Постанова

Іменем України

16 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 447/2581/20

провадження № 61-10663св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю.,

Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Миколаївського районного нотаріального округу Кос Юлія Романівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Герей Олександр Дмитрович, на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 10 грудня 2020 року в складі судді Карбовніка І. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 31 травня 2021 року в складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М.,

Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Миколаївського районного нотаріального округу Кос Ю. Р., про визнання договору дарування житлового будинку та земельної ділянки недійсними, скасування державної реєстрації права власності на них.

Позовна заява мотивована тим, що 01 червня 2016 року з вини ОСОБА_2 відбулася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП), внаслідок якої було пошкоджено належний позивачу автомобіль BMW. Вина ОСОБА_2

у вчиненні вказаної ДТП підтверджується постановою про закриття кримінального провадження від 11 жовтня 2016 року, постановою Миколаївського районного суду Львівської області від 07 грудня 2016 року та постановою Апеляційного суду Львівської області від 16 червня 2017 року

у справі № 447/2291/16-ц.

Розмір заподіяного позивачу в результаті ДТП матеріального збитку складає 350 506,29 грн, з яких страховою компанією відшкодовано 44 500 грн.

ОСОБА_2 12 серпня 2016 року успадкував від свого батька житловий будинок з вбудованим магазином разом з господарськими будівлями та спорудами, а також земельну ділянку площею 0,132 га, які розташовані

на АДРЕСА_1 .

Після прийняття постанови Апеляційного суду Львівської області

від 16 червня 2017 року у справі № 447/2291/16-ц, якою підтверджено вину ОСОБА_2 у вчиненні ДТП, останній, з метою уникнення відповідальності, відчужив успадковане майно своїй дружині -

ОСОБА_3 , за договорами дарування від 19 липня 2017 року.

Позивач вважає, що при укладенні 19 липня 2017 року оспорюваних правочинів відповідачі не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених цими правочинами, і їхні дії щодо переходу права власності на нерухоме майно були вчиненими з метою приховання майна від виконання у майбутньому рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори дарування житлового будинку з вбудованим магазином разом

з господарськими будівлями та спорудами, розташованого на земельній ділянці площею 0,132 га, що знаходиться на

АДРЕСА_1 , та земельної ділянки площею 0,132 га, що знаходиться на

АДРЕСА_1 , від 19 липня

2017 року, а також скасувати державну реєстрацію права власності на ці об`єкти нерухомості.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 10 грудня 2020 року позов задоволено.

Визнано договори дарування житлового будинку з вбудованим магазином разом з господарськими будівлями та спорудами, розташованого на земельній ділянці площею 0,132 га, що знаходиться на АДРЕСА_1 , та земельної ділянки площею 0,132 га, що знаходиться на

АДРЕСА_1 , недійсними.

Скасовано державну реєстрацію права власності згідно з договорами дарування житлового будинку з вбудованим магазином разом

з господарськими будівлями та спорудами, розташованого на земельній ділянці площею 0,1320 га, що знаходиться на

АДРЕСА_1 , та земельної ділянки площею 0,132 га, що знаходиться на

АДРЕСА_1 , від 19 липня

2017 року.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 420,40 грн.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 420,40 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 , відчужуючи своїй дружині належні йому на праві приватної власності будинок і земельну ділянку на АДРЕСА_1 , був обізнаний про наявність судових рішень, якими його визнано винним у вчиненні ДТП. При цьому ОСОБА_2 не виконав постанову Львівського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року

у справі № 447/1716/17, якою з нього стягнуто на користь ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 306 006,27 грн.

Під час укладення спірних договорів дарування воля сторін цих правочинів не відповідала зовнішньому прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, а їхні дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Крім того, ОСОБА_2 після розірвання шлюбу продовжує проживати

у житловому будинку на АДРЕСА_1 , користується вказаний будинком та спірною земельною ділянкою за вказаною адресою. Отже, спірні договори необхідно визнати недійсними на підставі статті 234 ЦК України, оскільки вони вчинені без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими правочинами.

Постановою Львівського апеляційного суду від 31 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 та її представника Герея О. Д. залишено без задоволення, а рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 10 грудня 2020 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що як на день укладення оспорюваних договорів дарування, так

і на час вирішення справи судом апеляційної інстанції ОСОБА_2 не виплатив ОСОБА_1 відшкодування за заподіяні збитки. Разом з тим, ОСОБА_2 сам в апеляційній скарзі зазначив місце проживання відповідачів у будинку АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Герей О. Д., просить скасувати рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Герей О. Д., як на підставу оскарження судових рішень посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказувала, що суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 04 липня 2018 року

у справі № 755/18006/15-ц; Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17.

Також у касаційній скарзі посилається на пункт 4 частини другої

статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), як на підставу оскарження судових рішень. Вказувала, що суди не встановили обставини щодо відсутності у ОСОБА_2 доходів, а також іншого рухомого та нерухомого майна, на які можливо звернути стягнення.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 на час укладення спірних договорів дарування не знав про наявність у нього майнових зобов`язань перед ОСОБА_1 , а про наявність таких зобов`язань міг дізнатися не раніше ніж 03 лютого 2020 року - з дати ухвалення Львівським апеляційним судом постанови у справі № 447/1716/17. ОСОБА_2 міг дізнатися про факт заподіяння ОСОБА_1 майнової шкоди не раніше звернення останнього з позовом про відшкодування такої шкоди (01 серпня 2017 року), тобто після укладення спірних правочинів. Крім того, обов`язок ОСОБА_2 щодо виплати ОСОБА_1 заподіяної шкоди виник лише після перегляду постанови апеляційного суду у справі № 447/1716/17 та постановлення Верховним Судом ухвали від 27 листопада 2019 року.

Місцевий суд безпідставно не застосував статтю 1194 ЦК України, оскільки зобов`язання застрахованої особи щодо сплати різниці між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою виникає з моменту встановлення факту недостатності страхової виплати.

Позов у цій справі спрямований на позбавлення ОСОБА_3 права власності на спірне майно та завдання їй збитків. ОСОБА_3 витратила значну суму коштів на ремонт будинку й обладнання магазину.

ОСОБА_3 разом з дітьми мешкає у спірному будинку та використовує його для підприємницької діяльності, ОСОБА_2 в указаному будинку не проживає.

Суд першої інстанції не врахував встановлені у справі № 447/1716/17 обставини. ОСОБА_3 не знала про ДТП, а також винні дії ОСОБА_2 , не брала участі у розгляді судових справ, якими ці обставини встановлені.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.

Вказував, що відповідачі навмисне уклали спірні правочини з метою уникнення ОСОБА_2 відповідальності за завдані ОСОБА_1 збитки. Саме після визнання ОСОБА_2 винним у вчиненні ДТП відповідачі уклали договори дарування, відповідно до умов яких боржник відчужив майно (на яке можливо звернути стягнення) на користь своєї дружини.

Інший учасник справи відзиву на касаційну скаргу не направив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 у червні

2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що постановою Миколаївського районного суду Львівської області від 07 грудня 2016 року у справі № 447/2291/19-п ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП. Справу про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП, щодо ОСОБА_2 провадженням закрито у зв`язку з закінченням строків накладення адміністративного стягнення.

Постановою Апеляційного суду Львівської області від 16 червня 2017 року постанову Миколаївського районного суду Львівської області від 07 грудня 2016 року залишено без змін.

Судовими рішеннями у справі № 447/2291/19-п встановлено, що з вини ОСОБА_2 01 червня 2016 року відбулася ДТП внаслідок якої

ОСОБА_1 отримав тілесні ушкодження, а належний йому автомобіль BMW зазнав технічних пошкоджень.

Постановою Львівського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року у справі № 447/1716/17 стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 306 006,27 грн, моральну шкоду - 2 000 грн, 1 920 грн за надання правничої допомоги, 1 000 грн за проведення експертизи та 12 669,80 грн судових витрат.

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2020 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року.

Згідно з договором дарування земельної ділянки від 19 липня 2017 року ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 належну йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 12 серпня 2016 року, земельну ділянку площею 0,132 га, надану для будівництва і обслуговування

житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована на

АДРЕСА_1 .

Відповідно до договору дарування житлового будинку з вбудованим магазином від 19 липня 2017 року ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 належний йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 12 серпня 2016 року, житловий будинок з вбудованим магазином разом з господарськими будівлями та спорудами, шо розташований

на земельній ділянці, площею 0,132 га, що знаходиться на

АДРЕСА_1 .

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 13 квітня 2020 року у справі № 447/537/20 розірвано шлюб між ОСОБА_3

і ОСОБА_2 .

Суди встановили, що ОСОБА_2 після розірвання шлюбу продовжує проживати у житловому будинку на АДРЕСА_1 , користуватися вказаним майном та земельною ділянкою.

Постанова Львівського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року у справі № 447/1716/17 на час розгляду цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій не виконана.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується

з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що під час укладення спірних договорів дарування воля сторін цих правочинів не відповідала зовнішньому прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, а їхні дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно до ОСОБА_3 з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Колегія суддів погоджуються з вказаними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту

і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати

в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята статті 203 ЦК України).

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.

Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, у тому числі і тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного особі суб`єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення зобов`язання зі сплати грошових коштів, в тому числі на відшкодування шкоди або виконання судового рішення.

Дарувальник, який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь іншої особи після виникнення в нього зобов`язання зі сплати грошових коштів, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно потерпілої сторони, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси потерпілого і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 15 вересня

2021 року у справі № 310/2529/20.

За результатом розгляду справи № 712/13738/17 Верховний Суд у постанові від 18 грудня 2019 року вказував, що відповідач, відчужуючи належну йому на праві власності 1/2 частину квартири своїй матері, був обізнаний про ДТП, яка сталася, і про розмір завданого автомобілю потерпілого матеріального збитку, тому суд апеляційної інстанції правильно вважав, що відповідач міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку відшкодування шкоди, спричиненої внаслідок ДТП. При цьому, з`ясувавши, що під час укладення оспорюваного договору воля сторін, які є близькими родичами, не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їхні дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання у майбутньому зобов`язань щодо відшкодування шкоди, спричиненої внаслідок ДТП, апеляційний суд обґрунтовано визнав недійсним оспорюваний правочин на підставі статті 234 ЦК України.

У постанові від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 Верховний Суд виклав висновок про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Встановивши, що на час безоплатного відчуження своїй дружині будинку та земельної ділянки ОСОБА_2 було достеменно відомо як про ДТП, яка сталася за його участю, так і про наявність судових рішень у справі

№ 447/2291/19-п, якими підтверджено його вину у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП, а отже, й про відповідні наслідки таких подій та обов`язок винної особи відшкодувати потерпілому шкоду, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що відповідачі у цій справі (які були подружжям на час виникнення спірних правовідносин) вчинили оспорювані правочини з метою виведення з власності боржника майна, за рахунок якого можливо було б звернути стягнення під час виконання у майбутньому судового рішення про відшкодування шкоди, завданої в ДТП, у зв`язку з чим ці договори є фіктивним та підлягають визнанню недійсними.

За встановлених в цій справі обставин інший висновок не відповідав би засадам справедливості, добросовісності і розумності, оскільки укладення особою, яка заподіяла шкоду, договорів дарування майна зі своєю

дружиною з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення

стягнення на нього в рахунок відшкодування шкоди відповідно до

статей 1166, 1188 ЦК України свідчить, що їхня правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочинами (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі).

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 15 вересня

2021 року у справі № 310/2529/20.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, місцевий суд,

з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно визначився

з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне

й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц; Верховного Суду

від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, не є суперечливими. Крім того, фактичні обставини, предмет позовних вимог та правове регулювання

у справі № 755/18006/15-ц відрізняються від тих, що у цій справі.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року

у справі № 369/11268/16-ц зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем

з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета

є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин

є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як

такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно

боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6

статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Предметом позовних вимог у справі № 755/18006/15-ц є відшкодування завданої майнової шкоди у вигляді сплати страхового відшкодування. За результатом розгляду вказаної справи Велика Палата Верховного Суду

у постанові від 04 липня 2018 року зазначила, що у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов`язкового страхування

цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов`язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов`язаним суб`єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди

у передбаченому Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» порядку. Після такої виплати деліктне зобов`язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість

останнього. Відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.

Крім того, постановою Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі

№ 405/1820/17 скасовано судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалено нове судове рішення про задоволення позову банку та визнано недійсним договір дарування квартири, який укладений між відповідачами. Касаційний суд зазначив, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду.

Також, безпідставним є посилання у касаційній скарзі, що суди не встановили відсутності у ОСОБА_2 доходів, а також іншого рухомого та нерухомого майна, на які можливо звернути стягнення, оскільки згідно з частиною другою статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не

є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути

подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк;

докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії,

спрямовані на отримання вказаного доказу (частини третя та четверта

статті 83 ЦПК України).

Встановлено, що відповідачі не подали до суду першої інстанції належних та допустимих доказів наявності у ОСОБА_2 доходів, а також іншого рухомого та нерухомого майна, на які можна звернути стягнення.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 серпня

2020 року у справі № 299/957/14-ц (провадження № 61-5660св20).

Принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов`язані між собою,

є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом (рішення Європейського суду з прав людини

в справі «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року).

Таким чином, суди правильно вирішили спір за наявними у справі матеріалами та дійшли обґрунтованого висновку по суті заявлених вимог.

Безпідставними є доводи касаційної скарги, що боржник на час укладення спірних договорів дарування не знав про наявність у нього майнових зобов`язань перед ОСОБА_1 , оскільки на час безоплатного відчуження своїй дружині будинку та земельної ділянки ОСОБА_2 було достеменно відомо як про ДТП, яка сталася за його участю, так і про наявність судових рішень, які набрали законної сили та якими підтверджено його вину у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП,

а отже, і міг передбачити відповідні наслідки таких подій та знав про обов`язок винної особи відшкодувати потерпілому шкоду.

Не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень довід касаційної скарги про незастосування судами статті 1194 ЦК України, оскільки предметом спору у цій справі не є стягнення з особи, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, або страхової компанії майнової шкоди. Разом з тим, судовими рішеннями, які набрали законної сили, встановлено наявність заборгованості ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги, що позов у цій справі спрямований на позбавлення майна ОСОБА_3 , яка витратила значну суму коштів на ремонт будинку, обладнання магазину та яка разом з дітьми мешкає у спірному будинку

і використовує його для підприємницької діяльності, а ОСОБА_2

в указаному будинку не проживає, не підтверджені належними та допустимими доказами, а також спростовані встановленими судами обставинами, зокрема, що боржник проживає у спірному будинку та користується спірним майном.

При цьому Верховний Суд враховує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.

При таких обставинах суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження

№ 14-446цс18).

При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Герей Олександр Дмитрович, залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 10 грудня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 31 травня

2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк