Справа №  2-а-187/11

Категорія 63

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

          28 січня 2011 року cуддя Печерського районного суду Ільєва  Т.  Г. ,  розглянувши    матеріали адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління пенсійного фонду України у Печерському районі м. Києва про визнання дій незаконними та зобов’язання нарахувати та виплатити недоплачену 30% надбавку до пенсії як дитині війни,-     

В С Т А Н О В И В:

17 січня 2011 року ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом, в якому просить визнати неправомірними дії, а саме відмову відповідача щодо невиплати з січня 2006 року щомісячної соціальної допомоги в розмірі 30% від мінімальної пенсії за віком та зобов’язати Управління Пенсійного фонду України в Печерському районі м. Києва нарахувати та виплатити пенсію з урахуванням доплати виходячи з розміру 30 % мінімальної пенсії за віком відповідно до ст.6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» за період з 01.01.2006 року по дату винесення рішення. Також, позивач просить зобов’язати відповідача усунути порушення, а саме призначити їй щомісячне підвищення до пенсії, як дитині війни, відповідно до ст.6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» та зобов’язати відповідача утриматися від самостійного відходу від встановленого судом порядку нарахування пенсії. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначила, що є «дитиною війни» в розумінні ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» і має право на пільги, передбачені цим Законом. Зокрема, посилаючись на ст.6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни», позивач вважає, що вона має право на отримання щомісячної доплати до пенсії у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком. Позивач також вказала, що бездіяльність відповідача грубо порушила її законні права, позбавила права отримувати щомісячну доплату до пенсії в належному розмірі, що свідчить про нехтування правами громадян з боку відповідача. Також, позивач просить суд відшкодувати витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги у розмірі 300,00 гривень.

Відповідно до ч.4 ст.183-2 КАС України, суддя розглядає справу в порядку скороченого провадження одноособово, без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі.

В письмових запереченнях, представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечив, зазначаючи, що відповідач діяв в межах повноважень, наданих йому законами України та підзаконними нормативно-правовими актами. Зокрема, відповідач зазначив, що ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» передбачено, що фінансування виплат по даному Закону проводиться з державного бюджету України, який затверджує Верховна Рада України, разом з тим п.12 ст.71 ЗУ «Про Державний бюджет України на 2007 рік» та п.41 розділу ІІ «Внесення змін до деяких законодавчих актів України» ЗУ «Про Державний бюджет України на 2008 рік» було зупинено на 2007, 2008 роки дію ст.6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни». Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2007 року № 6-рп/2007 визнано неконституційними, зокрема положення п.12 ст.71 ЗУ «Про Державний бюджет України на 2007 рік» та Рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 року №10-рп/2008 у справі №1-28/2008, визнано неконституційними, зокрема положення п.41 розділу ІІ «Внесення змін до деяких законодавчих актів України» ЗУ «Про Державний бюджет України на 2008 рік», разом з цим, законом не визначено величину мінімальної пенсії за віком, що застосовується для обчислення підвищення пенсії особам, яким встановлено статус «дитини війни», у зв’язку з цим вимоги позивача за період 2007 рік відповідач вважає безпідставними. Крім того, Рішення КСУ не мають зворотної дії в часі, а тому зазначені положення Закону, якими зупинено дію ст.6 ЗУ "Про соціальний захист дітей війни", втратили чинність з моменту прийняття вказаного Рішення, а тому вимоги позивача за період з 01.01.2008 по 22.05.2008 є безпідставними. За цей період відповідачем позивачу здійснювалось нарахування та виплата надбавки у розмірі 10% від прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, на підставі абз.4 п.20 ст.14 ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». З 22 травня 2008 року відповідач здійснює нарахування та виплату позивачу 10% надбавки на підставі Постанови КМУ №530 від 28.05.2008 у таких розмірах з 22.05.2008  - 48,1 гривні, з 01.07.2008 - 48,2 гривні та з 01.10.2008 і по теперішній час – 49,8 гривень. За вказаних вище обставин, відповідач вважає свої дії правомірними, а вимоги позивача необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню.

Також, відповідач вважає, що позивачем без поважних причин пропущено строк позовної давності, передбачений ст.ст.99-100 КАС України, для звернення до адміністративного суду.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, з таких підстав.

Позивач ІНФОРМАЦІЯ_1 знаходиться на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в Печерському районі м. Києва і отримує пенсію за віком.

На момент звернення позивача до суду, нарахування їй доплати до пенсії в розмірі 30% від мінімальної пенсії за віком відповідачем не здійснено.

Разом з тим сторонами підтверджено, що з 01.01.2008 р. позивач отримував підвищення у розмірі надбавки, встановленої для учасників війни враховуючи механізм реалізації положень статті 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" врегульований шляхом внесення змін до Закону України "Про державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України".

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частинами 1, 2 статті 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з питань захисту прав людини.

Згідно зі статті 1 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" дитиною війни є особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (2 вересня 1945 року) Другої світової війни було менше 18 років.

Позивач є дитиною війни в розумінні Закону України "Про соціальний захист дітей війни", що не заперечується відповідачем, а відтак, на неї повністю розповсюджуються всі пільги та соціальні гарантії, передбачені Законом України "Про соціальний захист дітей війни", в тому числі й право на підвищення пенсії на 30% мінімальної пенсії за віком, як передбачено статтею 6 зазначеного Закону.

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Таким чином, щомісячна доплата до пенсії для дітей війни є формою соціального забезпечення громадян, які відповідно до спеціального закону, є дітьми війни. Тобто, фактично ця щомісячна надбавка є формою реалізації конституційного права громадян, які є дітьми війни, на соціальний захист.

Разом з тим, згідно ст. 7 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" фінансове забезпечення державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок Державного бюджету України, а не за рахунок бюджету Пенсійного фонду України. За умови відсутності у державному бюджеті коштів на виплату щомісячних надбавок дітям війни це створює ситуацію правової невизначеності стосовно джерела коштів, з яких має виплачуватися зазначена надбавка.

Поряд з цим, у справі "Кечко проти України" Європейський Суд з прав людини констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов’язань.

Таким чином реалізація особою права, яке пов’язане з отриманням бюджетних коштів і базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян на соціальний захист, в тому числі й на отримання надбавки до пенсії, яка прямо передбачена законом, а тому вважає в цій частини доводи відповідача безпідставними.

Правовідносини, що виникають у процесі реалізації права на отримання надбавки до пенсії основані на принципі юридичної визначеності. Відповідно до позиції Суду ЄС у справі 41/74 van Duyn v. Home Office, цей принцип не дозволяє державі посилатися на відсутність певного нормативного акта, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах. Зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов’язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов’язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії.

Відповідно до ст.22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Частиною 3 ст. 46 Конституції України встановлено, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Іншими словами, пенсії та інші види соціальних виплат що є єдиним джерелом існування не можуть бути нижче від прожиткового мінімуму, який встановлюється законом.

Відповідно до ст.2 Закону України "Про прожитковий мінімум", прожитковий мінімум застосовується зокрема для: встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім'ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також стипендій та інших соціальних виплат виходячи з вимог Конституції України та законів України; формування Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Відповідно до ч.1 ст.28 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 25, а у жінок - 20 років страхового стажу встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом. Відповідно до ч.3 цієї статті вказаний мінімальний розмір пенсії за віком застосовується виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом.

Враховуючи вищевикладене, виходячи з положень ст.6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" та ч.1 ст.28 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування", суд вважає за можливе та належне застосування для визначення розміру щомісячної доплати до мінімальної пенсії за віком розмір прожиткового мінімуму, оскільки в даному випадку мінімальний розмір пенсії за віком використовується лише як коефіцієнт для визначення розміру щомісячної доплати до пенсії, що на думку суду, не суперечить вимогам ч.3 ст.28 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування", а іншого мінімального розміру пенсії законодавством не передбачено. У зв’язку з чим, суд вважає безпідставним та необґрунтованим протилежні доводи відповідача в цій частині.

Таким чином позивач має право та законні підстави для отримання підвищення до пенсії в розмірі 30% мінімальної пенсії за віком.

Разом з цим, вимоги позивача за період 2006 року задоволенню не підлягають, оскільки у 2006 році впровадження такого права здійснювалось поетапно, за результатами виконання бюджету в І-му півріччі, у порядку визначеному Кабінетом Міністрів України за погодженням з Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету відповідно до вимог ст.110 ЗУ «Про державний бюджет України на 2006 рік» у редакції, викладеній у ЗУ «Про внесення змін до ЗУ «Про державний бюджет України на 2006 рік» від 19.01.2006.

Оскільки положення п.12 ст.71 ЗУ "Про Державний бюджет України на 2007 рік" та п.41 розділу ІІ «Внесення змін до деяких законодавчих актів України» ЗУ «Про Державний бюджет України на 2008 рік», якими було зупинено відповідно на 2007 рік та 2008 рік дію ст.6 ЗУ "Про соціальний захист дітей війни", визнані неконституційними відповідно Рішеннями Конституційного Суду України від 09.07.2007 року № 6-рп/2007 та №10-рп/2008 від 22.05.2008 року, які не мають зворотної дії в часі, вимоги позивача за 2007 та 2008 підлягають частковому задоволенню за періоди починаючи відповідно з 09.07.2007 та з 22.05.2008 – часу відновлення дії ст.6 Закону. З огляду на що, доводи позивача про неконституційність вищевказаних положень законів України про Держаний бюджет з моменту набрання ними чинності є безпідставними і такими, що не ґрунтуються на чинному законодавстві України.

При цьому, оскільки, як встановлено протягом судового розгляду, позивачеві з 22.05 2008 року і по даний час підвищення до пенсії виплачувалось у розмірах відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №530 від 28.05.2008, вимоги позивача про зобов’язання відповідача провести нарахування позивачеві державної соціальної допомоги як дитині війни у розмірі, визначеному ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» за 2008 рік і до 29 листопада 2010 року підлягають частковому задоволенню з урахуванням проведених відповідачем за цей період виплат.

На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку про протиправність бездіяльності відповідача, зокрема щодо відмови у нарахуванні та виплаті позивачу щомісячної державної соціальної 30% надбавки до пенсії як дитині війни у відповідності до ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» у період з 09 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року включно, з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2008 року включно, з 01 січня 2009 року по 28.01.2011 року включно та, виходячи з встановлених обставин справи, вважає наявними законні підстави для часткового задоволення вимог, а саме щодо перерахування та виплати позивачу щомісячної державної соціальної 30% надбавки до пенсії як дитині війни у відповідності до ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» з урахуванням проведених виплат за вищевказані періоди.

Відповідно до частини 1, 2 статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування правомірності своєї бездіяльності.

Стосовно позовних вимог позивача про призначення їй щомісячне підвищення до пенсії, як дитині війни, відповідно до ст.6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» та зобов’язання відповідача утриматися від самостійного відходу від встановленого судом порядку нарахування пенсії, то вони задоволенню не підлягають як безпідставні, оскільки право позивача на дану соціальну виплату встановлено та гарантовано законом і здійснюється у встановленому законом порядку.

Оцінюючи у сукупності положення Кодексу адміністративного судочинства України та зазначену позовну вимогу, суд приходить до висновку, що дана позовна вимога не відповідає змісту статей   17, 105 та 162 КАС України.

Зазначена вимога виходить за межі повноважень суду в адміністративному судочинстві (визначення (встановлення) права на пенсію здійснює орган пенсійного забезпечення, а не суд) та не містить за собою мети та способу вирішення публічно-правового спору, що визначено та конкретизовано вищезазначеними статтями Кодексу адміністративного судочинства  України.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.  

Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно  до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.  

Згідно ст.6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах та відповідно до законів України.

Суд звертає увагу на те, що усі рішення та дії суб’єкта владних повноважень мають підзаконний характер, тобто повинні бути прийняті (вчинені) на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законом.

Відповідно до ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів  владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:..3) обгрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Цей критерій вимагає від суб’єкта владних повноважень врахувати як обставини, на обов’язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації.

Частино 1 статті 11 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності  сторін та свободи в надані ними суду своїх доказів у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 статті 71 КАС України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких грунтуються  її вимоги та заперечення.

Згідно ст.99 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся із заявою до відповідача щодо перерахунку пенсії 14.12.2010 року.

Відповідь на заяву відповідачем була надана 16.12.2010 року, позивач звернулася з позовною заявою до суду 17.01.2011 року, тобто позивачем не було пропущено строк звернення до суду.

Таким чином, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є частково обґрунтованими та відповідно такими, що підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до п.7 ч.1 ст.4 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року «Про державне мито» (із змінами та доповненнями), від сплати державного мита звільняються: органи праці та соціального захисту населення – позивачі та відповідачі – за позовами до суду щодо призначення і виплати всіх видів державної соціальної допомоги, компенсацій, виплат та доплат, установлених законодавством, тому судові витрати, понесені позивачем у розмірі 3 грн. 40 коп. не підлягають стягненню з відповідача.   

Відповідно до ст.87 КАС України витрати на правову допомогу є судовими витратами та відповідно до ст. 90 КАС України витрати, пов’язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом. Згідно квитанції та акту приймання – передачі послуг позивач сплатила ТОВ «Надія» 300,00 грн. за надання правової допомоги. Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.06 №590 граничний розмір таких витрат складає 40 відсотків від мінімальної заробітної плати за годину роботи. Якщо компенсація сплачується за рахунок держави граничний розмір таких витрат не може перевищувати суму, що обчислюється виходячи з того, що особі, яка надає правову допомогу, виплачується 5% розміру мінімальної заробітної плати за повний робочий день. У довідці ТОВ «Надія» зазначено, що на надання правової допомоги позивачу було витрачено три години, проте якими доказами підтверджується витрата такої кількості годин на правову допомогу не зазначено. Крім того, у довідці про витрату робочого часу на надання правової допомоги вказано на те, що проводився збір необхідних документів, проте, крім документів, які знаходяться у самого ж позивача, до позовної заяви нічого не додано, а роз’яснення режиму роботи суду та того, що позивач має право написавши заяву не з’являтися до суду, з урахуванням того, що справ розглядається без виклику сторін у скороченому провадженні, взагалі не є правовою допомогою, тому витрати про стягнення таких сум з відповідача задоволенню не підлягають.

Враховуючи викладене, керуючись ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», ст.28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»,статтями 9, 69-71, 94, 97, 100, 158-163 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

 Адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України у Печерському районі м. Києва про визнання дій незаконними та зобов’язання нарахувати та виплатити недоплачену 30% надбавку до пенсії як дитині війни - задовольнити частково.

Визнати бездіяльність Управління Пенсійного фонду України в Печерському районі міста Києва щодо відмови в нарахуванні ОСОБА_1 щомісячної державної соціальної 30% надбавки до пенсії як дитині війни у відповідності до ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» - протиправною.

Зобов'язати Управління  Пенсійного фонду України в Печерському районі міста Києва нарахувати та виплатити ОСОБА_1 щомісячну державну соціальну 30% надбавку до пенсії як дитині війни у відповідності до ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» з урахуванням проведених виплат за наступні періоди: з 9 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року включно, з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2008 року включно, з 01 січня 2009 року по 28 січня 2011 року включно.

В задоволенні іншої частини вимог – відмовити.

Апеляційна скарга на постанову суду може бути подана протягом десяти днів з дня її проголошення до Київського апеляційного адміністративного суду через Печерський районний суд м. Києва. У разі прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя                                                                                                        Т. Г. Ільєва