Постанова

Іменем України

22 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 640/12203/18

провадження № 61-9321св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Бонус-Трейд», ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Київського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2020 року у складі судді Губської Я. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 05 травня 2021 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Кругової С. С, Тичкової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк» або Банк), треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Бонус-Трейд» (далі - ТОВ «Бонус-Трейд»), ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору іпотеки.

Позов обґрунтовано тим, що 18 квітня 2007 року між Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № HAG7GA00000006, згідно з умовами якого відповідач надав позичальнику кредитні кошти у вигляді відновлюваної кредитної лінії з лімітом 399 650,00 дол. США зі строком повернення 18 квітня 2017 року зі сплатою 12,72 % річних.

У подальшому, як зазначає позивач, йому стало відомо з інформації на сайті http://reyestr.court.gov.ua щодо судової справи № 922/2416/17, про те, що на забезпечення виконання вказаних зобов`язань 19 квітня 2007 року між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В. А. та зареєстрований в реєстрі за № 1856.

Предметом іпотеки за договором іпотеки є п`ятикімнатна квартира загальною площею 271,6 кв. м, житловою площею 96,6 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач вказував, що з 1987 року він і ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбі. Спірна квартира належить ОСОБА_2 , на підставі рішення Київського районного суду м. Харкова від 27 грудня 2006 року у справі № 7149/06/04. Таким чином, позивач стверджував, що на момент укладення договору іпотеки вказане майно перебувало у спільній власності подружжя, а отже розпорядження ним має відбуватися виключно за згодою подружжя, про що має бути нотаріально засвідчена заява.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір іпотеки від 19 квітня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В. А. та зареєстрований в реєстрі за № 1856, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 409,60 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний правочин укладений сторонами без нотаріально посвідченої згоди відповідача, як співвласника нерухомого майна, а тому він підлягає визнанню недійсним на підставі статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Постановою Харківського апеляційного суду від 05 травня 2021 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, рішення Київського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2020 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про те, що доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду по суті спору, зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника щодо їх оцінки та містять посилання на факти, які були предметом дослідження суду.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У червні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Київського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 травня 2021 року,в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не враховували правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, зокрема щодо того, що обраний позивачем спосіб захисту не призведе до поновлення його прав, а отже є неефективним;

- не звернули увагу на правову позицію, викладену в постановах Верховного Суду України від 26 березня 2008 року у справі № 6-25432св07, від 20 серпня 2008 року у справі № 6-5349св08, від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс113, від 01 липня 2015 року у справі №6-612цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1568цс16 та від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2921цс16, та не дослідили належність предмету іпотеки до спільної сумісної власності подружжя;

- безпідставно не застосували правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо наслідків спливу позовної давності, викладену у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 533/1001/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 200/6140/15-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 0541/4463/2012, від 16 вересня 2020 року у справі № 203/693/18;

- не врахували правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, а саме в частині висновків про встановлення добросовісності поведінки позивача та позичальника під час укладення спірного договору іпотеки;

- не надали належної оцінки всім наявним у справі доказам.

У липні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 та представник ТОВ «Бонус-Трейд» - Іванченко С. М. із застосуванням засобів поштового зв`язку подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк», в якому зазначили про її необґрунтованість та безпідставність доводів, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

У серпні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 із застосуванням засобів поштового зв`язку подав до Верховного Суду клопотання про закриття касаційного провадження із підстав визначених частиною першою статі 396 ЦПК України.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 07 червня 2021 року касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Київського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 травня 2021 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» з підстав визначених пунктом 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); витребувано із Київського районного суду м. Харкова матеріали справи № 640/12203/18; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У липні 2020 року матеріали справи № 640/12203/18 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 08 серпня 1987 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у шлюбі.

Згідно з договором купівлі-продажу квартири від 20 вересня 2000 року ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_2 .

Після придбання спірної квартири це нерухоме майно було реконструйовано шляхом добудування мансарди.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 27 грудня 2006 року за ОСОБА_2 визнано право власності на реконструйовану квартиру АДРЕСА_3 .

18 квітня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № HAG7GA00000006, згідно з умовами якого Банк надав ОСОБА_2 кредитні кошти у вигляді відновлюваної кредитної лінії з лімітом 399 650,00 дол. США зі строком повернення 18 квітня 2017 року зі сплатою 12,72 % річних.

З метою забезпечення виконання зобов`язання за вказаним кредитним договором між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк» 19 квітня 2007 року укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В. А. та зареєстрований в реєстрі за № 1856.

Відповідно до відомостей з інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна квартира АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири, серія та номер: 1667, виданий 02 грудня 2011 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємець І. О. належить на праві власності ТОВ «Бонус-Трейд». Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 17996567 від 15 грудня 2014 року.

Таким чином, квартиру АДРЕСА_2 , придбано та здійснено реконструкцію в період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , докази того, що зазначені дії вчинені за особисті кошти ОСОБА_2 відсутні, тому спірне нерухоме майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Також судами встановлено, що під час розгляду цієї справи представником АТ КБ «ПриватБанк» надано копію згоди позивача на укладення кредитного договору від 18 квітня 2007 року № HAG7GA00000006 між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 .

Згідно з текстом цієї згоди: «Я, ОСОБА_1 , даю згоду на укладення позичальником кредитного договору № HAG7GA00000006 від 18.04.2007, одержання ОСОБА_2 кредитних коштів та їхнього використання відповідно до умов зазначеного договору, а також надання ним у заставу/іпотеку ПриватБанку будь-якого майна, що належить мені на праві спільної власності з Позичальником, (у тому числі: п`ятикімнатна квартира, місцезнаходження: АДРЕСА_1 ), з метою забезпечення виконання зобов`язань по зазначеному кредитному договору У випадку втрати або ушкодження майна, наданого в забезпечення за кредитним договором (повністю або частково), збов`язуюся передати ПриватБанку в заставу/іпотеку інше майно, достатнє для погашення заборгованості за цим договором.».

Вказана згода не містить дати її складання, оформлена у простій письмовій формі, підпис позивача нотаріально не засвідчений. Дані обставини сторонами не оспорюються.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частини третьої статті 5 ЦК України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України) зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися Кодексом про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).

Статтею 23 КпШС України визначено, що майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою.

Згідно з частиною першою статті 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.

Аналогічні положення закріплені в статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній станом на момент укладення договору) передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Отже відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, щооспорюваний правочин укладений сторонами без нотаріально посвідченої згоди відповідача, як співвласника нерухомого майна, а тому він підлягає визнанню недійсним на підставі статті 215 ЦК України.

Аргументи касаційної скарги щодо неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, а саме в частині висновків про встановлення добросовісності поведінки позивача та позичальника під час укладення спірного договору іпотеки, є безпідставними, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 відступила від наведених у вказаній постанові правових висновків.

Крім того, у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги стосовно неефективності обраного позивачем способу захисту були предметом оцінки судом апеляційної інстанції, який правомірно їх відхилив їх, зазначивши, що звернення стягнення на предмет іпотеки може мати майнові наслідки для позивача, як співвласника спірного нерухомого майна, оскільки останній власник вправі пред`явити щодо цього відповідні вимоги.

З урахуванням зазначеного, відсутні підстави вважати, що висновки судів попередніх інстанцій суперечать правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17.

Доводи касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» щодо не дослідження судами попередніх інстанцій питання належності предмету іпотеки до спільної сумісної власності подружжя є необґрунтованими та Верховним Судом відхиляються, оскільки тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності, покладається на того, хто її спростовує. Натомість Банк у справі не спростовав вказану презумпцію.

Посилання у касаційній скарзі на пропуск позивачем позовної давності, зокрема з огляду на те, що заявник двічі звертався до Київського районного суду м. Харкова з позовними заявами про стягнення заборгованості за кредитним договором зі ОСОБА_2 , а позивач є її чоловіком, Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується насамперед з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Так, згідно з заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 08 червня 2012 року у справі № 2018/4154/12 зі ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «ПриватБанк» стягнуто заборгованість за кредитним договором від 18 квітня 2007 року у розмірі 4 992 276,81 грн, а також рішенням Київського районного суду м. Харкова від 27 квітня 2015 року стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» загальну заборгованість за кредитним договором від 18 квітня 2007 року у розмірі 332 846,13 дол. США.

Разом з тим, беззаперечних доказів того, що ОСОБА_1 брав участь у розгляді вказаних справ чи отримував копії вказаних судових рішень Банк не надав і матеріали справи таких не містять.

Крім того, факт перебування осіб у шлюбі жодним чином не свідчить про факт обізнаності одного з подружжя про дії чи бездіяльність іншого.

З урахуванням зазначеного, немає підстав вважати, що ОСОБА_1 міг дізнатися про порушення свого права раніше 2017 року та подати позов про визнання договору іпотеки недійсним раніше, на чому наполягає заявник у своїй касаційній скарзі.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що судами не враховано викладені у постановах Верховного Суду: від 27 березня 2019 року у справі № 533/1001/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 200/6140/15-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 0541/4463/2012, від 16 вересня 2020 року у справі № 203/693/18, висновки щодо пропуску позовної давності, враховуючи установлені судами обставини у цій справі, є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 про закриття касаційного провадження

Відповідно до частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, зокрема якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку), а також якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Враховуючи те, що висновки щодо застосування норм права, що викладені у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду на які посилався АТ «КБ «ПриватБанк» у касаційній скарзі стосуються схожих правовідносин, але ухвалені у різних фактичних обставинах справи, то клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 про закриття касаційного провадження на підставі положень частини першої статті 396 ЦПК України задоволенню не підлягає.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 про закриття касаційного провадження у справі відмовити.

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

О. В. Ступак