ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5063/21 Справа № 208/4998/16-ц Суддя у 1-й інстанції - Івченко Т. П. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.

Категорія 44

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 грудня 2021 року                                                                м. Дніпро

       Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

       головуючого судді – Петешенкової М.Ю.,

       суддів – Городничої В.С., Лаченкової О.В.,

       при секретарі - Соломці М.Я.

       розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі цивільну справу

       за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Альфа-Банк»

       на заочне рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 жовтня 2020 року

       у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , 3-я особа Служба у справах дітей Кам`янської міської ради про примусове виселення з житлового приміщення,

                                       В С Т А Н О В И Л А:

        У серпні 2016 року АТ «Альфа-Банк» звернулося до суду із вищевказаним позовом посилаючись на те, що 25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта-Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги. 15 червня 2012 року між ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Альфа-Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги. Внаслідок укладання вказаних договорів відбулась заміна кредитора, ПАТ «Альфа Банк» набуло статусу нового стягувача за договором від 01 лютого 2008 року № 0310/0208/71-021 позичальником згідно якого є  ОСОБА_1 . Відповідно до умов договору, банк зобов`язується надати боржнику кредит у сумі 26 000,00 дол. США, а відповідач зобов`язується повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом. З метою забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, 01 лютого 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1  укладено іпотечний договір № 0310/0208/71-021-Z-1, за умовами якого передано в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 . Відповідач взяті на себе зобов`язання за кредитним договором не виконав, в результаті чого банк прийняв рішення, у рахунок погашення боргу звернути стягнення на заставне майно. Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 14 березня 2014 року звернуто стягнення на предмет іпотеки. 08 квітня 2014 року Заводським районним судом м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області видано виконавчий лист. Згідно довідки про реєстрацію та склад сім`ї № 000895460 від 20 травня 2016 року в квартирі АДРЕСА_1  зареєстровані неповнолітні особи, що унеможливлює реалізацію, внаслідок чого порушуються законні права та інтереси іпотекодержателя.

       На підставі викладеного, просили виселити без надання іншого житла ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з квартири за адресою АДРЕСА_2 .

       Заочним рішенням Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 жовтня 2020 року у задоволенні позовних вимог АТ «Альфа Банк» відмовлено.

       Вирішено питання щодо родподілу судових витрат.

       Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано доказів щодо необізнаності про проживання та реєстрацію відповідачів, в тому числі малолітніх дітей у спірному житловому приміщенні. Крім того, предмет іпотеки не був придбаний за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечувалось би іпотекою вказаної квартири, а тому відповідно до положень ч.2 ст. 109 ЖК УРСР одночасно з виселенням повинно було вирішуватись питання про надання їм іншого постійного жилого приміщення.

       Не погодившись з рішенням суду АТ «Альфа Банк», подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просило скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

       Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції було неповно та неправильно встановлено обставини, що мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження і оцінки наданих суду доказів, проігноровано положення ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР. Не взято до уваги те, що позивач надсилав відповідачу вимогу про виконання умов кредитного договору та попередження про необхідність звільнити у місячний термін житлове приміщення, проте останній дій для врегулювання спору не здійснив. Відповідачем не надано суду доказів, які б підтверджували, що у його власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно. Суд дійшов невірного висновку про те, що предмет іпотеки придбано не за рахунок кредитних коштів, оскільки матеріали справи не містять жодного доказу на підтвердження цієї обставини.

       Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

       Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

       Судом встановлено, що 25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта-Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за умовами якого (п.2.1.) продавець погоджується продати права вимоги та передати їх покупцю, а покупець погоджується купити права вимоги, прийняти їх і сплатити загальну купівельну ціну.

15 червня 2012 року між ПАТ «Альфа Банк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, внаслідок якого відбулась заміна кредитора, ПАТ «Альфа Банк» набуло статусу нового кредитора/стягувача за договором від 01 лютого 2008 року № 0310/0208/71-021 позичальником згідно якого є ОСОБА_1

       01 лютого 2008 року ВАТ «Сведбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк») між ОСОБА_8 був укладений кредитний договір № 0310/0208/71-021, за умовами якого банк зобов`язався надати боржнику кредит у сумі 26 000,00 дол. США, а останній зобов`язався повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом.

З метою забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, 01 лютого 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 був укладений іпотечний договір № 0310/0208/71-021-Z-1, за умовами якого передано в іпотеку банку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 .

       Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 14 березня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено, та звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 . Заводським районним судом м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області 08 квітня 2014 року видано виконавчий лист.

       Відповідно до довідки про реєстрацію та склад сім`ї № 000895460, видану ТОВ “ ІнфоКОМ” м. Дніпродзержинська 20 травня 2016 року, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , 1977 року народження; ОСОБА_2 , 2011 року народження, ОСОБА_3 , 2006 року народження, ОСОБА_4 , 2008 року народження, ОСОБА_5 , 2014 року народження, ОСОБА_6 , 1955 року народження, ОСОБА_7 , 1966 року народження.

       Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що предмет іпотеки не був придбаний за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечувалось би іпотекою вказаної квартири, а тому відповідно до положень ч.2 ст.109 ЖК УРСР одночасно з виселенням повинно було вирішуватись питання про надання їм іншого постійного жилого приміщення. Іпотекодержатель, як потенційний новий власник спірного житлового приміщення, мав об`єктивну можливість знати про проживання та реєстрацію в ній малолітніх дітей на момент укладення договору.

       Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.

       Положеннями ч.1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.

       Відповідно до ч.2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

       Таким чином, нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є ст.109 ЖК Української РСР, відповідно до частини другої якої громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

       Положенням ч.2 ст.109 ЖК Української РСР встановлено загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.

       Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

       Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2020 року у справі № 320/10637/14-ц (провадження № 61-670св19); Верховного Суду у постанові від 25 серпня 2020 року по справі № 147/1316/17.

       Виходячи з принципів змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства, позовні вимоги мають бути належним чином сформульовані та доведені саме позивачем, судом цивільні справи розглядаються в межах заявлених позовних вимог, а тому саме позивач у позові мав визначити те інше житлове приміщення, в яке підлягали виселенню відповідачі.

       Враховуючи встановлені фактичні обставини, зокрема придбання квартири не за рахунок кредитних коштів та передання її в іпотеку, з огляду на те, що відповідачі зареєстровані у спірній квартирі на законих підставах до звернення стягнення на предмет іпотеки, проте банк не заявляв вимогу про надання відповідачм іншого постійного житлового приміщення, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанцій дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для виселення відповідачів зі спірної квартири без надання ім іншого постійного житлового приміщення.

       Крім того, колегія суддів звертає увагу на наступне.

       Відповідно до положень п.1 ст.1 ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом іпотеки згідно із ст. 5 ЗУ «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності відсутнє інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири.

       Аналіз наведеної норми права свідчить, що дія ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» лише обмежує в часі примусове стягнення майна до моменту втрати ним чинності, натомість не є підставою для відмови у задоволенні позову.

       Верховний Суд України у постанові від 09 вересня 2015 року у справі № 6-483цс15 виклав правовий висновок, відповідно до якого поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов`язання (п.2 ч.1 ст.263 ЦК України).

       Встановленим ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника).

       Враховуючи викладене, відповідачів не можна виселити з квартири, якщо квартира була об`єктом забезпечення виконання зобов`язань за валютним кредитом, і в разі, якщо така квартира хоч і була об`єктом забезпечення за кредитом, але придбана не за рахунок кредитних коштів.

       Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, в квартирі, що передана в іпотеку зареєстровані малолітні діти, а отже задоволення позову у даній справі стане порушенням забезпечуваного державою права дитини на житло, що позбавляє суд можливості застосування до відповідачів положення ст. 166,157ЖК УРСР та виселення відповідачів з жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення, разом з цим, висновок органу опіки та піклування свідчить про недоцільність виселення неповнолітніх дітей з квартири, що є предметом іпотеки.

       Доводи апеляційної скарги про дотримання банком процедури попередження відповідачів про необхідність у місячний термін добровільно звільнити житло, не заслуговують на увагу та не підлягають задоволенню, оскільки спростовуються з`ясованими судом апеляційної інстанції обставинами справи про відсутність відповідного підтвердження про отримання відповідачами вимоги про виселення, а отже, відсутні підстави вважати, що позивачем дотримано процедури, визначеної положеннями ч.2 ст.40 ЗУ «Про іпотеку».

Вказані обставини не були предметом розгляду справи у суді першої інстанції, а тому не можуть бути переглянуті судом апеляційної інстанції.

       Аргументи апеляційної скарги про придбання предмету іпотеки за кредитні кошти, спростовуються наявними в матеріалах справи документами, які були дослідженні під час розгляду справи у суді першої інстанції та не спростовані під час апеляційного перегляду справи, оскільки вартість квартири, яка є предметом іпотеки становить 26 032, 27 дол. США, в той час, як за кредитним договором відповідачу надано 26 000 дол. США.

       Доводи АТ «Альфа-Банк» про те, що на момент укладення договору купівлі-продажу прав вимоги від 15 червня 2012 року, останньому не було відомо щодо наявної реєстрації малолітніх дітей в спірній квартирі, спростовуються матеріалами справи. Доказів протилежного матеріали справи не містять.

       Інші доводи апеляційної скарги колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують правильності висновків суду щодо відсутності правових підстав для задоволення позову та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

       Скаржник не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази, дав їм належну оцінку, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, рішення суду без змін.

       Згідно ст. 141 ЦПК України, судові витрати, понесені позивачем у зв`язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.

       Керуючись ст.ст. 268, 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

       Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» – залишити без задоволення.

       Заочне рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 жовтня 2020 року — залишити без змін.

       Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: М.Ю. Петешенкова

Судді: В.С. Городнича

О.В. Лаченкова