Особи
Учасники процесу:
Ім`я Замінене і`мя Особа
Судове рішення #132442315

Постанова

Іменем України

17 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 758/13213/18

провадження № 61-6952св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «СФГ Гермес»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Солдаткін Олександр Сергійович, на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, у складі судді Самсонової В. В., від 29 вересня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду, у складі колегії суддів:Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О., від 06 квітня 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «СФГ Гермес» звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів.

Позовні вимоги ТОВ «СФГ Гермес» обґрунтовані тим, що на підставі договору поворотно-фінансової допомоги № 2 від 01 січня 2015 року

ОСОБА_1 отримав фінансову допомогу від позивача у розмірі 28 041 900 грн, що підтверджено платіжними дорученнями за 2015-2017 роки.

Протягом 2015-2017 років ОСОБА_1 частково, в розмірі 25 193 900 грн, повернув фінансову допомогу ТОВ «СФГ Гермес».

24 вересня 2018 року ОСОБА_1 направлена вимога про повернення коштів у розмірі 2 848 000 грн.

ТОВ «СФГ Гермес» просило суд стягнути з відповідача грошові кошти у розмірі 2 848 000 грн, як безпідставно набуті, з огляду на відсутність тексту договору № 2 від 01 січня 2015 року.

Інформація про рух справи між судами

Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 29 травня 2019 року відкрито провадження у цій справі.

Постановою Київського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 24 лютого 2020 року, ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 29 травня 2019 року про відкриття провадження скасовано, а цивільна справа № 758/13213/18 передана на розгляд Красногвардійському районному суду

м. Дніпропетровська за підсудністю.

Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська

від 30 вересня 2019 року відкрито провадження у справі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська

від 29 вересня 2020 року позов ТОВ «СФГ Гермес» задоволено. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ТОВ «СФГ Гермес» безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 2 848 000 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Вирішуючи спір суд вказав на помилковість посилання позивача на приписи статті 1212 ЦК України, оскільки дії сторін у справі вказуються на наявність між ними договірних правовідносин, притаманних договору позики. При цьому встановивши, що позивач перерахував відповідачу грошові кошти в розмірі 28 041 900 грн в якості поворотної-фінансової допомоги, а відповідач лише частково, в розмірі 25 193 900 грн, повернув отримані грошові кошти, суд дійшов висновку про задоволення позову.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, виключено з резолютивної частини рішення Красногвардіського районного суду

м. Дніпропетровська від 29 вересня 2020 року слова «безпідставно набуті».

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Апеляційний суд вказав, що районний суд в мотивувальній частині свого рішення дійшов правильного висновку про задоволення позову з підстав порушення відповідачем грошового зобов`язання, проте в резолютивній частині рішення помилково зазначив про стягнення грошових коштів як безпідставно набутих.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат

Солдаткін О. С., посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції та апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені рішення, ухваливши нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

22 квітня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат

Солдаткін О. С. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня

2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2021 року зупинено, до закінчення перегляду в касаційному порядку, виконання рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2020 року.

У жовтні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме, що суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі

№ 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі

№ 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц,

від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 464/4574/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 756/17180/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18,

від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, від 18 грудня 2018 року у справі № 761/5894/17

(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Вказує, що суди попередніх інстанцій помилково самостійно застосували до спірних правовідносин норми глави 71 ЦК України, а не положення

статті 1212 ЦК України, на які посилався позивач, тоді як суд не може вийти за межі позовних вимог і в порушення принципу диспозитивності самостійно визначати правову підставу та предмет позову.

Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги акт звірки взаєморозрахунків сторін із 01 січня 2015 року по 14 лютого 2017 року та квитанції до прибуткових касових ордерів, які не засвідчені в установленому законом порядку, проте представником відповідача вказано, що надаються копії оригіналів. Вважає, що судами допущено надмірний формалізм та не прийнято до уваги докази відсутності заборгованості.

Стверджує, що судове рішення ухвалено із порушенням правил територіальної юрисдикції, оскільки судами перевірялась реєстрація місця проживання відповідача станом на час подання позову, але після вказаної дати це питання судами не досліджувалось, а клопотання про передачу справи до іншого суду були необґрунтовано відхилені.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У відзиві, поданому у серпні 2021 року до Верховного Суду,

ТОВ «СФГ Гермес», посилаючись на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, просить залишити касаційну скаргу без задоволення.

Вказує, що самостійне застосування судом норм матеріального права, предметом регулювання яких є спірні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову. При цьому незгода суду з наведеними у позовній заяві правовими підставами позову не є підставою для відмови у позові.

Стверджує, що судами попередніх інстанцій правильно не взято до уваги акт звірки взаєморозрахунків з 01 січня 2015 року по 14 лютого 2017 року між сторонами по справі та квитанції до прибуткових касових ордерів, оскільки:

- такі докази були надані з пропуском строку, визначеного приписами частини третьої статті 83 ЦПК України;

- відповідач був колишнім директором ТОВ «СФГ Гермес» та ані у відповідь на вимогу позивача, ані при розгляді цієї справи не послався на квитанції до прибуткового касового ордеру, тоді як ним не було передано до товариства будь-якої первинної бухгалтерської документації з приводу ведення касової дисципліни;

- акт звірки підписаний одноосібно відповідачем та є неналежним доказом здійснення будь-яких господарських операцій, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом;

- до суду подані копії вказаних доказів, які не містять будь-яких ознак належного засвідчення.

Доводи щодо порушення територіальної юрисдикції вважає безпідставними та звертає увагу на те, що вказане питання вже вирішено постановою Київського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 24 лютого 2020 року.

Фактичні обставини справи встановлені судами

ТОВ «СФГ Гермес» на підставі платіжних доручень із зазначенням призначення платежу «поворотно-фінансової допомоги зг. дог. № 2

від 01.01.2015 без ПДВ» перераховано ОСОБА_1 грошові кошти на загальну суму 28 041 900 грн.

ОСОБА_1 частково повернуто ТОВ «СФГ Гермес» грошові кошти в розмірі 25 193 900 грн, що підтверджено відповідними меморіальними ордерами.

24 вересня 2018 року ТОВ «СФГ Гермес» направило ОСОБА_1 вимогу про повернення грошових коштів у розмірі 2 848 000 грн.

Позиція Верховного Суду

Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У постанові Верховного Суду від 02 вересня 2021 року у справі № 201/2699/19 вказано, що за змістом статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а згідно статті 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

У розглядуваній справі позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про стягнення частини грошових коштів, що були перераховані відповідачу та ним не повернуті на підставі договору № 2 від 01 січня 2015 року, який відсутній у позивача.

Щодо наявності між сторонами у справі договірних відносин

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 зазначено, що реальним (від латинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії.

Судами встановлено, що позивачем неодноразово перераховувались грошові кошти відповідачу на загальну суму 28 041 900 грн із призначенням платежу «поворотно-фінансової допомоги зг. дог. № 2 від 01.01.2015 без ПДВ», а відповідач частково повернув грошові кошти на загальну суму 25 193 900 грн із зазначення призначення платежу «фінансова допомога повернення від засновника зг. договору № 2 від 01.01.2015» та «фінансова допомога поворотно-фінансова згідно договору № 0013/1 від 13.01.2016».

Суди попередніх інстанцій, надаючи правову кваліфікацію правовідносинам, які склались між ТОВ «СФГ Гермес» та ОСОБА_1 , правильно вказали на те, що система взаємно узгоджених дій сторін із перерахування та часткового повернення відповідачем цих грошових коштів, відсутність заперечень і зауважень, будь-яких дій з яких би вбачалась незгода відповідача з отриманням коштів саме із вказаним призначенням платежу та відсутність доказів на підтвердження того, що зазначене в платіжних дорученнях призначення платежу вчинено позивачем під впливом помилки, обману чи насильства свідчить про виникнення між сторонами, за їх взаємною згодою, договірних правовідносин.

Колегія суддів погоджується з такими висновками, оскільки неодноразове перерахування грошових коштів між сторонами протягом тривалого часу із зазначення в якості призначення платежу поворотної фінансової допомоги очевидно свідчить про добровільність таких дій та їх цілеспрямований характер і те, що такі дії вчинялися сторонами не помилково, а усвідомлено та виключно в силу правовідносин, які склалися між ними та передбачали надання та повернення грошових коштів.

Щодо збереження майна без достатньої правової підстави

Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Згідно із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

За змістом цієї статті безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої

статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212

ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками відповідних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 ЦК України.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Якщо ж зобов`язання не припиняється з підстав, передбачених статтями 11, 600, 601, 604-607, 609 ЦК України, до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов`язання). Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не є безпідставним.

Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або взагалі була відсутня.

Суть кондикційного зобов`язання виражається в тому, що набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого, а тому зобов`язаний не лише повернути йому майно в натурі чи відшкодувати його вартість

(стаття 1213 ЦК), а й у повному обсязі компенсувати потерпілому негативні наслідки від неможливості йому користуватися майном за призначенням шляхом відшкодування всіх доходів, які набувач одержав або міг одержати від цього майна, а набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого.

Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норма глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Тобто, норми статті 1212 ЦК України застосовуються до позадоговірних зобов`язань.

Вказана правова позиція сформульована Верховним Судом у постановах:

від 10 вересня 2018 року у справі № 638/11807/15-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 154/948/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 205/3330/14-ц.

Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для застосування у розглядуваній справі положень цивільного законодавства про кондикційні зобов`язання з огляду на договірний характер спірних правовідносин, які виникли між сторонами.

Встановивши, що ОСОБА_1 не виконав вимогу ТОВ «СФГ Гермес» від 24 вересня 2018 року про повернення грошових коштів у розмірі

2 848 000 грн, суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову, застосувавши до спірних правовідносин положення глави 71 ЦК України.

Разом з тим, колегія суддів також враховує, що ОСОБА_1 заперечуючи проти задоволення позову не спростовував наявність між сторонами договірних відносин щодо надання поворотної фінансової допомоги.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суди попередніх інстанцій порушили принцип диспозитивності є необґрунтованими.

Частиною першою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 дійшла висновку про те, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 01 липня 2020 року у справі

№ 313/558/17 вже вказував на помилковість висновків судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову лише з тих підстав, що положення статті 1212 ЦК України, на яку позивач посилався у позовній заяві, не є підставою для задоволення позову.

З огляду на викладене та обставини встановлені у розглядуваній справі, доводи заявника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду у постановах від 06 березня 2019 року у справі

№ 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі

№ 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц,

від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 464/4574/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 756/17180/14-ц, від 13 листопада

2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі

№ 635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18,

від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, підлягають відхиленню.

Посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій наданих представником відповідача акту звіряння взаєморозрахунків та квитанцій до прибуткових касових ордерів, є безпідставними, оскільки суд першої інстанції, з огляду на висновки Верховного Суду, викладені у постанові

від 17 липня 2019 року у справі № 810/719/18, достатньо вмотивовано вказав на недопустимість вказаних доказів, надані копії яких не були засвідчені належним чином.

Крім того, ОСОБА_1 , оскаржуючи рішення суду першої інстанції та вказуючи на помилковість його висновків щодо визнання недопустимими вказаних доказів, не надав і до апеляційного суду оригінали акту звірки взаєморозрахунків та квитанцій до прибуткових касових ордерів, або належним чином їх засвідчені копії.

Посилання заявника на висновки Верховного Суду, викладені в постанові

від 18 грудня 2018 року у справі № 761/5894/17, є помилковим, оскільки у зазначеній справі Верховний Суд надавав оцінку правомірності визнання неподаною та повернення судом першої інстанції заяви про оскарження рішення міжнародного комерційного арбітражу.

Доводи касаційної скарги щодо розгляду справи із порушенням правил територіальної юрисдикції та відхилення клопотань про передачу справи до іншого суду, є безпідставними, оскільки питання підсудності цієї справи Красногвардійському районному суду м. Дніпропетровська вирішено постановою Київського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 24 лютого 2020 року.

При цьому відповідно до частини другої статті 31 ЦПК України справа, прийнята судом до свого провадження з додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому суду, за винятком випадків, коли внаслідок змін у складі відповідачів справа належить до виключної підсудності іншого суду.

Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги не впливають на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень, а переважно зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи та наданою ними оцінкою доказам.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції з урахуванням змін за результатами його апеляційного перегляду та постанову апеляційного суду залишити без змін.

Виконання рішення Красногвардійського районного суду

м. Дніпропетровська від 29 вересня 2020 року, яке було зупиненедо закінчення перегляду справи в касаційному порядку, необхідно поновити.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Солдаткін Олександр Сергійович, залишити без задоволення.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська

від 29 вересня 2020 року з урахуванням змін за результатами його апеляційного перегляду та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 06 квітня 2021 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Красногвардійського районного суду

м. Дніпропетровська від 29 вересня 2020 року.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович



Коментарі
Коментарі відсутні
Потрібна автентифікація

Потріблно залогінитись, щоб коментувати

Логін Реєстрація