Постанова

Іменем України

08 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 522/24415/17

провадження № 61-14057св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Лупу Сергія Сергійовича та представника ОСОБА_2 - адвоката Проходи Юлії Леонідівни на постанову Одеського апеляційного суду від 21 липня

2021 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості у розмірі 5 099 448,75 грн; зобов`язання ОСОБА_2 укласти з ОСОБА_1 договір дарування з ціллю передачі їй на праві власності 684 476 штук іменних акцій публічного акціонерного товариства «Гібридний соняшник», передбачених мировою угодою, яка була затверджена ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2014 року; стягнення з ОСОБА_2 на її користь судового збору в розмірі 9 280,00 грн.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 29 жовтня 2018 року провадження у справі в частині вимог щодо зобов`язання ОСОБА_2 укласти з ОСОБА_1 договір дарування з ціллю передачі позивачу на праві власності 684 476 штук іменних акцій ПАТ «Гібридний соняшник», передбачених мировою угодою, затвердженою ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2014 року, закрито.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 29 жовтня 2018 року виділено в окреме провадження позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, яка утворилась у зв`язку з невиконанням мирової угоди на суму 3 748 736,25 грн, а також в окреме провадження вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 1 350 712,50 грн за договором позики від 23 грудня 2014 року.

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала до суду заяву про збільшення розміру позовних вимог, у якій просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь борг за договором позики в розмірі 22 914,76 дол. США, з яких 20 000,00 дол. США становить основний борг, 2914,76 дол. США - 3% річних від суми боргу, що еквівалентно 568 723,38 грн, а також штраф у розмірі 5% щомісячних від простроченої суми зобов`язання у сумі 54000 дол. США, що еквівалентно 1 340 230,80 грн.

Позовна заява мотивована тим, що 23 грудня 2014 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого вона передала, а позичальник прийняв у борг грошові кошти в сумі 20 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути до 31 квітня 2015 року. У разі невиконання взятого на себе грошового зобовязання у визначений строк відповідач зобов`язався сплатити штраф у розмірі 5% за кожен місяць від простроченої суми боргу.

Посилаючись на те, що відповідач свої зобовязання з повернення суми боргу не виконав, ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом, який просила задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01 липня 2020 року у складі судді Абухіна Р. Д. в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що боргова розписка містить вказівку на дату, якої не існує, адресу, якої не існує, містить неправильну вказівку на прізвище сторони і не представлена у вигляді окремого документу, у зв`язку з чим суд дійшов висновку, що реальне позикове зобовязання між сторонами не виникло.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 21 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 20 000,00 доларів США, 3 % річних у розмірі 1800,00 доларів США, пеню (штраф) у розмірі 54 440,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оригінал договору займу був наданий до суду апеляційної інстанції та оглянутий колегією суддів у судовому засіданні 21 липня 2021 року, відповідач ОСОБА_2 підписав вказаний договір займу про отримання грошових коштів, оригінал якого знаходиться у позивача. Факт того, що вказана розписка виконана ним особисто відповідач не заперечував. Розписка містить, зокрема, дату її складання, місце її складання (місце проживання позивача), отримання грошових коштів в конкретно визначеній сумі та зобов`язання щодо їх повернення.

При цьому апеляційний суд, дійшовши висновку, що договір займу не містить строку повернення коштів, а тому до вказаних спірних правовідносин необхідно застосувати абзац 2 частини першої статті 1049 ЦК України, дійшов висновку, що датою пред`явлення ОСОБА_1 вимоги до ОСОБА_2 про повернення позики є дата її звернення до суду шляхом подання позову, а саме 21 грудня 2017 року.

Дослідивши спірний договір займу, оцінивши його зміст, установивши, що оригінал знаходиться в позивача, а доказів неправомірного володіння нею договором відповідач суду не надав, апеляційний суд дійшов висновку, що між сторонами існують правовідносини, що виникли з договору займу (позики), у зв`язку із чим наявні правові підстави для стягнення з відповідача суми основного боргу, пені (штрафу) з урахуванням вимог частини 3 статті 551 ЦК України та 3 % річних.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

У серпні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Лупу С. С. на постанову Одеського апеляційного суду від 21 липня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 10 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Лупу С. С., витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Також у серпні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Проходи Ю. Л. на постанову Одеського апеляційного суду від 21 липня

2021 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Проходи Ю. Л. і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Зупинено виконання постанови Одеського апеляційного суду від 21 липня 2021 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Лупу С. С., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити постанову апеляційного суду в частині стягнутої пені за прострочення виконання зобов`язання, збільшивши її розмір до 322 800,00 грн.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 31 травня 2021 року у справі № 215/3707/15-ц, провадження № 61-6823св20, від 21 квітня 2021 року у справі № 760/4105/14-ц, провадження № 61-3976св19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Лупу С. С. мотивована тим, що враховуючи заяву відповідача про застосування строків позовної давності до пені, остання має стягуватися з 26 грудня 2016 року по 26 грудня 2017 року, і у загальному розмірі становить 12 000,00 дол. США, що не перевищує розмір збитків у сумі 21 800,00 дол. США, а тому апеляційний суд, не встановивши обставин для застосування частини третьої статті 551 ЦК України, безпідставно зменшив розмір неустойки.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Прохода Ю. Л., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі

№ 524/4946/16-ц, провадження № 61-20376св18, від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18, провадження № 61-6634св20, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17, провадження № 61-21701св19, від 04 березня

2020 року у справі № 632/2209/16, провадження № 61-41934св18,

від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц, провадження

№ 61?7418св18, у постановах Верховного Суду України від 11 листопада

2015 року у справі № 6-1967цс15, від 18 січня 2017 року у справі

№ 6?2789цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Проходи Ю. Л. мотивована тим, що апеляційний суд самостійно встановив, що сторонами не досягнуто згоди щодо такої істотної умови договору позики, як строк повернення коштів, однак не застосував норму матеріального права, яка підлягала застосуванню - статтю 638 ЦК України. Апеляційний суд не встановив, чи дійсно було передано грошові кошти позивачем відповідачеві, не врахував, що сторони не погодили істотних умов договору, як то строк та порядок повернення позики, розмір процентів.

Апеляційний суд вважав, що датою пред`явлення вимоги є дата звернення позивача до суду, а саме 21 грудня 2017 року, проте стягує штрафні санкції за період до цієї дати, а саме з 26 грудня 2016 року по 26 грудня 2017 року, хоча на момент звернення позивачки до суду прострочена сума була відсутня і прострочка виникла лише через 30 днів після її звернення до суду, у зв`язку з чим підстави для стягнення 3 % річних були відсутні.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У жовтні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 - адвоката Лупу С. С. на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Проходи Ю. Л., в якому останній просить закрити касаційне провадження по вказаній касаційній скарзі на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки постанови Верховного Суду України та Верховного Суду, на які посилається заявник в касаційній скарзі, містять висновки щодо застосування норм права у правовідносинах, які не є подібними з правовідносинами по цій справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2014 року у справі №522/19323/14-ц розірвано шлюб, укладений між ОСОБА_1 та

ОСОБА_2

23 грудня 2014 року між позивачем та відповідачем було укладено договір позики, за яким позивач передала, а відповідач прийняв у борг грошові кошти в сумі 20 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути до 31 квітня.

У договорі позики зазначено, що у разі невиконання взятого на себе грошового зобов`язання у визначений строк, ОСОБА_2 бере на себе обов`язок сплатити 5 % штрафу за кожен місяць від простроченої суми боргу.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Лупу С. С. підлягає залишенню без задоволення, а касаційна скарга представника

ОСОБА_2 - адвоката Проходи Ю. Л. підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду у повній мірі не відповідає.

Відповідно до статті 1046 ЦК Україниза договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання його позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Цивільний кодекс України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. В цивільному праві при аналізі правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом у постановах від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц, провадження № 61-8792св18, та від 08 квітня

2021 рокуу справі № 500/1755/17, провадження № 61-1899св20.

Частково задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з того, що факт отримання грошових коштів відповідачем підтверджується борговим документом - розпискою від 23 грудня 2014 року (договір займу), копія якої наявна в матеріалах справи, а оригінал досліджувався в судовому засіданні. Факт того, що вказана розписка виконана ним особисто відповідач не заперечував.

Наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду

від 10 серпня 2021 року у справі № 473/995/18 (провадження

№ 61-6674св21), від 14 липня 2021 року у справі № 266/7291/18-ц (провадження № 61-96св21), від 25 березня 2019 року у справі

№211/2672/16-ц (провадження № 61-41785св18), від 30 січня 2019 року у справі № 751/1000/16-ц (провадження № 61-586св17).

В той же час відповідно до частини першої статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

З наведеного випливає, що якщо договір позики укладений в письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики.

Договір позики відповідач не оспорював, не просив визнати його недійсним чи удаваним правочином, у зв`язку з чим доводи ОСОБА_2 про неотримання грошових коштів за договором позики є безпідставними.

Також колегія суддів суду касаційної інстанції відхиляє доводи касаційної скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Проходи Ю. Л. щодо неврахування судом апеляційної інстанції вимог статті 638 ЦК України.

Згідно з статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні, або є необхідними для договору даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

З вказаної розписки апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 20 000,00 дол. США і зобов`язався повернути вказану суму одноразово ОСОБА_1 в строк до 31 квітня.

Таким чином, апеляційним судом установлено, що розписка містить дату її складання, місце її складання, отримання грошових коштів в конкретно визначеній сумі та зобов`язання щодо їх повернення, строк повернення, який зазначений як 31 квітня.

Разом з тим, оскільки в квітні 30 днів і немає 31 квітня, суд дійшов висновку про допущення помилки сторонами при визначені строку повернення грошових коштів. При цьому, оскільки визначити дійсність намірів сторін при визначенні строку не було можливості, вказана обставина була кваліфікована як така, що свідчить про невизначеність строку повернення грошових коштів.

Однак наведене не може свідчити про неукладення договору позики. Тим більше, чинне законодавство допускає можливість укладання договорів, в яких сторонами заздалегідь не визначено строк їх виконання, і такий встановлюється відповідно до вимог абзацу 2 частини першої статті 1049 ЦК України.

З огляду на вказане апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що договір містить всі істотні умови договору позики, а між сторонами існують правовідносини, що виникли з договору займу (позики).

Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі

№ 524/4946/16-ц, провадження № 61-20376св18, від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18, провадження № 61-6634св20, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17, провадження № 61-21701св19, від 04 березня

2020 року у справі № 632/2209/16, провадження № 61-41934св18,

від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц, провадження

№ 61?7418св18, у постановах Верховного Суду України від 11 листопада

2015 року у справі № 6-1967цс15, від 18 січня 2017 року у справі

№ 6?2789цс16, на які посилається ОСОБА_2 у своїй касаційній скарзі, оскільки фактичні обставини вказаних справ не є подібними цій справі.

Отже, встановивши, що грошові кошти відповідач взяв у позивача у борг, проте сторонами допущена помилка при визначені строку повернення грошових коштів, апеляційний суд дійшов правильного висновку про застосування до вказаних правовідносин абзацу 2 частини першої статті

1049 ЦК України щодо повернення боргу протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це.

Колегія суддів касаційного суду погоджується з цим висновком апеляційного суду.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

У постанові Верховного Суду України від 28 листопада 2011 року у справі

№ 3-127гс11 зроблено висновок, що «оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову. Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту».

Позиція щодо можливості пред`явлення позикодавцем вимоги до позичальника про повернення суми позики саме шляхом подання до суду відповідного позову підтримана й у постановах Верховного Суду

від 06 лютого 2019 року у справі №753/2362/17, від 20 березня 2019 року у справі № 755/21936/15-ц, від 17 лютого 2021 року у справі № 750/13632/18, від 03 листопада 2021 року у справі № 705/3275/18.

За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку, що днем пред`явлення ОСОБА_1 вимоги до ОСОБА_2 про повернення позики за договором від 23 грудня 2014 року є дата її звернення до суду шляхом подання позову, а саме: 26 грудня 2017 року.

Верховний суд погоджується з висновком апеляційного суду про наявність підстав для стягнення з відповідача грошових коштів в сумі 20 000,00 дол. США відповідно до розписки, оскільки останній був обізнаний про пред`явлення позову щодо повернення грошових коштів, але ніяких дій стосовно їх повернення позивачу протягом усього часу розгляду справи, в тому числі апеляційним судом, не здійснив.

В даному випадку, апеляційний суд правильно виходив з того, що пред`явлення вимоги (подання позову) свідчить про закінчення строку договору позики та настання строку для повернення коштів.

Доводи касаційної скарги відповідача не спростовують висновків апеляційного суду про наявність правових підстав для задоволення позову та стягнення суми основного боргу за договором позики.

Разом з тим, колегія суддів суду касаційної інстанції не погоджується з висновками апеляційного суду щодо стягнення з відповідача неустойки з врахуванням строку позовної давності з 26 грудня 2016 року до 26 грудня 2017 року та 3 % річних.

Апеляційний суд не врахував, що днем звернення з вимогою про повернення переданих в позику грошових коштів є день звернення з позовом (в даному випадку 26 грудня 2017 року), а тому відповідні розрахунки мають здійснюватися з дати, що наступила через тридцять днів після такого звернення (з 26 січня 2018 року), оскільки до моменту пред`явлення такої вимоги не настав строк повернення позики, а отже не може мати місця й порушення зобов`язання позичальником щодо повернення позики

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

З аналізу вказаних норм матеріального права вбачається, що стягнення неустойки та 3 % річних є можливим лише після порушення зобовязання

(тобто з 26 січня 2018 року, оскільки до суду позивачка звернулась 26 грудня

2017 року), проте в даному випадку судом апеляційної інстанції вказані суми стягнуто з відповідача за період, коли у нього був відсутній обов`язок сплачувати неустойку та 3% річних, оскільки він не був таким, що прострочив виконання зобов`язання.

Таким чином, доводи касаційної скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Проходи Ю. Л. в цій частині є обґрунтованими, а постанова апеляційного суду в частині вирішення питання щодо стягнення з відповідача на користь позивачки 3% річних у розмірі 1800 дол. США та пені (штрафу) у розмірі 54 440,00 грн підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.

Також, з огляду на вказане, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Лупу С. С. щодо безпідставного зменшення апеляційним судом розміру неустойки, оскільки такі позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення неустойки та 3 % річних, а тому постанова апеляційного суду підлягає скасуванню в цій частині з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення неустойки та 3 % річних. В іншій частині постанова апеляційного суду підлягає залишенню без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року зупинено виконання постанови Одеського апеляційного суду від 21 липня 2021 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку. Оскільки постанова апеляційного суду скасована в частині вирішення позовних вимог щодо стягнення неустойки та 3% річних, то її виконання слід поновити в частині стягнення боргу за договором позики в розмірі 20 000,00 доларів США, а в іншій частині підстави для поновлення виконання відсутні.

Керуючись статтями 400, 406, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лупу Сергія Сергійовича залишити без задоволення.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Проходи Юлії Леонідівни задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 21 липня

2021 рокув частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 щодо стягнення штрафу та трьох відсотків річних скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення трьох відсотків річних та штрафу.

В іншій частині постанову Одеського апеляційного суду від 21 липня

2021 рокузалишити без змін.

Поновити виконання постанови Одеського апеляційного суду від 21 липня

2021 рокув частині стягнення боргу за договором позики від 23 грудня

2014 року у розмірі 20 000,00 доларів США.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович