Постанова

Іменем України

01 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 199/5181/19

провадження № 61-16416св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

особа, яка подавала апеляційну скаргу, -ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Пищиди М. М., від 07 вересня 2021 року.

Зміст заявлених позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що між публічним акціонерним товариством комерційний банк ПАТ КБ «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», банк) та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № DNU0GK00000586 від 01 серпня 2005 року. З метою забезпечення виконання боржником зобов`язань за вказаним договором між банком та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір № DNU0GK00000586 від 01 серпня 2005 року, а також між ним та банком був укладений договір поруки № DNU0GK00000586 від 01 серпня 2005 року.

Позивач вказував, що 22 березня 2006 року ним, як поручителем, було погашено заборгованість ОСОБА_3 за кредитним договором перед ПАТ КБ «ПриватБанк» у розмірі 40 923, 59 доларів США.

У подальшому він звернувся до суду з відповідним позовом про стягнення заборгованості з боржника. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2011 року у справі № 2-3412/11 позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 задоволено та стягнуто заборгованість за кредитним договором станом 22 вересня 2011 року у сумі основного зобов`язання 324 933, 30 грн, пені 975 288, 00 грн, відсотків за користування кредитом 486 816, 00 грн, судові витрати 1 820, 00 грн, а всього 1 788 857, 30 грн.

На підставі вказаного рішення суду було отримано виконавчий лист та пред`явлено його до виконання. Проте, рішення суду не було виконано, оскільки у боржника відсутнє майно. Однак, як відомо позивачу, предметом іпотечного договору було майно, яке належало боржнику. У зв`язку зі зміною сторони кредитора до державного реєстру було внесено запис про іпотекодержателя - ОСОБА_1 . У подальшому запис про іпотекодержателя був вилучений з реєстру, а майно було кілька разів відчужене. Наразі власником іпотечного майна є відповідачка.

Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ним у розмірі 1 788 857, 30 грн звернути стягнення згідно договору іпотеки від 01 серпня 2005 року на предмет іпотеки - приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 108,2 кв. м, яке належить на праві власності ОСОБА_2 , шляхом проведення прилюдних торгів в межах процедури виконавчого провадження, визначивши початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Основний зміст та мотиви рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська у складі судді Руденко В. В. від 18 листопада 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 у розмірі 1 788 857, 30 грн звернуто стягнення згідно договору іпотеки від 01 серпня 2005 року на предмет іпотеки - приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 108,2 кв. м, яке належить на праві власності ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ), шляхом проведення прилюдних торгів в межах процедури виконавчого провадження з визначенням початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 внаслідок погашення заборгованості за кредитним договором як поручитель отримав усі права кредитора у цьому зобов`язанні, у тому числі і ті, що забезпечували його виконання. У зв`язку з цим позивач набув право іпотекодержателя за іпотечним договором, і це право підлягає реалізації відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Основний зміст та мотиви постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково.

Заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 листопада 2020 року скасовано. У задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що часткове виконання поручителем зобов`язань за кредитним договором не породжує перехід до нього прав кредитора за цим договором. Поручителем ОСОБА_1 виконано зобов`язання за кредитним договором не повністю, а погашено лише залишок кредиту, як встановлено рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2011 року.

Апеляційний суд також виходив із того, що саме по собі виконання поручителем основного зобов`язання боржника перед кредитором не означає автоматичного переходу до нього прав іпотекодержателя, оскільки це право набувається лише шляхом укладення відповідного правочину. Сторони спору - кредитор і поручитель, не виконали вимоги частини третьої статті 24 Закону України «Про іпотеку», згідно якої правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Наведена норма закону є спеціальною і має пріоритет у застосуванні відносно норми частини другої статті 556 ЦК України.

Узагальнені доводи касаційної скарги

06 жовтня 2021 року засобами поштового зв`язку до Верховного Суду ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року та залишити в силі заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 листопада 2020 року.

Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої

статті 389 Цивільного процесуального кодексу України) та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів та виходу за межі апеляційної скарги (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник посилається на те, що апеляційним судом застосовано висновки Верховного Суду України та Верховного Суду, які не підлягають до застосування, оскільки правовідносини у справах не є подібними правовідносинам, які склалися у цій справі. У постанові Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-932цс15 та постанові Верховного Суду від 28 березня 2019 року у справі № 554/5703/16-ц (провадження № 61-20393св18), на які послався апеляційний суд, не застосовувалися положення статті 556 ЦК України, оскільки поручителі не повністю сплатили заборгованість, яка існувала.

Заявник посилається також на те, що обставини, встановлені судом апеляційної інстанції у цій справі, суперечать обставинам, які вже були встановлені рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2011 року по справі № 2-3412/11, на яке посилався суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові. Вказаним рішенням встановлено, що заборгованість боржника перед банком повністю погасив ОСОБА_1 . Однак суд апеляційної інстанції у порушення частини четвертої статті 82 ЦПК України не врахував ці обставини при ухваленні рішення.

Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотекипризначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У поданому відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4 посилається на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, а тому касаційна скарга підлягає відхиленню. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

01 серпня 2005 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № DNU0GK00000586, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_3 кредит у розмірі 42 520, 00 доларів США.

У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки № DNU0GK00000586 від 01 серпня 2005 року, предметом якого було нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_3 .

В той же день між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір поруки DNU0GK00000586, відповідно до якого позивач поручився за позичальника ОСОБА_3 перед банком, та у разі невиконання позичальником зобов`язань погодився виступити в якості солідарного боржника.

В зв`язку з невиконанням ОСОБА_3 своїх зобов`язань по погашенню кредиту 12 грудня 2005 року банком була пред`явлена ОСОБА_1 вимога про погашення боргу за черговим платежем та повідомлення про дострокове стягнення залишку кредиту.

На погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором ОСОБА_1 були сплачені банку кошти у розмірі 40 923, 59 доларів США декількома платежами, а саме 16 грудня 2005 року - 756 доларів США, 11 січня 2006 року - 750 доларів США, 09 лютого 2006 року - 750 доларів США, 06 березня 2006 року - 750 доларів США та 22 березня 2006 року - 37 917, 59 доларів США.

Вказані обставини встановлені рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2011 року у справі № 2-3412/11 та в силу частини другої статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню при розгляді цієї справи.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2011 року у справі № 2-3412/11 позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 задоволено та стягнуто заборгованість за кредитним договором станом 22 вересня 2011 року, а саме: суму основного зобов`язання 324 933, 30 грн, суму пені 975 288, 00 грн, суму відсотків за користування кредитом 486 816, 00 грн, судові витрати 1 820, 00 грн, а всього 1 788 857, 30 грн.

Ухвалою суду першої інстанції від 07 квітня 2021 року замінено боржника у виконавчому провадженні з ОСОБА_5 на ОСОБА_4 .

Позиція Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з положеннями пунктів 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Згідно частини першої статті 16 Цивільного кодексу України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Частиною третьою статті 1049 ЦК України визначено, що позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Згідно зі статтею 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до частини другої статті 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

За приписами частини першої статті 556 ЦК України після виконання поручителем зобов`язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов`язок боржника.

Встановлено, що у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором ОСОБА_1 було сплачено на користь банку 40 923, 59 доларів США, що підтверджується рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2011 року у справі № 2-3412/11.

Вказаним рішенням встановлено, що ОСОБА_1 у повному обсязі виконав зобов`язання боржника ОСОБА_3 щодо погашення заборгованості за кредитним договором № DNU0GK00000586, який укладено 01 серпня 2005 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 , шляхом внесення на розрахунковий рахунок банку коштів на загальну суму 40 923, 59 доларів США.

Із урахуванням зазначеного, висновок апеляційного суду про те, що поручителем ОСОБА_1 виконано зобов`язання за кредитним договором не повністю є неправильним та таким, що суперечить встановленим у справі № 2-3412/11 обставинам, які в силу положень четвертої статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню. Ці мотиви підлягають виключенню з постанови Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року.

Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотекою є вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з статті 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

Нормами Закону України «Про іпотеку», зокрема статтею 24, передбачено, що відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Іпотекодержатель зобов`язаний письмово у п`ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов`язанням. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

За змістом вказаних норм матеріального права обов`язок з укладання правочину щодо зміни кредитора у зобов`язані покладено саме на кредитора та нового кредитора. Вказані норми матеріального права не передбачають автоматичного переходу до поручителя, який виконав обов`язок боржника, права вимоги за іпотечним договором.

Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду

від 28 лютого 2018 року у справі № 643/15969/15-ц, від 15 травня 2018 року

у справі № 923/335/16, від 04 червня 2018 року № 161/14473/16-ц, від 27 лютого 2020 року у справі № 766/17528/16-ц (провадження № 61-36915св18).

Звертаючись до суду із цим позовом, позивач посилався на те, що до нього в установленому законом порядку перейшли права та обов`язки іпотекодержателя у зв`язку із виконанням у повному обсязі боргових зобов`язань боржника перед кредитором, що зокрема встановлено рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2011 року у справі № 2-3412/11.

Позивач наголошував на тому, що у зв`язку зі зміною сторони кредитора до державного реєстру прав на нерухоме майно було внесено запис про нового іпотекодержателя - ОСОБА_1 . Стверджував, що хоча майно було відчужено, воно залишається предметом іпотеки.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

За змістом цієї норми на особу, до якої перейшло право власності на майно, обтяжене іпотекою, навіть у випадках, коли до її відома не було доведено інформації про обтяження майна іпотекою, переходять всі права та обов`язки іпотекодавця.

Отже, в разі вибуття заставного майна з власності іпотекодавця, законодавством встановлено механізм захисту прав іпотекодержателя шляхом перенесення всіх прав та обов`язків іпотекодавця на особу, до якої перейшло право власності на майно.

У той же час у постанові Великої Палата Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 зазначено, що за відсутності в реєстрі запису про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяження особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив в тому числі із того, що ОСОБА_1 і ПАТ КБ «ПриватБанк» (після погашення заборгованості за кредитним договором № DNU0GK00000586, який укладено 01 серпня 2005 року між ПАТ КБ «ПриватБанк») не виконали вимоги частини третьої статті 24 Закону України «Про іпотеку» щодо укладення правочину про відступлення прав за іпотечним договором, його нотаріального посвідчення й державної реєстрації відомостей про таке відступлення, а тому ОСОБА_1 в установленому законом порядку не набув права на звернення стягнення на нерухоме майно, передане боржником банку в іпотеку, як забезпечення виконання боргових зобов`язань.

Колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції у цій частині, оскільки позивач не довів, що між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» був укладений нотаріально посвідчений договір відступлення прав за іпотечним договором. Також позивач не довів, що на час набуття відповідачем права власності на спірне майно у державному реєстрі прав на нерухоме майно містилась інформація про обтяження приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 108,2 кв. м. Недобросовісності у діях відповідача при набутті права власності на вказане приміщення позивачем також доведено не було.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції підлягає зміні, з викладенням її мотивувальної частини у редакції цієї постанови, оскільки суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги до задоволення не підлягають, однак неналежним чином мотивував свої висновки.

У відповідності до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Керуючись статтями 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного судувід 07 вересня 2021 року змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді О. В. Білоконь

О. М. Осіян Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта