Справа № 417/1354/21

Провадження № 2/417/316/21

РІШЕННЯ

Іменем україни

"22" грудня 2021 р. с. Марківка Луганської області

Марківський районний суд Луганської області в складі:

головуючого судді Дідоренко А.Е.

за участі секретаря Шматко О.С.,

розглянувши у спрощеному провадженні в залі суду с.Марківка Луганської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 в особі представника позивача-адвоката Скиртача Сергія Вікторовича до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом,-

в с т а н о в и в :

20.10.2021 року позивач  в особі представника позивача-адвоката Скиртача С.В. звернулася до суду  з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.

Ухвалою Марківського районного суду Луганської області від 26.10.2021 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

01.11.2021 року представник позивача-адвокат Скиртач С.В. усунув недоліки зазначені в ухвалі суду.

В обґрунтування свого позову представник позивача-адвокат Скиртач С.В. зазначив, що згідно витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно, право приватної власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована за ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 27.05.2021 року.

Довідка про склад сім`ї та проживання у житловому приміщенні підтверджується, що у вказаному будинку зареєстровані дві особи: донька позивача- ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_2 .

З 27.05.2021 року відповідач у вказаному житлі не проживає, комунальні послуги не сплачує, жодних особистих речей у житлі не має.

Відповідач самостійно зміну реєстрації місця проживання не здійснив.

Всупереч установленому законом порядку, відповідач не проживаючи за своїм місцем реєстрації не знявся з реєстрації за адресою будинку позивача.

Через наявність реєстрації особи, що зареєстрована у вказаному будинку, але фактично тривалий час в ньому не проживає, позивач вимушений сплачувати більші платежі за комунальні послуги, з розрахунку на всіх осіб зареєстрованих за адресою. Відповідач в будинку не проживає та комунальні послуги не сплачує.

Позивач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилась, причина неявки не відома, хоча повідомлення про час і місце розгляду справи отримав 01.12.2021 року представник позивача-адвокат Скитач С.В. для передачі позивачу, про що свідчить розписка (а.с.45).

Представник позивача-адвокат Скиртач С.В. у судове засідання не з`явився, причина неявки не відома, хоча повідомлення про час і місце розгляду справи отримав особисто 01.12.2021 року, про що свідчить розписка (а.с.46).

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, про причини своєї неявки суду не повідомив, своїм правом на подачу відзиву не скористався, хоча був належним чином повідомлений про дату, місце та час судового засідання, про що свідчить оголошення на офіційному веб-порталі "Судова влада України" на веб-сайті Марківського районного суду в розділі "Повідомлення про судове засідання або про виклик до суду осіб, яким неможливо здійснити надіслати кореспонденції» (а.с.47).

В силу положень ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, на основі всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження кожного наявного у матеріалах справи доказу окремо, а також у їх сукупності, встановив наступні обставини, та відповідно до них визначив такі правовідносини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 , що підтверджується:

- договором купівлі-продажу житлового будинку НРВ 403624 від 27.05.2021 року, посвідченим приватним нотаріусом Марківського районного нотаріального округу Луганської області від 27.05.2021 р., реєстр за №459 (а.с.11-14);

- інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №279961437 від 19.10.2021 року (а.с.10).

Згідно Довідки про склад сім`ї та проживання, виданої виконавчим комітетом Марківської селищної ради Марківського району Луганської області №1364 від 14.07.2021 р., за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (голова д/г), ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (не родич) (а.с.9).

Таким чином в судовому засіданні судом було встановлено, що між позивачем та відповідачем виникли правовідносини, що регулюються главою 28, 32 Цивільного кодексу України «Право власності на житло» та «Право користування чужим майном».

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з наступного.

Згідно з ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Ст. 41 Конституцією та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.97р. відповідно до закону № 475/97-ВР від 17.07.97р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Також, правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р., у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р., у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).

Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Глава 23 ЦК України встановлює, що громадянин, який став власником житла, має право розпоряджатися ним на свій розсуд.

Однак, як зазначено у ч. 3 ст. 13 Конституції України, власність зобов`язує, вона не повинна використовуватись на шкоду людині, суспільству. Тому право власності на житло охороняється правом лише настільки, наскільки його реалізація відповідає імперативним нормам закону.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Статтею 8 Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод закріплено право людини на повагу до свого житла.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і порядку, передбачених законом.

Зі змісту статті 16 ЦК України вбачається, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтями 317, 319 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник житлового будинку, квартири, згідно зі ст. 383 ЦК України, має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Власник майна, згідно зі ст. 391 ЦК України, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Виходячи з положень ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із ч. 2 ст. 64 ЖК України до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом ст.150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в  оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

За приписами ч. 1 ст. 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Таким чином, порівняльний аналіз ст.ст.391, 405 ЦК України та ст.ст.ст.64, 150, 156 ЖК Української РСР дозволяє дійти висновку про те, що положення ст.391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на належне йому житло (будинок, квартиру, інше жиле приміщення) від будь-яких осіб, у тому числі і осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення ст.405 ЦК України та ст.150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі і у випадку втрати власником права власності, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Даний висновок суду відповідає правовому висновку, викладеному Верховним Судом України в постанові від 16 листопада 2016 року у справі №688/63/15-ц, що відповідно до положень ч.4 ст.263 ЦПК України враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин сторін.

В силу приписів ч.2 ст.3 Сімейного кодексу України, ст.64 ЖК Української РСР відповідач ОСОБА_2 не був членом сім`ї позивача ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц висловлений висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Вказано, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18, від 26 лютого 2020 року у справі №333/6160/17, провадження №61-7317св19, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, провадження № 61-23089св19.

При цьому, суду, на підтвердження своїх доводів про те, що відповідач не користується житлом без поважних причин понад встановлені строки, позивачем не надано жодного доказу. Позивачем не булу надано Акту за підписом депутата та свідків з якої вбачалося, що відповідач не проживає у вказаному будинку з якого періоду. Окрім того не було заявлено клопотань про виклик свідків, які б підтвердили, що відповідач ОСОБА_2 не проживає в зазначеному будинку та свідки були попереджені про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання. Суд позбавлений можливості сам збирати будь-які докази по справі, оскільки це може свідчити про його упередженість та надання переваг одній зі сторін.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Інших доказів на підтвердження заявлених вимог позивачем суду не надано, а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити, бо позивач не довів суду ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, як те передбачено ч.1 ст.81 ЦПК України. При цьому це не перешкоджає повторному зверненні до суду при наявності інших доказів.

Згідно з п. 6 ч.1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, у тому числі, питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.

Згідно ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки суд приймає рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, судові витрати розподілу не підлягають.

На підставі викладено, керуючись ст.405 ЦК України, ст. ст. 7, 8,12, 81, 141, 142, 258-259, 263, 264, 265, 273, 280,281,352,354 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги  ОСОБА_1 в особі представника позивача-адвоката Скиртача Сергія Вікторовича до  ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом -  відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Луганського апеляційного суду через Марківський районний суд Луганської області шляхом подання апеляційної скарги протягом 30-ти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя                                        А.Е.Дідоренко