Справа № 347/832/16

Провадження № 22-ц/4808/934/21

Головуючий у 1 інстанції Гордій В. І.

Суддя-доповідач Василишин Л.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2021 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів:

               головуючої (суддя-доповідач)                Василишин Л.В.

               суддів:                                        Пнівчук О.В., Томин О.О.,

               секретаря                                        Петріва Д.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги представника акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» - Крилової Олени Леонідівни та представника ОСОБА_1  – адвоката Курило Вікторії Григорівнина рішення Косівського районного суду в складі судді Гордія В.І., ухвалене 14 квітня 2021 року в місті Косові Івано-Франківської області у справі за позовом акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживачів, визнання недійсним договору,

в с т а н о в и в:

У травні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» звернулось в суд із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позов обґрунтовано тим, що 23 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №IFU0GA00000403, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 34 025,00 доларів США терміном до 23 серпня 2017 року. В порушення вимог закону та умов договору позичальник належним чином не виконувала свої зобов`язання, у зв`язку з чим станом на 21 квітня 2016 року утворилася заборгованість в сумі 22 081,59 доларів США. З яких: 15 136,62 доларів США – заборгованість за кредитом, 4446,65 доларів США – заборгованість по відсотках за користування кредитом, 275,23 доларів США – заборгованість по комісії за користування кредитом, 1 162,22 доларів США – пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, 9,84 доларів США – штраф (фіксована частина), 1 051,04 доларів США – штраф (процентна складова). Посилаючись на зазначені обставини позивач просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 22 081,59 доларів США, що за курсом Національного Банку України еквівалентно 561 093,32 грн, та судові витрати.

ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла адвокат Курило В.Г., у січні 2020 року подала зустрічний позов, в якому просила визнати недійсним кредитний договір №IFU0GA00000403 від 23 серпня 2007 року.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що умови кредитного договору щодо сплати позичальником на користь банку комісій не відповідають вимогам Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, перед укладенням кредитного договору банк не надав їй об`єктивної, повної та достовірної інформації про умови кредитування, сукупну вартість кредиту, тобто суму виданого та фактичного кредиту, а також суму реальних ануїтетних платежів, необґрунтовано стягнуто страхові платежі. З огляду на зазначене, вважала, що у момент підписання договору позичальник була банком введена в оману щодо істотних умов договору

Ухвалою Косівського районного суду від 06 лютого 2020 року позови об`єднано в одне провадження.

Рішенням Косівського районного суду від 14 квітня 2021 року частково задоволено позов АТ КБ «ПриватБанк». Стягнуто на користь банку з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором №ІFU0GA00000403 від 23 серпня 2007 року в розмірі 13 928,81 доларів США та 5 309,03 грн судового збору. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 не виконала грошового зобов`язання за кредитним договором, а тому з неї на користь банку підлягає стягненню допущена заборгованість. Враховуючи заперечення сторони стосовно наданого банком розрахунку заборгованості, суд взяв до уваги виписку по рахунку та визначив розмір заборгованості як різницю між отриманими та повернутими позичальником коштами. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову місцевий суд виходив з того, що укладаючи двічі додаткові угоди до кредитного договору ОСОБА_1 була в повній мірі поінформована щодо істотних умов, в тому числі і про зміну відсоткової ставки та погодила їх.

В апеляційній скарзі представник АТ КБ «ПриватБанк» - Крилова О.Л. посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить рішення в частині присуджених на користь банку сум змінити, задовольнивши позовні вимоги товариства у повному обсязі. В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Апеляційна скарга мотивована тим, що на підтвердження позовних вимог до матеріалів справи банком додано належний та допустимий доказ – детальний розрахунок заборгованості із зазначенням розміру відсоткової ставки, ставки пені, сум нарахувань за кожний окремий проміжок часу, тощо. Такий здійснено з урахуванням погоджених сторонами умов кредитування та внесення ОСОБА_1 платежів на погашення заборгованості. Проте місцевий суд безпідставно не взяв його до уваги та в порушення вимог статті 534 ЦК України, пункту 3.3. кредитного договору помилково визначив до стягнення заборгованість як різницю між сукупною сумою та сумою повернутих нею за первісним позовом коштів. Крім того, зазначивши загальний розмір стягнутої заборгованості суд не зазначив складових боргу.

У своїй скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла адвокат Курило В.Г., просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» відмовити, а зустрічний позов ОСОБА_1 задоволити.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що місцевий суд не дослідив факту видачі коштів та не врахував, що у матеріалах справи відсутні докази отримання позичальником коштів в сумі 34 025,00 доларів США на споживчі цілі, з яких 4 525,00 доларів США було перераховано на погашення страхових платежів без відповідного доручення позичальника.

Поза увагою суду залишена і та обставина, що банком не надано належних доказів на підтвердження розміру заборгованості. Наданий розрахунок заборгованості не підписаний головним бухгалтером та не містить посилання на бухгалтерські документи первинного обліку.

Не взято місцевим судом до уваги і те, що з 20 листопада 2008 року банк в односторонньому порядку збільшив відсоткову ставку до 13,08 %. При цьому не надано жодних доказів щодо повідомлення ОСОБА_1 про зміну процентної ставки за користування кредитом.

Також вказує, що АТ КБ «ПриватБанк» пропущено строк позовної давності для звернення до суду про стягнення заборгованості за кредитним договором. Так, останній платіж по кредиту договору сплачено ОСОБА_1 у січні 2009 року в сумі 535 доларів США, що встановлено рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 16 лютого 2017 року в справі №2-568/2009 року та не потребує доказування. З позовом банк звернувся лише 19 травня 2016 року. Однак суд першої інстанції не вказуючи мотивів відхилив заяву сторони відповідачки про застосування строків позовної давності.

Безпідставно, на думку апелянтки, місцевий суд відмовив у задоволенні зустрічного позову. При цьому не враховано доводи ОСОБА_1 щодо невідповідності умов кредитного договору про сплату комісії вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», не надання перед укладенням кредитного договору інформації про умови кредитування, суму виданого та фактичного кредиту, а також суму реальних ануїтет них платежів.

Учасники справи не скористалась своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу.

В засідання апеляційного суду 14 грудня 2021 року учасники справи не з`явились, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи. Враховуючи надані пояснення представників сторін в попередніх судових засіданнях, відповідно до положення статті 372 ЦПК України перешкод розглядові справи у відсутності учасників справи не встановлено.

Згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення місцевого суду, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга представника АТ КБ «ПриватБанк» - Крилової О.Л. підлягає до часткового задоволення, а апеляційна скарга представника ОСОБА_1 – адвоката Курило В.Г. не підлягає до задоволення з таких підстав.

Суд першої інстанції встановив, і це підтверджується матеріалами справи, що 23 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № IFN0GA00000403. Відповідно до пункту 7.1. договору банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти шляхом: надання готівкою через касу на строк з 23 серпня 2007 року по 23 серпня 2017 року включно, у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 29 500,00 доларів США на ремонт житлового будинку, а також у розмірі 4 525,00 доларів США на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбачених п.п. 2.1.3., 2.2.7. даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту, у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з п.3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.6.2. договору. Періодом сплати вважати період з «15» по «20» число кожного місяця. Погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступному порядку: щомісячно в період сплати позичальник повинен надати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 468,60 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсотках, винагороди (а.с. 11-13 т.1).

06 серпня 2012 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до якої вони дійшли згоди про зменшення суми заборгованості на розмір заборгованості по пені у сумі 2 329,36 доларів США. Також викладено пункт 7.1. договору та графік погашення у новій редакції. При цьому погоджено, що розмір кредитних коштів становить 36 029,73 доларів США на ремонт житлового будинку, а також у розмірі 11054,73 доларів США на сплату страхових платежів, розмір відсотків складає 1,09% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, а щомісячний платіж – у сумі 695,23 доларів США (а.с.15-16 т.1).

В подальшому, 26 березня 2013 року між банком та позичальником також укладено іншу додаткову угоду. За змістом цієї угоди сторони погодили, що сума заборгованості, яка виникла в період з дати надання позичальнику кредиту до дати підписання додаткової угоди зменшується на 1 778,50 доларів США.

Пункт 7.1. договору викладено у такій редакції: «Банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 23 серпня 2007 року по 23 серпня 2017 року включно, у вигляді не поновлюваної кредитної лінії у розмірі 36415,48 доларів США на ремонт житлового будинку, а також у розмірі 11 440,48 доларів США на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбачених п.п. 2.1.3., 2.2.7. даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,09 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,5 % від суми виданого кредиту, у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з п.3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.6.2. договору.

Погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється щомісяця в період сплати починаючи з 26 березня 2013 року. Позичальник повинен надати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 723,70 доларів США для погашення заборгованості за кредитом, що складається із заборгованості по кредиту, відсотків, винагороди, комісії. Погашення кредиту проводиться в строки відповідно до графіка погашення кредиту (додаток №1). Відповідно додаток №1 (Графік погашення кредиту) викладено в новій редакції.

Згідно з наданим АТ КБ «ПриватБанк» розрахунком станом на 21 квітня 2016 року утворилася заборгованість перед банком у розмірі 22 081,59 доларів США. З яких, зокрема: 15 136,62 доларів США – заборгованість за кредитом, в тому числі 5 377,60 доларів США – залишок простроченої заборгованості за наданим кредитом, 4 446,65 доларів США – заборгованість по відсотках за користування кредитом, в тому числі 4 424,18 доларів США – залишок заборгованості за процентами, нарахованими на залишок простроченої заборгованості за кредитом, 275,23 доларів США – заборгованість по комісії за користування кредитом, в тому числі 216,23 доларів США – заборгованість за простроченою комісією, 1162,22 доларів США – пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, 9,84 доларів США – штраф (фіксована частина), 1 051,04 доларів США – штраф (процентна складова) (а.с.4-9 т.1).

Щодо вимог ОСОБА_1 про визнання кредитного договору недійсним колегія суддів зазначає наступне.

Звертаючись із зустрічним позовом, ОСОБА_1 як на підставу позову посилалась на те, що укладений між банком та нею оспорюваний договір необхідно визнати недійсним, оскільки він в частині сплати позичальником на користь банку комісії суперечить вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та перед укладенням договору, банк не надав їй повну та доступну інформацію про сукупну вартість кредиту. Ненадання банком важливої інформації свідчить про введення її в оману.

За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

За змістом частин першої-третьої, п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного судочинства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчинила правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Частиною першою статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Аналіз вказаної норми дає підстави для висновку про те, що правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Згідно зі частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладання кредитного договору) кредитодавець перед укладенням договору про надання споживчого кредиту зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця та кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. У разі ненадання зазначеної інформації суб`єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

За змістом частини п`ятої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час укладання кредитного договору, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору. Положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення є несправедливими і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними.

Враховуючи, що ОСОБА_1 під час укладення кредитного договору жодних заперечень щодо його умов не заявляла, виконувала його умови тривалий час, підписала додаткові угоди, протягом дії договору та до моменту пред`явлення AT КБ «Приватбанк» позову про стягнення заборгованості була згідна з умовами цього кредитного договору, колегія суддів вважає, що зазначеними діями позичальник погодилась з умовами кредитного договору, розуміла їх зміст та встановлені права та обов`язки.

Посилання в апеляційній скарзі на несправедливість окремих умов договору не тягне за собою визнання недійсним такого договору в цілому.

У разі ненадання інформації, передбаченої статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного кредитного договору, суб`єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Статтями 15, 23 Закону України «Про захист прав споживачів» не передбачено такої підстави для визнання кредитного договору недійсним, як надання/ненадання суб`єктом господарювання інформації споживачеві послуг про орієнтовну сукупну вартість кредиту, вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, тощо.

Не спроможними є і доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_1 щодо визнання недійсним кредитного договору з огляду на зазначення в ньому винагороди (комісії).

За положеннями частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц зроблено висновок: «положення спірного кредитного договору № PLRPGK0000000002 від 28 травня 2008 року про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок.».

Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) сформувала висновки про те, що визнання судом нікчемного правочину недійсним за вимогою сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, оскільки нікчемний правочин є недійсним у силу закону з моменту його укладення.

З огляду на вищенаведене колегія судів вважає, що суд першої інстанції дійшов загалом правильного висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову, однак не з тих підстав, що не тягне скасування рішення в цій частині.

Щодо вимог АТ КБ «Приватбанку» про стягнення заборгованості за кредитним договором колегія суддів виходить з наступного.

Матеріалами справи підтверджується, що банк звернувшись до суду із вказаним позовом посилаючись на положення статті 1050 ЦК України просив достроково стягнути з позичальника суму кредитної заборгованості.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За приписами частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України.

Згідно частини другої статті 627 ЦК України у договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

За змістом пункту 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів»).

У постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року в справі № 6-223цс16 зроблено висновок, що «визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів».

Відповідно до умов кредитного договору цільове призначення кредиту – ремонт житлового будинку. Отже, укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 кредитний договір № IFN0GA00000403 від 23 серпня 2007 року є споживчим кредитом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/1368315-ц (провадження № 14-680цс19) зроблено висновок, що регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів».

Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлювала обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.

Звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України «Про захист прав споживачів» порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року (яка діяла на момент пред`явлення позову), не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.

За змістом пункту 2.3.3. зазначеного договору при виникненні кожної з наступних подій: зокрема, порушення позичальником зобов`язань, передбачених умовами даного договору, у тому числі при порушенні цільового використання коштів, банк на власний розсуд має право, зокрема, змінити умови договору - зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за його користування, виконання інших зобов`язань за цим договором у повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення; при цьому згідно статей 212, 611, 651 ЦК України, щодо зобов`язань, строк виконання яких не настав, вважається, що строк настав у зазначену в повідомленні дату. На цю дату позичальник, зокрема, зобов`язується повернути банку суму кредиту у повному обсязі, винагороду й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов`язання за договором.

Проте, судом першої інстанції ці обставини не досліджено, та не встановлено чи дотримався банк цього порядку та чи виникло у зв`язку із цим право вимоги дострокового погашення всієї суми кредиту.

В матеріалах справи відсутні будь-які відомості про направлення такого повідомлення та отримання його ОСОБА_1 .

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що звернувшись до суду з цим позовом у травні 2016 року (а.с. 2-3 т.1) банк не мав права вимагати у відповідачки дострокової сплати всієї суми кредиту.

За положенням статей 1049, 1050 ЦК України банк не позбавлений права вимагати стягнення із позичальника сум, строк погашення яких настав на час пред`явлення позову.

Згідно розрахунку банку, станом на 21 квітня 2016 року наявна прострочена заборгованість за наданим кредитом у розмірі 5 377,60 доларів США, заборгованість по відсотках за користування кредитом у розмірі 4 446,65 доларів США, заборгованість за комісією у розмірі 275,23 доларів США, 1 162,22 доларів США – пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, 9,84 доларів США – штраф (фіксована частина), 1 051,04 доларів США – штраф (процентна складова). При цьому із змісту розрахунку вбачається, що станом на день підписання додаткової угоди (26 березня 2013 року) у ОСОБА_1 була відсутня прострочена заборгованість по тілу кредиту, а станом на 15 квітня 2013 року була відсутня заборгованість за процентами.

Доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_1 , що наданий банком розрахунок заборгованості не є належним доказом не заслуговують на увагу.

Згідно з пунктом 1.37 статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», пунктом 2.1 Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України, затвердженого постановою Правління НБУ від 30 грудня 1998 року № 556, пунктами 5.5, 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління НБУ від 18 червня 2003 року № 254 (які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) бухгалтерський облік ведеться безперервно з часу реєстрації банку до його ліквідації із застосуванням комп`ютерних засобів, за допомогою яких в автоматизованому режимі здійснюється збирання, передавання, систематизація та оброблення інформації, зокрема і первинної, складеної в момент вчинення господарської операції, а виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій. Таким чином, наявні в матеріалах справи письмові докази (розрахунки заборгованості, виконані в автоматизованому режимі, та виписки з особового рахунку клієнта) є належними та допустимими доказами у розумінні статей 76-78 ЦПК України.

Окрім того, заперечуючи щодо вказаного розрахунку позичальник свого розрахунку не надала, клопотань про призначення експертизи не заявляла.

Відповідно до пункту 2.3.1. кредитного договору банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом, при зміні кон`юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме зміні курсу долара США до гривні більше ніж на 10 % у порівнянні з курсом долара США до гривні, встановленого Національним банком України на момент укладення цього договору; зміні облікової ставки Національно банку України; зміні розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміні середньозваженої ставки по кредитах банків України у відповідній валюті. При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом 7 календарних днів з дати вступу у чинність зміненої процентної ставки. Збільшення процентної ставки банком у вищезазначеному порядку можливо у границях кількості пунктів, на яке збільшилася ставка Національного банку України, розміру відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка по кредитах або пропорційно збільшенню курсу долара США.

Встановлено, що з 20 листопада 2008 року банк змінив розмір відсоткової ставки з 11,04 до 13,08 % річних. В матеріалах справи відсутні докази надсилання позичальникові у листопаді 2008 році письмового повідомлення про зміну процентної ставки.

Разом з тим, із змісту розрахунку вбачається, що заборгованість по відсотках за користування кредитом утворилась за період з 26 березня 2013 року по 21 квітня 2016 року, тобто з урахуванням умов додаткової угоди. Відповідно до умов додаткової угоди від 26 березня 2013 року сторони погодили розмір процентної ставки у розмірі 13,08 % на рік (1,09 х 12).

За таких обставин доводи сторони позичальника щодо розміру заборгованості по відсотках за користування кредитом є неспроможними.

Отже, розмір простроченої заборгованості за тілом кредиту в сумі 5 377,60 доларів США та нарахованими відсотками в сумі 4 446,45 доларів США підлягає стягненню із позичальника на користь банку.

Водночас, на думку колегії суддів, позовні вимоги банку про стягнення заборгованості за комісією є необґрунтованими.

Кредитний договір № IFN0GA00000403 з урахуванням додаткових угод, укладений між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , містить положення, яким, окрім іншого, передбачено сплату позичальником (пункт 7.1) винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця в період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту. Вказана винагорода зазначена у розрахунку як комісія.

Відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством, нормативно-правовими актами Національного банку та угодами (договорами) між клієнтом і банком.

Згідно з пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженими постановою правління НБУ від 10 травня 2007 №168 банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

За таких обставин відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості по комісії.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що в такому випадку не має значення вид комісії та згода позичальника на її встановлення.

Вирішуючи питання про стягнення неустойки, апеляційний суд враховує таке.

Пунктом 4.1 кредитного договору від 23 серпня 2007 року передбачено, при порушенні позичальником будь-якого зобов`язання, передбачених п.п. 2.2.2, 2.2.3 даного договору банк має право нараховувати, а позичальник зобов`язується сплатити пеню у розмірі 0,15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожний день прострочки. Сплата пені здійснюється у гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, пеня сплачується в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на дату сплати.

Крім того, у пункті 5.4 кредитного договору визначено, при порушенні позичальником строків платежів по будь-якому з грошових зобов`язань, передбачених кредитним договором, більше ніж на 30 днів, позичальник зобов`язаний сплатити банку штраф у розмірі 250 грн + 5%від суми позову.

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов`язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов`язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов`язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).

Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Зважаючи на те, що позивачем заявлено вимоги про стягнення заборгованості за пенею та штрафом, апеляційний суд вважає, що стягненню підлягає лише штраф у його фіксованій частині в розмірі 9,84 доларів США та процентній складовій в розмірі 1051,04 доларів США.

За таких обставин з позичальника на користь банку підлягають стягненню прострочена заборгованість у загальному розмірі 10 884,93 доларів США, з яких: 5 377,60 доларів США – прострочена заборгованість за кредитом, 4 446,45 доларів США - заборгованість по процентах за користування кредитом, 9,84 доларів США – штраф (фіксована частина) та 1051,04 доларів США – штраф (процентна складова).

Посилання в апеляційній скарзі ОСОБА_1 про те, що позовні вимоги АК КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості не підлягають задоволенню у зв`язку з пропуском строку позовної давності є необґрунтованими.

Відповідно до статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини першої статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

За змістом додаткових угод сторони погодили, що термін позовної давності по вимогам про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки – пені, штрафів за договором встановлюється сторонами тривалістю 50 років.

Крім того із розрахунку заборгованості та виписки по рахунку вбачається, що останній платіж здійснено ОСОБА_1 20 січня 2016 року.

А отже АТ КБ «ПриватБанк» звернувся в суд із вказаним позовом в межах строку позовної давності.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на вищенаведене колегія суддів приходить до переконання, що рішення місцевого суду в частині позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його необхідно скасувати. Відповідно ухвалити нове рішення, яким позов банку задоволити частково. А рішення Косівського районного суду від 14 квітня 2021 року в частині зустрічного позову – залишити без змін.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру заявлених позовних вимог. Судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови у позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частини перша та друга статті 141 ЦПК України).

При зверненні до суду з позовом АТ КБ «ПриватБанк» сплатило судовий збір у розмірі 8 416,40 грн та при подачі апеляційної скарги 12 624,60 грн.

Оскільки позов банку підлягає частковому задоволенню (49,29%), то з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» підлягає стягненню судовий збір в загальному розмірі 10 371,11 грн (4 148,44 +6 222,67).

Керуючись статтями 374, 376, 381 – 384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» - Крилової Олени Леонідівни задовольнити частково.

Рішення Косівського районного суду від 14 квітня 2021 року в частині позовних вимог акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати.

Ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позов акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № IFN0GA00000403 від 23 серпня 2007 року в розмірі 10 884,93 доларів США, з яких: 5 377,60 доларів США –прострочена заборгованість за кредитом, 4 446,45 доларів США - заборгованість по процентах за користування кредитом, 9,84 доларів США – штраф (фіксована частина) та 1051,04 доларів США – штраф (процентна складова).

Стягнути з ОСОБА_1 на користь акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» 10 371,11 грн понесених судових витрат.

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Курило Вікторії Григорівни залишити без задоволення.

Рішення Косівського районного суду від 14 квітня 2021 року в частині зустрічного позовуОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживачів, визнання недійсним договору залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 23 грудня 2021 року.

Суддя-доповідач                                                                Л.В. Василишин

Судді:                                                                                О.В. Пнівчук

                                                                               О.О. Томин