Постанова

Іменем України

08 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 444/2445/19

провадження № 61-15858св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Перший український міжнародний банк»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний реєстратор Львівської філії комунального підприємства «Реєстрація майна та бізнесу» Бойко Христина Романівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 14 грудня 2020 року у складі судді Зеліско Р. Й., додаткове рішення цього суду від 28 січня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Левика Я. А., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до Акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» (далі - АТ «ПУМБ»), третя особа - державний реєстратор Львівської філії комунального підприємства «Реєстрація майна та бізнесу» (далі - Державний реєстратор) Бойко Х. Р., про визнання недійсним (протиправним) та скасування рішення державного реєстратора, скасування запису про право власності, поновлення права власності шляхом відновлення запису про державну реєстрацію права власності, посилаючись на те, що 09 листопада 2007 року між ним та Закритим акціонерним товариством «Перший український міжнародний банк» (далі - ЗАТ «ПУМБ»), яке змінило назву на АТ «ПУМБ», було укладено кредитний договір № 5839836, за яким він отримав кредит в розмірі 110 000 доларів США для придбання нерухомості - житлового будинку загальною площею 101,8 кв. м по АДРЕСА_1 -під 11,9 % річних з кінцевим терміном повернення до 09 листопада 2027 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 09 листопада 2007 року між ним та банком було укладено договір іпотеки № 5839950, предметом якого є належне йому на праві власності вищевказане домоволодіння. Договір іпотеки містив застереження щодо можливості задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки шляхом набуття права власності на нього у встановленому законом і договором порядку. 07 вересня 2018 року Державним реєстратором Бойко Х. Р. без його згоди було проведено державну реєстрацію права власності на спірний житловий будинок за банком як іпотекодержателем. Однак всупереч положенням Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Державний реєстратор не встановив відповідності заявлених прав і поданих на реєстрацію документів, зокрема наявності факту отримання ним від іпотекодержателя вимоги про усунення порушень і попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання цієї вимоги. Крім того, Законом України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII) передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом іпотеки, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань за споживчими кредитами, наданими в іноземній валюті, та за умови що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя і загальна площа такого нерухомого житлового майна не перевищує 140 кв. м для квартири. Окрім іпотечного домоволодіння, будь-якого нерухомого майна за ним не зареєстровано, спірне житло є його єдиним місцем проживання. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати протиправними дії Державного реєстратора Бойко Х. Р. щодо реєстрації за АТ «ПУМБ» права власності на предмет іпотеки - належний йому житловий будинокпо АДРЕСА_1 ,із скасуванням рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо такої реєстрації та внесеного на цій підставі запису про державну реєстрації права власності на згаданий будинок за АТ «ПУМБ», та із зобов`язанням Державного реєстратора внести відповідні записи в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно щодо поновлення його права власності на будинок.

Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 14 грудня 2020 року позов задоволено. Визнано недійсним та скасовано рішення Державного реєстратора Бойко Х. Р. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 07 вересня 2018 року за індексним номером 42884812. Скасовано запис про право власності 27806612, згідно з яким право власності на об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1638222546227) було зареєстровано на праві власності за АТ «ПУМБ». Поновлено право власності ОСОБА_1 шляхом відновлення запису про державну реєстрацію права власності за ним на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу будинку. Стягнуто з АТ «ПУМБ» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 768,40 грн.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що Державний реєстратор не встановив відповідності заявлених прав і поданих на реєстрацію документів, зокрема наявності факту виконання умов правочину, з яким закон або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права. Крім того, житловий будинок по АДРЕСА_1 , який має загальну площу 101,8 кв. м та використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнутий (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі Закону № 1304-VII, в тому числі шляхом реєстрації права власності за АТ «ПУМБ», як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 09 листопада 2007 року № 5839836, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у Державного реєстратора були підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказане домоволодіння за банком як іпотекодержателем, що свідчить про протиправність оскаржуваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Додатковим рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 28 січня 2021 року стягнуто з АТ «ПУМБ» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000 грн.

Вирішуючи питання про відшкодування позивачу ОСОБА_1 понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції виходив з того, що позов задоволено, а позивачем надані належні докази (договір про надання правової допомоги, акт приймання-передачі наданих послуг, копії квитанцій про сплату коштів) на підтвердження понесених витрат. Визначений стороною позивача розмір витрат на правничу допомогу в сумі 15 000 грн відповідає обсягу наданих послуг і критерію реальності, розумності та співмірності.

Постановою Львівського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року апеляційну скаргу АТ «ПУМБ» залишено без задоволення, а рішення Жовківського районного суду Львівської області від 14 грудня 2020 року та додаткове рішення цього ж суду від 28 січня 2021 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. На іпотечне майно, яке використовується як місце постійного проживанняпозичальника/майнового поручителя, не може бути примусово звернено стягнення в період дії Закону № 1304-VII, в тому числі і в позасудовому порядку шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем, що відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20). Вирішуючи питання про відшкодування ОСОБА_1 понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивачем надані належні докази на підтвердження понесених витрат, розмір яких відповідає обсягу наданих послуг і критерію реальності, розумності та співмірності. У свою чергу, стороною відповідача не надано доказів та не наведено належних обґрунтувань невідповідності заявлених позивачем витрат вказаним критеріям.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У вересні 2021 року АТ «ПУМБ» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Жовківського районного суду Львівської області від 14 грудня 2020 року, додаткове рішення цього суду від 28 січня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та в постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18, від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17, від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). На думку заявника, необхідно відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18, застосованих судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник вказав, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 47 Конституції України, Закону України «Про виконавче провадження», Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Мораторій на звернення стягнення на нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», встановлено саме щодо примусового стягнення - відчуження такого майна без згоди власника. Оскільки прийняття у власність банком в рахунок погашення боргу за кредитним договором нерухомого майна було здійснено на підставі узгоджених сторонами пунктів договору, то таке стягнення проведено за згодою власника, а не примусово, у зв`язку з чим положення Закону № 1304-VII не розповсюджується на спірні правовідносини. Крім того, мораторій відстрочує виконання зобов`язання, а не звільняє від його виконання.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Жовківського районного суду Львівської області.

20 жовтня 2021 року справа № 444/2445/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Судами встановлено, що 09 листопада 2007 року між ЗАТ «ПУМБ», яке змінило назву на АТ «ПУМБ», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 5839836, за яким позичальник отримав кредит в розмірі 110 000 доларів США для придбання нерухомості - житлового будинку загальною площею 101,8 кв. м по АДРЕСА_1 - під 11,9 % річних з кінцевим терміном повернення до 09 листопада 2027 року.

Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 09 листопада 2007 року між ЗАТ «ПУМБ» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № 5839950, предметом якого є належний іпотекодавцю житловий будинок по АДРЕСА_1 .

Переданий позивачем в іпотеку житловий будинок використовується ним як місце постійного проживання, іншого житла він не має.

Згідно з підпунктами 4.1.1, 4.1.2 пункту 4.1 договору іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником зобов`язань за кредитним договором іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки в повному обсязі переважно перед іншими кредиторами; у разі порушення іпотекодавцями та/або боржником обов`язків, встановлених цим договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов`язань за кредитним договором, а у разі невиконання іпотекодавцем цієї вимоги - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Пунктом 4.2 договору іпотеки передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється одним із таких способів за вибором іпотекодержателя: 1) за рішенням суду; 2) на підставі виконавчого напису нотаріуса; 3) шляхом позасудового врегулювання відповідно до передбачених цим договором застережень про задоволення вимоги іпотекодержателя.

Згідно з підпунктами 4.7.1, 4.7.2 пункту 4.7 договору іпотеки у разі виникнення в іпотекодержателя права звернути стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель може прийняти рішення про прийняття предмета іпотеки у свою власність, про що письмово повідомляє іпотекодавця. В зазначеному повідомленні має міститися: підстави звернення стягнення на предмет іпотеки, ціна, за якою предмет іпотеки переходить у власність іпотекодержателя, суть та розмір вимог за основним зобов`язанням та вимог щодо відшкодування витрат іпотекодержателя, передбачених цим договором, які припиняються в результаті переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки. Застереження, яке вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Пунктом 5.7 договору іпотеки передбачено, що будь-які повідомлення та документи, які надаються іпотекодержателем іпотекодавцю згідно з умовами цього договору, повинні бути викладені в письмовій формі та будуть вважатися наданими належним чином, якщо вони надіслані рекомендованим листом або телеграмою, за місцем проживання іпотекодавця, вказаним у пункті 6 цього договору, або надані іпотекодавцю особисто. Сторони погодилися, що повідомлення та/або документи вважаються отриманими іпотекодавцем на сьомий день з дня реєстрації іпотекодержателем рекомендованого листа або телеграми у відділенні поштового зв`язку/телеграфі (при цьому іпотекодавець несе ризик отримання таких листів та телеграм у строк, що перевищує 7 календарних днів), або в день особистого вручення іпотекодавцю, вказаний в повідомленнях та/або документах.

Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 07 вересня 2018 року № 136878650 в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки Державним реєстратором Бойко Х. Р. було прийнято рішення про державну реєстрацію за АТ «ПУМБ» права власності на житловий будинок загальною площею 101,8 кв. м по АДРЕСА_1 . Підстава: договір іпотеки від 09 листопада 2007 року № 5839950; вимога № 44100/32, видана 03 березня 2016 року АТ «ПУМБ».

Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Відповідно до частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Таким чином, договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно в позасудовому порядку.

07 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.

Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.

Мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) викладено правовий висновок про те, що обмеження, встановлені Законом № 1304-VII, поширюються не лише на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду, а й на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) зазначено, що підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про те, що квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, в тому числі й шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, в державного реєстратора були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за іпотекодержателем.

Висновки про те, що Закон № 1304-VII підлягає застосуванню навіть у разі звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку містяться і в постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/1310/17 (провадження № 29771св18), від 03 квітня 2019 року у справі № 686/20502/16-ц (провадження № 61-21021св18), від 14 липня 2021 року у справах № 336/4662/19 (провадження № 61-19598св20), № 201/7014/18 (провадження № 61-7373св20), від 30 вересня 2021 року у справі № 127/15802/15-ц (провадження № 61-16395св20).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суди попередніх інстанційдійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для скасування оспорюваного рішення суб`єкта державної реєстрації з огляду на те, що житловий будинок загальною площею 101,8 кв. м по АДРЕСА_1 , який використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнутий на підставі Закону № 1304-VII, в тому числі й шляхом реєстрації права власності за АТ «ПУМБ», як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.

Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги про необхідність відступу від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у вищезгаданих постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) та від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), оскільки судова практика в цій категорії справ є сталою.

Мотиви, якими заявник обґрунтовував необхідність відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду щодо поширення положень Закону № 1304-VII на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, є аналогічними тим, що слугували підставою для передачі колегією суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справи № 760/18364/16-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), та формування єдиної судової практики застосування положень Закону № 1304-VII у спорах щодо звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог (відповідним застереженням в іпотечному договорі) (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року у справі № 760/18364/16-ц (провадження № 61-2792св19)).

Повертаючи справу № 760/18364/16-ц колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду для продовження розгляду касаційної скарги по суті, Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 11 лютого 2020 року не погодилася з доводами названої колегії суддів про існування виключної правової проблеми у формуванні єдиного підходу у правозастосуванні положень статті 37 Закону України «Про іпотеку» у поєднанні з положеннями Закону № 1304-VII, вказавши на відсутність глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці з цього питання, і від таких своїх висновків Велика Палата Верховного Суду не відступила у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20).

При цьому в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18) зроблено висновок про те, що з метою забезпечення єдності судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах можуть бути: вади попереднього висновку (його неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цьому висновку підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.

Таких підстав для відступу від правового висновку, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) та від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), заявником не наведено, а касаційним судом - не встановлено.

У контексті зазначеного колегія суддів, що переглядає цю справу, вважає необґрунтованими доводи АТ «ПУМБ» про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) та від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) щодо поширення дії положень Закону № 1304-VII на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього в позасудовому порядку.

Також Верховний Суд бере до уваги, що АТ «ПУМБ» не підтвердило існування на час подання касаційної скарги різних підходів до кваліфікації звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі) як добровільного чи примусового стягнення (відчуження без згоди власника).

Враховуючи викладене, в задоволенні заявленого АТ «ПУМБ» в касаційній скарзі клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідно відмовити.

Аргументи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 47 Конституції України, Закону України «Про виконавче провадження», Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» у подібних правовідносинах, не заслуговують на увагу, оскільки в цій справі іпотекодержатель набув право власності на спірне домоволодіння в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, а не у спосіб, визначений Законом України «Про виконавче провадження» для примусового виконання судових рішень. Тому, з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій обставин, відсутня необхідність застосування до спірних правовідносин вищевказаних норм законодавства.

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, Верховний Суд дійшов висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, їх висновки узгоджуються з правовими висновками, викладеними у вищезгаданих постановах Великої Палати від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) та постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/1310/17 (провадження № 29771св18), від 03 квітня 2019 року у справі № 686/20502/16-ц (провадження № 61-21021св18), від 14 липня 2021 року у справах № 336/4662/19 (провадження № 61-19598св20), № 201/7014/18 (провадження № 61-7373св20), від 30 вересня 2021 року у справі № 127/15802/15-ц (провадження № 61-16395св20).

З урахування викладеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Щодо вирішення судом першої інстанції питання провідшкодування позивачу понесених судових витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 134 ЦПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов`язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин першої-третьої, восьмої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц (провадження № 61-299св17), від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 (провадження № 61-6486св19) зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. Договір про надання правової допомоги може вчинятися усно у випадках: 1) надання усних і письмових консультацій, роз`яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди); 2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об`єктивні перешкоди - у найближчий можливий строк. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Договір про надання правової допомоги може укладатися на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах. Особливості укладення та змісту контрактів (договорів) з адвокатами, які надають безоплатну правову допомогу, встановлюються законом, що регулює порядок надання безоплатної правової допомоги. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики (стаття 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 596/2305/18-ц (провадження № 61-13608св20).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07 вересня 2020 року у справі № 910/4201/19 вказано, що: 1) договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені в частині 2 статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; 2) за своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 ЦК України; 3) як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару; 4) адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв; 5) адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Вказане передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; 6) відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару. Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково. Аналогічну правову позицію наведено у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18. При цьому, договір про надання правової допомоги та подані на підтвердження його виконання докази, повинні бути пов`язаними з розглядом конкретної судової справи.

Ухвалюючи додаткове рішення та задовольняючи заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Посікіра Р. Р. про стягнення з відповідача понесених позивачем витрат на правничу допомогу в сумі 15 000 грн, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позов задоволено, позивачем надані належні докази (договір про надання правничої допомоги, в якому сторонами визначена фіксована сума гонорару адвоката; акт приймання-передачі наданих послуг; копії квитанцій про сплату гонорару у вказаному розмірі) на підтвердження понесених витрат, а розмір витрат відповідає критерію реальності та розумності, є співмірним зі складністю справи і обсягом виконаних адвокатом робіт. При цьому стороною відповідача не надано доказів нерозумності цих витрат, їх неспівмірності зі складністю справи та її значенням для позивача, а загальна сума витрат на адвокатські послуги, передбачена договором, не виходить за розумні межі розміру гонорару.

Посилання заявника на правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та в постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18, від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17, від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) та в постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18 (провадження № 61-9124св20), від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17 (провадження № 61-5662св20) зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та таке ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування.

В постанові Верховного Суду від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18 (провадження № 61-13573св19) вказано, що у справі, яка переглядається, апеляційний суд встановив, що на підтвердження понесених відповідачем витрат на правничу допомогу надано акт приймання правничої допомоги із зазначенням переліку наданих послуг, копію платіжного доручення на суму 10 000 грн та довіреність на представництво інтересів відповідача. Під час розгляду апеляційним судом справи по суті представник відповідача разом з відзивом на апеляційну скаргу, в якому викладено попередній розрахунок витрат на правничу допомогу, також надав замовлення на надання правничої допомоги. Крім того, в матеріалах справи наявний договір про надання правничої допомоги. Проте відповідач не надав суду розрахунків витрат, інших документів, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги. Інформація, яка міститься в акті приймання правничої допомоги, зокрема перелік наданих послуг та розмір гонорару, не може вважатись тим розрахунком (детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги), подання якого є необхідною умовою для стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Крім того, неподання стороною, на користь якої ухвалено судове рішення, розрахунку (детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги) позбавляє іншу сторону можливості спростовувати ймовірну неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу. За таких обставин апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що підстав для ухвалення додаткового рішення (постанови) про стягнення витрат на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язаних з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, немає.

Разом з тим у справі, яка переглядається, винагорода адвоката за послуги згідно з договором про надання професійної правничої допомоги від 13 вересня 2019 року № 13/09-1 визначена сторонами у твердій (фіксованій) сумі, яка за весь час дії договору не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.

На підтвердження факту отримання позивачем послуг адвоката та понесення ним витрат в суді першої інстанції, окрім договору про надання професійної правничої допомоги, надано акт приймання-передачі із зазначенням переліку наданих послуг (ознайомлення з матеріалами справи, їх вивчення, консультація клієнта, узгодження правової позиції, складення та підписання позовної заяви, заяви про застосування статті 5 ЦПК України та 16 ЦК України, участь у судових засіданнях), копії квитанцій про оплату послуг за вказаним договором на загальну суму 15 000 грн.

Заперечуючи проти відшкодування ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу, АТ «ПУМБ» вказало, що сторона позивача не подала детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги. Однак з огляду на умови договору про надання правничої допомоги, враховуючи складання і підписання адвокатом всіх процесуальних документів від імені і в інтересах позивача, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що в цій справі понесені позивачем витрати на правничу допомогу в сумі 15 000 грн є реальними, підтвердженими матеріалами справи. При цьому стороною відповідача не надано доказів нерозумності цих витрат, їх неспівмірності зі складністю справи та її значенням для позивача, а загальна сума витрат на адвокатські послуги, передбачена договором, не виходить за розумні межі розміру гонорару.

Щодо відсутності детального опису здійснених адвокатом витрат часу по кожному із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги, на виконання положень частини четвертої статті 137 ЦПК України, Верховний Суд звертає увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена «для визначення розміру витрат», тоді як в межах цієї справи сума гонорару адвоката встановлена сторонами договору у фіксованому розмірі, який не залежить від обсягу послуг та витраченого представником позивача часу, а отже, розмір витрат є визначеним. При зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту.

Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19 (провадження № К/9901/27657/20).

Враховуючи наведене, доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, викладених у вищевказаних постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та в постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18, від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17, від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), не знайшли свого підтвердження, а тому не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні клопотання Акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» залишити без задоволення.

Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 14 грудня 2020 року, додаткове рішення цього суду від 28 січня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська

Судді:В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук