Ухвала

22 грудня 2021 року

місто Київ

справа № 752/8498/17

провадження № 61-20703ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві, Відділу Державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві про відшкодування моральної та майнової шкоди,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у квітні 2017 року звернувся до суду з позовом, у якому просив, з урахуванням уточнених позовних вимог, стягнути з Державного бюджету України шляхом списання з Державної казначейської служби України

(далі- ДКС України) коштів з єдиного казначейського рахунку для відшкодування завданої майнової шкоди у розмірі 111 547, 00 грн та моральної шкоди - 193 384, 00 грн, а також стягнути з відповідачів усі понесені ним судові витрати у виді компенсації за відрив від звичайних занять у розмірі 9 041, 50 грн.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 13 грудня 2019 року позов залишено без задоволення.

Щодо відшкодування майнової шкоди у розмірі 111 547, 00 грн суд першої інстанції вважав, що позивачем не надано докази на підтвердження того, що зазначена сума є розміром шкоди чи збитками, яких він зазнав, оскільки судом не встановлено, що через незаконні дії державних виконавців він безповоротно втратив можливість стягнути з боржника заборгованість за рішенням суду, примусове виконання якого триває.

Також суд першої інстанції визнав, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову в частині відшкодування моральної шкоди, зокрема щодо заподіяння посадовими особами виконавчої служби моральної шкоди, протиправності дій таких та наявності причинного зв`язку між шкодою, заподіяною позивачу, і протиправними діями державного виконавця, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, оскільки не ґрунтуються на доказах.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 грудня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Відділу Державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві про відшкодування моральної шкоди змінено, викладено мотивувальну частину судового рішення в у редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 грудня 2020 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції, врахувавши вимоги статті 61 Конституції України, встановив, що відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень у справі №761/6346/17 стягнуто за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 5 000, 00 грн на відшкодування моральної шкоди у зв`язку з тривалим невиконанням рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 квітня 2012 року, що було підставою для звернення позивача з позовом у цій справі (№ 752/8498/17). Тобто задоволення у межах розгляду цієї справи позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди матиме ознаки подвійного притягнення з органу державної виконавчої служби за тривале невиконання одного й того самого судового рішення до одного й того ж виду цивільно-правової відповідальності у виді стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди. Водночас апеляційним судом не вирішувалося питання щодо закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України з огляду на відмінність суб`єктного складу учасників процесу у справі, що переглядається, та справі № 761/6346/17.

ІІ. ВИМОГИ ТА АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

ОСОБА_1 16 грудня 2021 року засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вивчив касаційну скаргу та додані до неї матеріали, зробив висновок про наявність підстав для відмови у відкритті касаційного провадження, оскільки скаргу подано на судові рішення, ухвалені у справі з ціною позову, що не підлягають касаційному оскарженню.

Щодо оцінки судових рішень, які оскаржуються учасником справи, до категорії тих, що підлягають касаційному оскарженню

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню (пункт 1 частини другої статті 394 ЦПК України).

Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За правилом частини дев`ятої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» установлено у 2021 році прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 01 січня 2021 року - 2 270, 00 грн.

Предметом позову у цій справі є майнові вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди.

Ціна позову у справі складає 313 972, 50 грн (111 547, 00+193 384, 00 + 9 041, 50), яка станом на 01 січня 2021 року не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (2 270, 00 грн х 250 = 567 500, 00 грн).

Урахувавши, що ціна позову у цій справі становить 313 972, 50 грн, судові рішення, ухвалені у такій справі, не підлягають касаційному оскарженню відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Щодо наявності винятків для допуску оскарження судового рішення у малозначній справі

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій може бути оскаржено у касаційному порядку, оскільки питання, порушене у скарзі, стосується права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки судом апеляційної інстанції допущено ряд порушень процесуального права, як то відмова у задоволенні клопотань, не дослідження письмових доказів, судами першої та апеляційної інстанції не застосовано практику Верховного Суду, не враховано практику Європейського суду з прав людини.

Верховний Суд у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, виходить з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку й становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування.

Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц (провадження № 14-475цс18).

Тож наведені ОСОБА_1 доводи не є такими, що свідчить про існування такої проблеми у правозастосовчій практиці, що зумовлює нагальну потребу формування єдиної правозастосовчої практики.

Також ОСОБА_1 зазначив, що ця справа має виняткове значення для нього, оскільки він є особою з інвалідністю, потребує вартісного лікування, втім, оскільки судове рішення не виконується, державний виконавець продовжує втручання у мирне володіння заявником грошовими коштами, не здійснює виконавчі дії з метою примусового виконання судового рішення, яке не виконується тривалий час.

В оцінці доводів про винятковість значення справи для заявника Верховний Суд виходить з того, що оцінка наведених обставини здійснюється на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником, зокрема шляхом наведення заявником обґрунтованих об`єктивних обставини, які свідчитимуть про таку винятковість. Тобто, саме на заявника покладається обов`язок на власний розсуд здійснити належний виклад та обґрунтування обставин, які, на його думку, свідчать про виняткове значення для нього малозначної справи.

Втім, наведені ОСОБА_1 доводи фактично зводяться до обґрунтування підстав його позовних вимог, яким суди першої та апеляційної інстанцій надали правову оцінку, та свідчать про незгоду із оскаржуваним рішенням, мотивами суду щодо відмови у задоволені позову.

Наведені доводи не можуть бути предметом оцінки щодо обставин, за наявності яких Верховний Суд може відкрити касаційне провадження у малозначній справі.

Також суд касаційної інстанції наголошує, що очікування учасника справи (позивача) позитивного вирішення його звернення (позову) не є безумовною підставою відкриття касаційного провадження у справі, рішення у якій не підлягають касаційному оскарженню.

Отже, аналіз наведених заявником у скарзі доводів не дає підстав для висновку про те, що ця справа має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу, оскільки незгода із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій не свідчить про винятковість справи для заявника.

З врахуванням наведених доводів, Верховний Суд визнає, що винятки, зазначені у пункті 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, заявником не обґрунтовані.

Відповідно до положень статті 400 ЦПК України Верховний Суд не здійснює переоцінку доказів у справі, не встановлює обставини, не може вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу.

Однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).

Конституційним принципом судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених законом.

Цьому конституційному принципові відповідає загальне правило пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України щодо того, що усі судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню. Це означає, що рішення суду апеляційної інстанції у таких справах є остаточним і подальшому оскарженню не підлягає.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 05 квітня 2018 року (справа «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia), № 40160/12) наголосив на обмеженості доступу ratione valoris до судів вищої інстанції. Так, право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб (справа «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], № 36760/06, § 230, ЄСПЛ, 2012). Спосіб застосування пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод до апеляційних та касаційних судів залежить від особливостей судового провадження, про яке йдеться, і необхідно враховувати всю сукупність процесуальних дій, проведених в рамках національного правопорядку, а також роль судів касаційної інстанції в них; умови прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги (рішення у справі «Леваж Престасьон Сервіс» проти Франції» (Levages Prestations Services v. France), § 45; рішення у справі «Бруалья Гомес де ла Торре проти Іспанії» (Brualla Gomez de la Torre v. Spain), § 37; та «Козліца проти Хорватії»

(Kozlica v. Croatia), § 32, № 29182/03, від 02 листопада 2006 року; «Шамоян проти Вірменії» (Shamoyan v. Armenia) § 29, від 07 липня 2015 року, № 18499/08).

Застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до верховного суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень верховного суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості

(«Бруалья Гомес де ла Торре проти Іспанії», § 36; рішення у справі «Козліца проти Хорватії», § 33; рішення у справі ««Булфрахт Лтд» проти Хорватії», § 34, «Добріч проти Сербії» (Dobric v. Serbia), «Зубац проти Хорватії»

(Zubac v. CROATIA), № 2611/07 та § 54, від 21 червня 2011 року, № 15276/07; та «Йовановіч проти Сербії» (Jovanovic v. Serbia), § 48, від 02 жовтня 2012 року, № 32299/08).

Саме національний верховний суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду. Таким чином, в ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволяло йому відфільтровувати справи, що надходять до нього, верховний суд не може бути зв`язаний або обмежений помилками в оцінюванні зазначеного порогу, яких припустилися суди нижчої інстанції при визначенні того, чи надавати доступ до нього (згадане вище рішення у справі «Добріч проти Сербії», § 54).

ЄСПЛ постановив ухвалу щодо неприйнятності заяви від 09 жовтня 2018 року, № 26293/18 у справі «Азюковська проти України»

(Azyukovska v. Ukraine), у якій зазначив, що застосування критерію малозначності справи у справі було передбачуваним, справа була розглянута судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.

ЄСПЛ у зазначеному рішенні зазначив, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій він також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій.

За прецедентною практикою ЄСПЛ обмеження доступу до Верховного Суду охоплюється загальновизнаною легітимною метою встановленого законодавством порогу ratione valoris для скарг, що подаються на розгляд Верховного Суду, яка полягає в тому, щоб забезпечувати розгляд у Верховному Суді, з огляду на саму суть його функцій, лише справ необхідного рівня значущості.

Оскільки оскаржувані заявником судові рішення ухвалені у справі з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а отже, не підлягають касаційному оскарженню, у відкритті касаційного провадження у справі потрібно відмовити.

Керуючись статтею 129 Конституції України, статтями 19, 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Управління державної казначейської служби України, Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві, відділу Державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві про відшкодування моральної та майнової шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року, відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання судом та оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак