Постанова

Іменем України

08 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 755/8845/17

провадження № 61-9891св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Київська місцева прокуратура № 4 в інтересах держави в особі Київської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Прокуратури міста Києва на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 вересня 2018 року у складі судді Арапіної Н. Є. та постанову Київського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є. В., Рубан С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року Київська місцева прокуратура № 4 в інтересах держави в особі Київської міської ради звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна від добросовісного набувача.

Позовні вимоги мотивувала тим, що рішення щодо оформлення документів про приватизацію спірного нежитлового приміщення не приймалося, свідоцтво про право власності на нього не видавалося, та оригінали таких документів у суді не досліджувалися. Спірне нерухоме майно відноситься до переліку майна підприємств, організацій та установ комунальної власності територіальної громади м. Києва. На підставі рішення Дніпровської районної в м. Києві ради від 12 березня 2009 року № 339 процедуру приватизації нежитлового приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , скасовано. Тобто, відчуження спірного майна відбулося поза волею його власника територіальної громади м. Києва. Крім того, позовна давність до вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України не застосовується.

Просила суд витребувати від ОСОБА_1 нежитлове приміщення № 102 (в літ. «А»), загальною площею 212,0 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 28 вересня 2018 року Дніпровський районний суд міста Києва у позові відмовив.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що право комунальної власності на спірне нежитлове приміщення припинилося у зв`язку з видачею свідоцтва Головного управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 16 квітня 2008 року про передачу цього майна ОСОБА_2 у приватну власність.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 17 квітня 2019 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу заступника прокурора м. Києва залишив без задоволення, рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що ОСОБА_1 набув право власності на спірне нерухоме майно за відплатним договором купівлі-продажу від попереднього власника ОСОБА_3 , який отримав спірне майно за рішенням суду, яке набрало законної сили, від попереднього власника ОСОБА_2 . Матеріали справи не містять відомостей, що ОСОБА_3 чи ОСОБА_2 не мав права відчужувати належне їм майно. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 липня 2010 року набрало законної сили, позивачем рішення не оскаржено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у травні 2019 року до Верховного Суду, Прокуратура міста Києва, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою від 28 травня 2019 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою від 17 червня 2021 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу заявник мотивував тим, що спірне приміщення не є приватизованим, перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва, в установленому законом порядку нікому не передавалось у власність; свідоцтво про право власності на нежитлове приміщення ОСОБА_2 не видавалося, а тому він не має законних підстав для набуття права власності на спірні приміщення та розпоряджатися ним; під час розгляду Бориспільським міськрайонним судом Київської області справи № 2-2782/10 про визнання за ОСОБА_3 права власності на спірне нежитлове приміщення, дійсний власник майна - територіальна громада м. Києва в особі Київської міської ради не була учасником процесу, рішення в порядку статті 346 ЦК України не ухвалювалося, а тому це рішення суду не є правовою підставою для набуття права власності на спірне майно за ОСОБА_3 та іншими особами та не має преюдиційності у цій справі.

У липні 2019 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому адвокат Биліна Р. Г. в інтересах ОСОБА_1 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що рішенням від 13 січня 1992 року № 26 «Про формування комунального майна міста та районів» Виконавчий комітет Київської міської ради народних депутатів затвердив перелік комунального майна, що перебуває у власності міста (додаток 1), а саме, майстерня з ремонту холодильників № 13, завод «Ремпобуттехніка», що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 ; житлово-експлуатаційна контора № 1014, за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 196-200, 201, 202 т.1).

Рішенням Дніпровська районна в місті Києві рада від 03 грудня 2008 року № 323 внесла зміни до рішення Дніпровської районної у місті Києві ради від 16 жовтня 2008 року № 297 «Про внесення змін та доповнень до рішення Дніпровської районної у місті Києві ради від 26 червня 2008 року № 239 «Про затвердження переліку об`єктів, що відносяться до власності територіальної громади Дніпровського району міста Києва, які підлягають приватизації у 2008-2009 роках», а саме додаток 1 до рішення доповнено позиціями, серед яких нежиле приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 (а. с. 18-20 т. 1).

Рішенням від 12 березня 2009 року № 339 Дніпровська районна в місті Києві рада виключила спірне майно з переліку об`єктів, що відносяться до власності територіальної громади Дніпровського району міста Києва, які підлягають приватизації у IV кварталі 2007 року та у 2008 році (а. с. 21-24 т. 1).

Рішенням від 27 липня 2010 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області у справі № 2-2782/10 визнав за ОСОБА_3 право власності на групу приміщень № 102, загальною площею 212,0 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , літ. «А» (а. с. 113-114 т. 1).

На підставі цього рішення ОСОБА_3 зареєстрував право власності на спірне приміщення 29 грудня 2012 року (а. с. 115 т. 1).

Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» затверджений перелік, майно яких передається до сфери управління районних в м. Києві державних адміністрацій згідно з додатками 1-10 до цього розпорядження (а. с. 11-13 т. 1).

До сфери управління Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, увійшло спірне нежитлове приміщення, що розташоване в АДРЕСА_1 (а. с. 14-15 т. 1).

08 листопада 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, відповідно до якого ОСОБА_1 придбав групу приміщень № 102 (в літ. «А»), загальною площею 212,0 кв. м, в будинку АДРЕСА_1 (а. с. 29-32 т. 1).

Рішенням від 23 жовтня 2013 року № 290/9778 «Про передачу в оренду нежитлових приміщень комунальної власності територіальної громади м. Києва єдиному претенденту на право оренди» Київської міської ради нежитлове приміщення площею 262,4 кв. м, що розташоване на АДРЕСА_1 передала фізичній особі - підприємцю ОСОБА_4 строком на 2 роки 364 дні (а. с. 16, 17 т.1).

Відповідно до договору від 22 листопада 2013 року № 29/1, укладеного між Дніпровською районною в місті Києві державною адміністрацією та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 , йому передано в оренду майно, яке належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 35-40 т. 1).

Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація листом від 17 лютого 2017 року повідомила, що спірний об`єкт нерухомості повернено з орендного користування відповідно до акта приймання-передачі (повернення) від 26 квітня 2013 року (а. с. 45-46 т.1).

Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листом від 21 квітня 2017 року повідомив, що реєстрація прав власності ні Дніпровською районною у місті Києві державною адміністрацією, ні Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» на нерухоме майно - нежитлове приміщення, загальною площею 212,0 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , «літ А» не здійснювалась. Свідоцтво про право власності ОСОБА_1 на цей об`єкт нерухомості не видавалось (а. с. 59-60 т. 1).

Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у листі від 11 квітня 2017 року зазначив, що приватизацію спірного об`єкту департамент не здійснював (а. с. 95 т. 1).

Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листом від 28 травня 2014 року повідомив, що свідоцтво про право власності на спірний об`єкт ОСОБА_2 не оформлялось (а. с. 97 т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX).

У пункті 2 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з яким також погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що право комунальної власності на спірне нежитлове приміщення припинилося, у зв`язку з видачею свідоцтва Головного управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 16 квітня 2008 року про передачу цього майна ОСОБА_2 у приватну власність.

ОСОБА_1 набув право власності на спірне нерухоме майно за відплатним договором купівлі-продажу від попереднього власника ОСОБА_3 , який отримав спірне майно за рішенням суду, яке набрало законної сили, від попереднього власника ОСОБА_2 . Матеріали справи не містять відомостей, що ОСОБА_3 чи ОСОБА_2 не мали права відчужувати належне їм майно. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 липня 2010 року набрало законної сили, позивачем рішення не оскаржено.

Проте зазначені висновки є передчасними та свідчать про неправильне застосування норм матеріального права та порушеннянорм процесуального права.

Так, статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.

Згідно зі статтею 321 ЦК України встановлено принципи непорушності права власності. Відповідно до цієї норми право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 327 ЦК України передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді; управління цим майном здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) дійшла висновку про те, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Відмовляючи у позові, апеляційний суд помилково вважав, що позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не підлягають задоволенню з підстав того, що позивач з позовом про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення на ім`я ОСОБА_2 не звертався.

Апеляційний суд не надав оцінки доказам, наданим позивачем на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема листам Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради, де зазначено, що приватизацію спірного об`єкту департамент не здійснював та свідоцтво про право власності на спірний об`єкт ОСОБА_2 не оформлялось.

Колегія суддів звертає увагу на те, що свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється або припиняється. Свідоцтво про право власності не породжує виникнення у суб`єкта відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності.

Таким чином, для витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Аналогічний висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладений у постановах Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 202/589/18 (провадження № 61-12611св20), від 06 жовтня 2021 року у справі № 205/5579/19 (провадження № 61-15794св20).

Висновки суду апеляційної інстанції про відмову у позові з підстав того, що рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 липня 2010 року, яким визнано право власності за ОСОБА_3 набрало законної сили, позивачем не оскаржено, є помилковими.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов`язки інших осіб. Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла в ухвалі від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц (провадження № 14-726цс19) та в пункті 10.28 постанови від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19), від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20).

Само по собі набуття особою, яка не брала участі у справі, права власності на майно щодо якого виник спір, зокрема після ухвалення судом першої інстанції рішення, не обов`язково свідчить про те, що судовим рішенням вирішено питання щодо її прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків. Натомість питання про те, чи вирішено судовим рішенням питання щодо прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків особи, яка не брала участі у справі, має вирішуватись виходячи з конкретних обставин справи та з урахуванням змісту судового рішення.

Судове рішення, оскаржене не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги (постанова Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 175/1057/17, постанова Верховного Суду від 23 листопада 2020 року у справі № 826/3508/17).

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що Київська міська рада не була учасником справи під час розгляду справи у Бориспільському міськрайонному суді Київської області та при ухваленні рішення про визнання права власності за ОСОБА_3 на спірні нежитлові приміщення, а тому рішення суду у справі, в якій особа не була відповідачем, не створює для цієї особи правових наслідків та не спричинило припинення права власності територіальної громади м. Києва.

Крім того, під час нового розгляду справи слід звернути увагу на те, що у вересні 2017 року адвокат Биліна Р. Г. в інтересах ОСОБА_1 просив застосувати позовну давність до заявлених у справі вимог.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, не врахував вищевказаних обставин та вимог процесуального законодавства, належним чином не перевірив доводів сторін, що призвело до неправильного вирішення справи, у зв`язку з цим постанова апеляційного суду підлягає скасуванню.

З огляду на положення статті 400 ЦПК України Верховний Суд не має процесуальних можливостей з`ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були дослідженні судами попередніх інстанцій, що перешкоджає касаційному суду ухвалити нове рішення.

Суд апеляційної інстанцій не встановив усіх обставин справи, не сприяв всебічному й повному з`ясуванню дійсних обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення та порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи.

Оскільки встановлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду, тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд з урахуванням зазначених обставин.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Прокуратури міста Києва задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук