Справа № 465/2512/21                                Головуючий у 1 інстанції: Величко О.В.

Провадження № 22-ц/811/2390/21                 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О.

Категорія:47

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2021 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.

секретаря: Симець В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 07 червня 2021 року, -

ВСТАНОВИВ:

у квітні 2021 року ОСОБА_1 в своїх інтересах, та в інтересах ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Управління Державної казначейської служби України у Франківському районі м. Львова Львівської області про відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що рішенням Франківського районного суду м. Львова від 08 листопада 2012 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2018 року, зобов`язано ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_4 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 . Виселено ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 . Зобов`язано ВГІРФО Франківського РВ ЛМУ ГУ МВСУ у Львівській області зняти з реєстрації ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1 . Постановою Верховного Суду від 27 січня 2021 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 08 листопада 2012 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2018 року в частині позову ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні квартирою, виселення, зняття з реєстраційного обліку скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. Стверджує, що Верховним Судом встановлено, що рішення Франківського районного суду м. Львова від 08 листопада 2012 року та постанова Апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2018 року не відповідають вимогам закону. Зазначає, що внаслідок некваліфікованого трактування закону суддями першої та апеляційної інстанцій, прийняття ними помилкових рішень, її та її неповнолітню дитину незаконно виселено з квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого постійного житла, чим завдано значних моральних страждань. Вказує, що незаконне виселення її з дитиною з квартири та зняття з реєстрації призвело до знервованості, погіршення стану здоров`я, нервових стресів, погіршення стосунків з оточуючими людьми, в тому числі, і до розлучення з її колишнім чоловіком, ОСОБА_5 , чим їй та її дитині спричинено моральну шкоду, яку вона оцінює в розмірі по 500 000 грн. кожному. Вважає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. З наведених підстав просить стягнути з державного бюджету України на користь ОСОБА_6 та ОСОБА_2 1 000 000 грн. в якості відшкодування моральної шкоди, завданої їм помилковими рішеннями Франківського районного суду м. Львова від 08 листопада 2012 року та постановою Апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2018 року.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 07 червня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 ,в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.

Апелянт стверджує, що висновки суду першої інстанції про те, що сам факт скасування рішення Франківського районного суду м. Львова від 08 листопада 2012 року та постанови Апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2018 року не можуть бути самостійною підставою для відшкодування шкоди суперечить висновкам Верховного Суду, який, скасовуючи вищезазначені рішення судів, встановив, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли помилкового висновку, що, на її думку, є неприпустимим. Зазначає, що Франківським районним судом м. Львова та Апеляційним судом Львівської області не надано належної правової оцінки тому факту, що, зареєструвавши право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 , державний реєстратор ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» Труба О.М. не скасувала її права власності на спірну квартиру. Вважає, що суди діють від імені держави та виконують покладені на них функції правосуддя, а рішення, яким закінчується розгляд справи ухвалюється іменем України, відтак суд загалом, та кожен суддя окремо, не мають права на помилку. Вказує, що неправомірними рішеннями Франківського районного суду м. Львова та Апеляційного суду Львівської області їй та її дитині завдано моральної шкоди, яка полягає у та моральних стражданнях та фізичному болю, що виразилося в її гіпертонічній хворобі та сильному стресу у дитини, у якої погіршився зір, інколи тремтять руки та іде кров через ніс. Звертає увагу, що визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди в розмірі 1 000 000 грн., вона виходила з тих критеріїв, що її разом з дитиною незаконно виселено з квартири, загальною площею 65.8 кв.м., що знаходиться в престижному районі м. Львова, недалеко від центру міста, а її орієнтовна вартість складає 5 000 000 грн. Крім того, після виселення їй не повернуто меблі та особисті речі її та дитини, вони зазнали сильного нервового потрясіння, приниження честі і гідності, а також погіршення здоров`я, оскільки в результаті зазначених подій стали часто хворіти, через що змушені систематично лікуватися. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

В судове засідання не з`явилися сторони, хоча були належним чином повідомлені про розгляд справи в суді апеляційної інстанції, тому відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксація судового засідання з допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Частиною 4 ст. 268 ЦПК України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Оскільки текст постанови складено 07 грудня 2021 року, то незважаючи на те, що судове засідання призначене на 29 листопада 2021 року, датою ухвалення постанови є саме 07 грудня 2021 року.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України).

Судом встановлено, що рішенням Франківського районного суду м. Львова від 08.11.2012 року (справа № 2/1326/2058/2012, головуючий суддя Кузь В.Я.) зобов`язано ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_4 перешкод в користуванні квартирою АДРЕСА_1 ; постановлено виселити ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 ; зобов`язано ВГIРФО Франківського РВ ЛМУ ГУ МВСУ у Львівській області зняти з реєстрації ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1 . Апеляційний суд Львівської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах Савуляка Р.В., Крайник Н.П., Мельничук О.Я. 26.04.2018 року ухвалив постанову, якою апеляційну скаргу ОСОБА_7 залишив без задоволення, а рішення Франківського районного суду м. Львова від 08 листопада 2012 року - без змін.

27 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив: касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 08 листопада 2012 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2018 року в частині позову ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні квартирою, виселення, зняття з реєстраційного обліку скасувати та ухвалити нове рішення у справі в цій частині. У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_7 , малолітньої ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_7 , Відділу громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Франківського районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області, третя особа - Орган опіки та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про усунення перешкод в користуванні квартирою, виселення, зняття з реєстраційного обліку - відмовлено.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, ОСОБА_1 зазначала, що внаслідок ухвалення Франківським районним судом м. Львова рішення від 08.11.2012 року та Апеляційним судом Львівської області постанови від 26.04.2018 року, позивачу та її малолітній дитині завдано моральних страждань та фізичного болю, що виразилося в погіршенні стану здоров`я, психіки та відносин в сім`ї. Вважає, що моральна шкода спричинена внаслідок незаконних дій судді Франківського районного суду м. Львова ОСОБА_8 та суддів Апеляційного суду Львівської області ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , які допустили помилки при ухваленні судових рішень.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

При цьому, частиною першою статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Наведена норма відповідає положенням статті першої Закону України від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (як спеціального законодавчого акта), за змістом якої відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:

1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;

3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" та іншими актами законодавства. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті, якою передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах (частина шоста статті 1176 ЦК України).

Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 312/262/18 (провадження № 61-14401св19).

При цьому, застосування частини шостої статті 1176 ЦК України можливе у випадку, коли предметом позову є дії чи бездіяльність, зокрема суду, які не пов`язані зі здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, що має на меті прийняття акта органом судової влади. Тобто, це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду. Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органу дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» також передбачено, що для відшкодування державою шкоди, завданої судом, необхідно, щоб рішення, дії або бездіяльність суду були незаконними.

Такі висновки викладені в постанові Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 454/192/17 (провадження № 61-14315св19).

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 25 квітня 2019 року в справі № 757/25713/16-ц (провадження № 61-18012св18), від 10 січня 2018 року в справі № 454/1642/16-ц (провадження № 61-1091св17).

Крім того, відповідно до частини п`ятої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Згідно статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 686/13212/19 (провадження № 61-21982св19), від 06 липня 2020 року у справі № 686/20389/19 (провадження № 61-735св20), від 21 вересня 2020 року у справі № 686/24777/18 (провадження № 61-9183св19), від 10 грудня 2020 року у справі № 686/33629/19 (провадження № 61-10563св20).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають у зв`язку з їх недоведеністю, а позивачем не надано доказів на підтвердження наявності заподіяної йому шкоди, причинного зв`язку між шкодою і діянням відповідача, зокрема, не надано обвинувального вироку суду, що набрав законної сили, яким встановлено в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконних судових рішень у справі № 2/1326/2058/2012, складу кримінального правопорушення.

Однією із основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення; (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України, пункти 8 та 9 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Позивач реалізував своє право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у справі № 2/1326/2058/2012.

При цьому, саме по собі скасування касаційним судом ухвалених у справі судових рішень судів попередніх інстанцій, та прийняття нового рішення про відмову в задоволенні позову не є підставою для відшкодування заявнику майнової та моральної шкоди.

Близькі за змістом правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 21 січня 2021 року у справі № 686/32422/19 (провадження № 61-9048св20) та від 29 червня 2021 року у справі № 201/11671/20 (провадження № 61-1934св21).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, оскаржуване рішення слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 07 червня 2021 року– залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення постанови.

Постанова складена 07.12.2021 року.

Головуючий: Н.О. Шеремета

Судді: О.М. Ванівський

Р.П. Цяцяк