Постанова

Іменем України

22 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 266/3497/17

провадження № 61-2322св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Друга Маріупольська державна нотаріальна контора Приморського району,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом ОСОБА_7, на постанову Донецького апеляційного суду від 06 січня 2021 року у складі колегії суддів: Попової С. А., Зайцевої С. А., Ткаченко Т. Б.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Друга Маріупольська державна нотаріальна контора Приморського району,про визнання недійсними договорів дарування частини житлового будинку та частини земельної ділянки, скасування державної реєстрації права власності,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Друга Маріупольська державна нотаріальна контора Приморського району,про визнання недійсними договорів дарування частини житлового будинку та частини земельної ділянки, скасування державної реєстрації права власності.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що на підставі договору дарування вона є власником 33/50 частки домоволодіння АДРЕСА_1 і земельної ділянки за цією ж адресою. Після смерті дочки вона залишилась проживати в будинку сама та, враховуючи свій похилий вік, а також стан здоров`я, погодилась на пропозицію онука ОСОБА_2 по забезпеченню її доглядом, харчуванням та утриманням будинку і земельної ділянки в належному стані.

Замість цього онук запропонував підписати відповідний договір у нотаріальній конторі, куди відвіз її у хворобливому стані на початку липня 2015 року. Після підписання договору ОСОБА_2 забрав документи та відвіз її додому. На її прохання надати копію договору, щоб вона мала можливість з ним ознайомитись, він відмовив, пославшись на свою зайнятість. Протягом кількох місяців він відвідував її, допомагав, та згодом припинив це робити, пояснивши, що вона йому подарувала своє майно і він не зобов`язаний їй допомагати, та має намір її виселити. Про існування договору дарування вона не знала, та, насправді, хотіла або скласти заповіт, або укласти договір довічного утримання. Але відповідач, скориставшись її похилим віком та станом здоров`я, ввів в оману, не повідомивши про природу укладеного договору, текст якого вона не читала, та не розуміла, який документ вона підписала.

Враховуючи викладене, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсними договір дарування від 08 липня 2015 року № 2-571 33/50 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , договір дарування від 08 липня 2015 року № 2-572 33/50 частки земельної ділянки за цією ж адресою, що посвідчені державним нотаріусом Царьовою І. В., скасувати записи про державну реєстрацію права власності за вказаними договорами від 08 липня 2015 року за № № 10325740, 10326665.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 серпня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 цілком свідомо, добровільно, повністю розуміючи суть угод і правові наслідки своїх дій, уклала договори дарування належного їй нерухомого майна, для чого особисто готувала документи, і матеріалами справи установлено, що вона не помилялась щодо істотних обставин вчиненого правочину.

Постановою Апеляційного суду Донецької області від 16 жовтня 2019 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 серпня 2019 року скасовано.

Позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування від 08 липня 2015 року № 2-571 33/50 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , який посвідчено нотаріусом Царьовою І. В. та підписано ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Визнано недійсним договір дарування від 08 липня 2015 року № 2-572 33/50 частини земельної ділянки на АДРЕСА_1 , який посвідчено нотаріусом Царьовою І. В. та підписано ОСОБА_1 і ОСОБА_2 08 липня 2015 року. В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 13 листопада 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Постанову Донецького апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що ухвалюючи оскаржуване судове рішення, апеляційний суд розглянув справу без належного повідомлення ОСОБА_2 про дату, час та місце розгляду справи, не відклав його, причин неотримання позивачем повідомлення не з`ясував, чим порушив вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд. Зазначене позбавило відповідача мати розумну можливість представляти свої інтереси як учасника справи в умовах, які передбачені процесуальним законодавством, зокрема, в умовах відкритого та публічного судового розгляду. Вказане, у свою чергу, перешкодило стороні належним чином користуватися процесуальними правами, передбаченими статтею 43 ЦПК України.

Постановою Донецького апеляційного суду від 06 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 серпня 2019 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування від 08 липня 2015 року № 2-571 33/50 частки житлового будинку АДРЕСА_2 , який посвідчено нотаріусом Царьовою І. В. та підписано ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Визнано недійсним договір дарування від 08 липня 2015 року № 2-572 33/50 частки земельної ділянки на АДРЕСА_1 , який посвідчено нотаріусом Царьовою І. В. та підписано ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

В задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ухвалюючи рішення про відмову, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що на момент укладення договорів дарування позивачу було 78 років, вона є інвалідом 2 групи, а з медичних документів, включаючи виписки з медичної карти стаціонарного хворого, вбачається наявність у ОСОБА_1 низки хронічних захворювань, з приводу яких позивач проходила стаціонарне лікування, зокрема з лютого 2014 року, в тому числі в період з 12 травня 2015 року до 22 травня 2015 року, тобто за півтора місяці до укладення оспорюваних угод.

Також встановлено, що спірний будинок є єдиним житлом позивача, іншого житла остання не має. З моменту укладення оспорюваного правочину позивач продовжувала проживати та проживає у будинку, на який претендує відповідач, після укладення договору спірне житло і належна частина земельної ділянки не вибули із фактичного володіння та користування позивача, що притаманно для реалізації умов договору довічного утримання (статті 744, 750 ЦК України). Отже, зібрані у справі докази, які переоцінені колегією суддів апеляційного суду, дають підстави стверджувати, що оспорювані договори дарування не були направлені на реальне настання правових наслідків, обумовлених ними; при їх укладенні, позивач помилялась щодо природи правочинів, прав та обов`язків сторін, які мають істотне значення для чинності правочину, оскільки волевиявлення його учасника має бути вільним й відповідати його внутрішній волі, а, отже, такі обставини підтверджують факт укладення позивачем договорів дарування під впливом помилки, оскільки вона вважала, що укладає договір, за умовами якого відповідач буде здійснювати догляд за нею, тобто вона помилялася щодо правової природи правочину. Факт вчинення позивачем правочину під впливом помилки в правовій природі правочину, яка має істотне значення для позивача, що тягне наслідки передбачені статтею 229 ЦК, у вигляді визнання недійсним такого правочину, що не відповідав волі відчужувача (частина третя статті 203 ЦК) - є доведеним.

Похідні вимоги ОСОБА_1 про скасування записів від 08 липня 2015 року № № 10325740, 10326665 про державну реєстрацію права власності відповідача на спірне нерухоме майно, набуте за оспорюваними договорами дарування частини житлового будинку і частини земельної ділянки не підлягають задоволенню з огляду на відсутність в матеріалах справи доказів про існування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на спірне майно за набувачем - ОСОБА_2 . Відповідних клопотань про витребування цих доказів стороною позивача під час розгляду справи в суді першої чи апеляційної інстанцій не заявлялося.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 через адвоката ОСОБА_7. у лютому 2021 року подав касаційну скаргу на постанову Донецького апеляційного суду від 06 січня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків викладених: у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс14, які були застосовані судом першої інстанції, від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справах № 465/826/13-ц та № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19, від 07 лютого 2018 року у справі № 908/3262/16, від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/12959/18, відповідно до яких, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, згідно з якою, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікації; у постанові Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 753/11731/15-ц, відповідно до якої, помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильне його тлумачення не є підставою для визнання угоди недійсною на підставі статті 229 ЦК України.

Заявник вважає, що позивачу завчасно було відомо про намір відповідача отримати її будинок та земельну ділянку саме в дар і вона погодилася на укладення договору дарування на вказаних в договорі умовах.

Крім того, апеляційним судом не враховані пояснення відповідача проти яких не заперечувала позивач, що ОСОБА_2 , як новий власник будинку та земельної ділянки, вступив у володіння вказаним майном, розпочав на його території будівництво гаражу.

Судом апеляційної інстанції не взято до уваги те, що викладення позивачем в позовній заяві одночасно трьох взаємовиключних підстав для задоволення позовної заяви свідчить про порушення вимог пунктів 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України щодо форми та змісту позовної заяви та про фактичну відсутність викладу способу захисту прав або інтересів позивача.

Разом з тим, апеляційним судом не надано правової оцінки тому, що кожного разу при виписці із стаціонарного лікування позивач виписувалася з позитивною динамікою лікування та поліпшенням стану здоров`я, а також, що на кануні укладення спірних договорів позивач не проходила стаціонарного лікування.

Також, апеляційний суд в порушення частини четвертої статті 722 ЦК України та пункту 6 договору дарування 33/50 частини жилого будинку від 08 липня 2015 року прийшов до неправильного висновку, що будинок і земельна ділянка не вибули з володіння та користування позивача.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 у травні 2021 року подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , поданою адвокатом ОСОБА_7., на постанову Донецького апеляційного суду від 06 січня 2021 року, посилаючись на те, що з 11 лютого 2021 року до 11 квітня 2021 року право ОСОБА_7. на заняття адвокатською діяльністю було зупинено. Відповідно станом на 31 березня 2021 року адвокат ОСОБА_7. не мав права підписувати від імені відповідача уточнену касаційну скаргу. Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що укладаючи договір дарування ОСОБА_1 помилилася щодо природи цього правочину.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 15 квітня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області.

Справа № 266/3497/17 надійшла до Верховного Суду 27 квітня 2021 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 на праві приватної власності належали 33/50 частини житлового будинку та земельної ділянка площею 0,0606 га, кадастровий номер 1412300000:02:001:0029, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Мати відповідача, ОСОБА_4 , вона ж дочка ОСОБА_1 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно із договорами дарування від 08 липня 2015 року ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 33/50 частини житлового будинку та земельну ділянку площею 0,0606 га, кадастровий номер 1412300000:02:001:0029, які розташовані на АДРЕСА_1 . Право власності зареєстровано за ОСОБА_2 .

Згідно довідки відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб Департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради від 02 лютого 2017 року в будинку АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 203 ЦК загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування, якими є за процедурою нотаріального оформлення оспорювані у даній справі договори від 08 липня 2015 року, одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

На відміну від договору дарування, за договором довічного утримання (догляду), який згідно із позовними вимогами мала на увазі позивач, одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, що унормовано статтею 744 ЦК України.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

За змістом роз`яснень Пленуму Верховного Суду України в абзаці 2 пункті 19 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд. Ураховуючи викладене, під час розгляду справ про оспорення правочинів із вказаних підстав судам слід ретельно та достеменно встановлювати не тільки обставини, на які посилається позивач як на обґрунтування свого позову (чи є він особою похилого віку, чи є відчужуване майно його єдиним житлом, чи отримував він кошти за нього, чи була обіцянка відповідача піклуватися про нього), а й обставини щодо посвідчення нотаріусом правочину. Зокрема, суди мають встановлювати, чи було прочитано текст правочину вголос нотаріусом зважаючи на похилий вік чи наявність певних хвороб у позивача, чи здійснювалось нотаріусом роз`яснення сторонам правочину його правових наслідків. Встановлення зазначених обставин може мати важливе значення для визначення того, чи усвідомлював (і в якій мірі) позивач на момент укладення правочину його правову природу та юридичні наслідки.

У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, а також в постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справах № 465/826/13-ц та № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19 зроблено такий висновок: особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, у зв`язку із похилим віком (станом на момент оспорюваної угоди - 78 років), непрацездатністю у зв`язку із соціальним статусом пенсіонера і інвалідністю 2 групи, низкою існуючих станом на липень 2015 року хвороб, характер яких є хронічним і незворотнім, пов`язаним із утрудненням руху (деформуючий остеоартроз крупних суглобів, поперекова радікулопатія на фоні деформуючого спонділоартроза), ОСОБА_1 безумовно мала потребу у догляді і сторонній допомозі.

Крім того, спірний будинок є єдиним житлом позивача, іншого житла остання не має. З моменту укладення оспорюваного правочину позивач продовжувала проживати та проживає на даний час у будинку, на який претендує відповідач, після укладення договору спірне житло і належна частина земельної ділянки не вибули із фактичного володіння та користування позивача, що притаманно для реалізації умов договору довічного утримання (статті 744, 750 ЦК України).

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції виходячи з того, що під час укладення оспорюваних договорів волевиявлення позивача не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а отже позивач діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір, за умовами якого відповідач буде здійснювати догляд за нею, тобто вона помилялася щодо правової природи правочину, дійшов правильного висновку про скасування рішення суду першої інстанції. Разом з тим, апеляційний суд правильно вважав, що похідні вимоги ОСОБА_1 про скасування записів від 08 липня 2015 року №№ 10325740, 10326665 про державну реєстрацію права власності відповідача на спірне нерухоме майно, набуте за оспорюваними договорами дарування частини житлового будинку і частини земельної ділянки не підлягають задоволенню з огляду на відсутність в матеріалах справи доказів про існування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на спірне майно за набувачем - ОСОБА_2 .

Доводи касаційної скарги про те, що висновки викладені у постанові суду апеляційної інстанції суперечить висновкам викладеним у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс14, від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справах № 465/826/13-ц та № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19 є безпідставними, оскільки висновки викладені у постанові суду апеляційної інстанції узгоджуються з вказаними висновками викладеними Верховним Судом.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 908/3262/16, від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/12959/18, від 04 квітня 2018 року у справі № 753/11731/15-ц колегія суддів не приймає до уваги з огляду на те, що фактичні обставини в цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Таким чином доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , поданою адвокатом ОСОБА_7., на постанову Донецького апеляційного суду від 06 січня 2021 року

У травні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , поданою адвокатом ОСОБА_7., на постанову Донецького апеляційного суду від 06 січня 2021 року, посилаючись на те, що з 11 лютого 2021 року по 11 квітня 2021 року право ОСОБА_7. на заняття адвокатською діяльністю було зупинено. Відповідно станом на 31 березня 2021 року адвокат ОСОБА_7. не мав права підписувати від імені відповідача уточнену касаційну скаргу.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо касаційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

Підписана адвокатом ОСОБА_2 - ОСОБА_7. касаційна скарга на постанову Донецького апеляційного суду від 06 січня 2021 року подана 10 лютого 2021 року, після чого ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та надано для усунення недоліків строк до 26 березня 2021 року, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали. 01 квітня 2021 року подана уточнена касаційна скарга, яка підписана адвокатом ОСОБА_2. - ОСОБА_7 .

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

Згідно з інформацією з Єдиного реєстру судових рішень ОСОБА_7. 12 лютого 2021 року звернувся до Донецького окружного адміністративного суду із заявою про забезпечення позову, в якій просив зупинити дію рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Донецької області від 11 лютого 2021 року про притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

Донецький окружний адміністративний суд ухвалою від 12 лютого 2021 року заяву ОСОБА_7. задовольнив.

Забезпечив позовну заяву ОСОБА_7. до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Донецької області, третя особа - ОСОБА_6 , про визнання протиправним та скасування рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності адвоката шляхом зупинення дії рішення Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури Донецької області від 11 лютого 2021 року та заборони Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури Донецької області вчиняти дії щодо реєстрації відомостей про притягнення ОСОБА_7. до дисциплінарної комісії до розгляду позовної заяви по суті.

Донецький окружний адміністративний суд ухвалою від 17 березня 2021 року клопотання ОСОБА_6 про скасування заходів забезпечення адміністративного позову у справі № 200/1562/21-а задовольнив. Скасував заходи забезпечення адміністративного позову щодо зупинення дії рішення Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури Донецької області від 11 лютого 2021 року та заборони Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури Донецької області вчиняти дії щодо реєстрації відомостей про притягнення ОСОБА_7. до дисциплінарної комісії до розгляду позовної заяви по суті.

Не погоджуючись із ухвалою суду від 17 березня 2021 року ОСОБА_7. подав апеляційну скаргу.

Перший апеляційний адміністративний суд постановою від 21 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_7. залишив без задоволення, а ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 17 березня 2021 року залишив без змін.

Відповідно до частини другої статті 325 КАС України ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення.

Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень ухвала Донецького окружного адміністративного суду від 17 березня 2021 року набрала законної сили 21 квітня 2021 року.

Отже, на час подання уточненої касаційної скарги (31 березня 2021 року) дія рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Донецької області від 11 лютого 2021 року була зупинена.

З огляду на вищезазначене, клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , поданою адвокатом ОСОБА_7., на постанову Донецького апеляційного суду від 06 січня 2021 рокуне підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , поданою адвокатом ОСОБА_7, на постанову Донецького апеляційного суду від 06 січня 2021 року відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом ОСОБА_7, залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного суду від 06 січня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко

А. І. Грушицький

Є. В. Петров