ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/9090/21 Справа № 179/1447/20 Суддя у 1-й інстанції - Ковальчук Т. А. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2021 року         колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

               головуючого - судді Демченко Е.Л.

               суддів – Куценко Т.Р., Макарова М.О.

               при секретарі — Кругман А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 19 липня 2021 року по справі за позовом акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, -

в с т а н о в и л а:

       У жовтні 2020 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі — АТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, мотивуючи його тим, що 09 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №DNM0GF00005444, за умовами якого банк зобов`язався надати кредит в розмірі 745 714,30 грн. на термін до 09 жовтня 2027 року, а ОСОБА_1 зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами у строки та в порядку встановленому договором.

       В забезпечення належного виконання зобов`язань за кредитним договором, 08 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки №DNM0GF00005444/1.

       Вказували, що банк свої зобов`язання виконав належним чином та надав позичальнику обумовлені кредитним договором грошові кошти.

       Посилаючись на те, що позичальник належним чином взяті на себе зобов`язання не виконував та допустив заборгованість за кредитним договором в розмірі 7 893 573,22 грн. 22 коп., а тому просили суд ухвалити рішення, яким стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 7 893 573,22 грн., яка складається з заборгованості за кредитом 640 920,55 грн.; заборгованості по відсоткам за користування кредитом 1 583 643,23 грн.; заборгованість по комісії за користування кредитом 162 000 грн. та пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором 5 507 018,44 грн.

       Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 19 липня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

       В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким їх позовні вимоги задовольнити повністю.

       Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що боржник допустив порушення взятих на себе зобов`язань, остання оплата була здійснена 08 червня 2016 року, строк позовної давності встановлено сторонами у 05 років, кредитний договір у судовому порядку недійсним не визнавався, а тому боржник та поручитель повинні повернути наявну суму заборгованості.

       19 листопада 2021 року відповідачі надали відзив на апеляційну скаргу, в якому, зазначаючи про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просили залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Наголошували на тому, що 02 квітня 2013 року банк звернувся з вимогою про дострокове повернення кредиту, чим змінив строк виконання зобов`язання.

       Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.

       Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

       Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

       Розглядаючи позов суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.

       Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що 09 жовтня 2007 року між АТ КБ «Приватбанк» та  ОСОБА_1  укладено кредитний договір№DNМ0GА00005444, згідно умов якого АТ КБ «Приватбанк» надав  ОСОБА_1  кредит в розмірі 745 714,30 грн. на термін до 09 жовтня 2027 року, а відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами у строки та в порядку встановленому договором (т.1 а.с.16-18).

       В забезпечення належного виконання зобов`язань за кредитним договором, 08 жовтня 2007 року між банком та  ОСОБА_2  було укладено договір поруки №DNM0GF00005444/1. Згідно договору поруки відповідач несе солідарну відповідальність перед позивачем за кредитним договором  (т.1 а.с.20-22).

       Відповідно до розрахунку заборгованості станом на 01 липня 2020 року рахується заборгованість у загальному розмірі 7 893 573,22 грн., яка складається з заборгованості за кредитом 640 920,55 грн.; заборгованості по відсоткам за користування кредитом 1 583 643,23 грн.; заборгованість по комісії за користування кредитом 162 000 грн. та пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором 5 507 018,44 грн. (т.1 а.с.10-12).

       Банк 02 квітня 2013 року звертався до відповідачів з листом про повернення в повному обсязі суми кредиту (т.1 а.с.131). Крім того, у зв`язку із невиконанням зобов`язань за кредитним договором позивач в липні 2013 року звернувся до суду із вимогою про звернення стягнення на нерухоме майно, яке було предметом іпотеки за кредитним договором.

       Відмовляючи у задоволенні позовних вимог АТ КБ “ПриватБанк” суд першої інстанції виходив з того, що позивачем було змінено строк виконання зобов`язання на 15 липня 2013 року та подано даний позов з пропуском строку позовної давності.

       Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції  виходячи з наступного. 

       Статтею 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

       Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

       Відповідно до ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

       Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом (ст.ст.610,612 ЦК України).

       Статтею 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

       02 квітня 2013 року банк звертався до відповідачів з листом про повернення в повному обсязі суми кредиту. В липні 2013 року банк звернувся до суду із вимогою про звернення стягнення на нерухоме майно, яке було предметом іпотеки за кредитним договором.

       Так, за змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

       Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

       Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц (провадження 14-154цс18), наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник не виконав, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, а кредитор в цьому випадку має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені.

       Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

       02 квітня 2013 року банк надіслав вимогу про дострокове повернення суми кредиту у повному обсязі. Таким чином банк змін строк виконання зобов`язання. У зв`язку з чим втратив право нараховувати відсотки та пеню передбачену договором.

       З долученого до позову розрахунку заборгованості вбачається, що банком рахується заборгованість у загальному розмірі 7 893 573,22 грн., яка складається з заборгованості за кредитом 640 920,55 грн.; заборгованості по відсоткам за користування кредитом 1 583 643,23 грн.; заборгованість по комісії за користування кредитом 162 000 грн. та пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором 5 507 018,44 грн.

       Заборгованість за відсотками та пенею нарахована банком за період по 01 липня 2020 року, після спливу строку кредитування, тобто після пред`явлення вимоги про дострокове стягнення кредитних коштів, а тому вказані суми не можуть бути стягнуті.

       Разом з тим, главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

       Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), вказав, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення Європейського суду з прав людини від 20 вересня 2011 року за заявою №14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

       Строк давності переслідує кілька важливих цілей, а саме забезпечує правову визначеність і закінченість, захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які було б важко спростувати, і дозволяє уникнути несправедливості, яка може виникнути при прийнятті судами рішень щодо подій, які мали місце у далекому минулому на підставі доказів, які з часом можуть стати ненадійними і недостатніми (рішення Європейського суду з прав людини від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, №22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» («Stubbings and Others v. the United Kingdom»).

       Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

       Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

       Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

       За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

       Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

       18 лютого 2021 року відповідачі подали заяву про застосування строків позовної давності.

       Банк у своєї апеляційній скарзі вказує про те, що строк позовної давності ними не пропущено, оскільки пунктом 4.5 кредитного договору сторонами було встановлено строк позовної давності тривалістю 05 років. Вказане приймається до уваги в частині визначення строку позовної давності у 05 років, втім, з врахуванням зміни строку виконання зобов`язання за кредитним договором шляхом направлення вимоги та зверненням до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитом у 2013 році, даний позов поданий у жовтня 2020 році, тобто поза межами 05 річного строку позовної давності, що свідчить про неможливість стягнення з відповідачів заборгованості за тілом кредиту.

       Доводи апеляційної скарги позивача вказаних обставин не спростовують.

       Оскаржуване судове рішення містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

        Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

       Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

       Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.

       Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, –

п о с т а н о в и л а:

       Апеляційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.

       Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 19 липня 2021 року залишити без змін.

       Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

               Головуючий:                                         Демченко Е.Л.

               Судді:                                                 Куценко Т.Р.

                                                                        Макаров М.О.