА_3 комунальних послуг.

Також встановлено, що зазначене житло з народження є єдиним постійним місцем проживання відповідачки ОСОБА_3 , а тому припинення сімейних відносин між її батьками не позбавляє її права користування квартирою, і не є підставою для виселення ОСОБА_3 із спірної квартири.

За змістом рішень Європейського суду з прав людини тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Керуючись такою правовою позицією, враховуючи встановлені обставини щодо набуття ОСОБА_3 права користування спірною квартирою, виходячи з балансу інтересів власника квартири, яка бажає розпорядитися своїм майном шляхом власного проживання або надання для проживання іншим особам і не доводить перед судом наявності перешкод у реалізації такого права, суд приходить до висновку, що вимоги позову ОСОБА_1 про зняття з реєстраційного обліку і виселення ОСОБА_3 зі спірної квартири задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 10, 18, 23, 76, 141, 258, 259, 263-265, 352, 354 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Усунути ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ІПН НОМЕР_3 , перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження житловим приміщенням – квартирою, розташованою за адресою АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ІПН НОМЕР_4 з квартири, розташованої за адресою АДРЕСА_1 .

В частині позовних вимог до ОСОБА_3 – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до Запорізького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Складення повного судового рішення – 12.12.2021.

       Суддя:                                                                              Турбіна Т. Ф.