ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.11.2021                                                                                        справа № 914/627/21

Господарський суд Львівської області у складі

Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участю секретаря судового засідання Полюхович Х.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:

за позовом: Приватного акціонерного товариства “Страхова компанія “Велтлінер”, м.Київ;

до Відповідача: Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, Львівська область, м.Львів;

Третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Відповідача: Львівське комунальне підприємство “Шляхово-ремонтне підприємство Залізничного району”, Львівська область, м.Львів;

Третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Відповідача: ОСОБА_1 , Львівська область, м.Львів;

Третя особа-3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Відповідача: Львівська міська рада, Львівська область, м.Львів;

про: відшкодування шкоди

ціна позову: 21705,98грн.

Представники:

Позивача: не з`явився;

Відповідача: Іваненко О.В. – представник (довіреність від 20.01.2021р. №32-вих-3479);

Третьої особи-1: не з`явився;

Третьої особи-2: не з`явився;

Третьої особи-3: не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

15.03.2021р. на адресу Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява за позовом Приватного акціонерного товариства “Страхова компанія “Велтлінер” від 01.03.2021р. б/н (вх. №685) до Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про відшкодування шкоди; ціна позову: 21705,98грн.

Підставами позовних вимог Позивач зазначає відшкодування ОСОБА_2 на підставі Договору добровільного страхування наземного транспорту від 25.04.2018р. №КА049321 завданої ОСОБА_1 як посадовою особою, відповідальною за експлуатаційний стан доріг, транспортному засобу MERCEDES BENZ VITO, д/н НОМЕР_1 внаслідок ДТП, яка відбулась 13.01.2019р. о 18:25год. за адресою Львівська область, м.Львів, вул.Чуваська, 29А, шкоди.

Актом Господарського суду Львівської області від 15.03.2021р. №29 встановлено, що під час розкриття конверта (пакета), надісланого від Приватного акціонерного товариства “Страхова компанія “Велтлінер” (Представник позивача: адвокат Михалевський Ю.Р.) виявлено недоліки, а саме відсутній додаток №15: Копія позовної заяви з додатками (1 примірник для відповідача).

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 16.03.2021р. у цій справі суд постановив позовну заяву Приватного акціонерного товариства “Страхова компанія “Велтлінер” від 01.03.2021р. б/н (вх. №685 від 15.03.2021р.) залишити без руху; надати Приватному акціонерному товариству “Страхова компанія “Велтлінер” десятиденний строк з моменту вручення ухвали для усунення недоліків поданої позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 24.03.2021р. у цій справі суд постановив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження; призначити судове засідання з розгляду справи по суті на 20.04.2021р.; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання для надання пояснень по суті справи обов`язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.

В судовому засіданні 20.04.2021р. судом оголошено перерву до 11:30год. 06.05.2021р., про що представники Учасників справи повідомлялись в судовому засіданні під розписку.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 06.05.2021р. у цій справі суд постановив продовжити Залізничній районні адміністрації Львівської міської ради строк на подання відзиву по 30.04.2021р.; залучити до участі у справі в якості Третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Відповідача Львівське комунальне підприємство “Шляхово-ремонтне підприємство Залізничного району” (79018, Львівська область, м.Львів, вул.Стороженка, буд.11; ідентифікаційний код: 03348962); Сторонам: в триденний строк з моменту проголошення цієї ухвали скерувати Третій особі копії всіх поданих у справі документів, докази чого представити суду; Третій особі: в п`ятиденний строк з моменту вручення ухвали надати письмове пояснення по суті спору та докази надіслання (надання) іншим Учасникам справи копії пояснення та доданих до нього доказів; здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче судове засідання призначити на 20.05.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов`язковою.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 20.05.2021р. у цій справі судом постановлено продовжити Приватному акціонерному товариству “Страхова компанія “Велтлінер” строк на подання відповіді на відзив по 19.05.2021р.; відкласти підготовче судове засідання на 10.06.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов`язковою.

Ухвалою суду у цій справі від 10.06.2021р. суд постановив змінити відкласти підготовче судове засідання на 22.06.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов`язковою.

Ухвалою суду у цій справі від 22.06.2021р. судом постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті; судове засідання з розгляду спору по суті призначити на 27.07.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов`язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання для надання пояснень по суті спору.

В судовому засіданні 27.07.2021р. судом оголошено перерву до 12:15год. 05.08.2021р., про що представники Учасників справи повідомлялись в судовому засіданні під розписку.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 05.08.2021р. у цій справі судом постановлено повернутися до розгляду справи №914/627/21 у підготовчому провадженні та продовжити підготовче засідання; призначити підготовче судове засідання на 17.08.2021р.; залучити до участі у справі в якості Третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Відповідача ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; АДРЕСА_1 ); явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов`язковою.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 17.08.2021р. у цій справі суд постановив відкласти підготовче судове засідання на 31.08.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов`язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 31.08.2021р. у цій справі суд постановив залучити до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Відповідача Львівську міську раду (79008, Львівська область, м.Львів, пл.Ринок, буд.1; ідентифікаційний код: 04055896); відкласти підготовче судове засідання на 28.09.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов`язковою.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 28.09.2021р. у цій справі судом постановлено відкласти підготовче судове засідання на 12.10.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов`язковою.

Ухвалою суду у цій справі від 12.10.2021р. суд постановив закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті; судове засідання з розгляду спору по суті призначити на 02.11.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов`язковою.

Ухвалою суду у цій справі від 02.11.2021р. судом постановлено відкласти судове засідання з розгляду спору по суті на 16.11.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов`язковою.

Відповідно до ст.222 ГПК України, фіксування судового процесу здійснюється з допомогою звукозаписувального технічного засобу, а саме: програмно-апаратного комплексу “Акорд”.

Процесуальні права та обов`язки Учасників справи, відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України, як підтвердила представник Відповідача в судовому засіданні, їй відомі, в порядку ст.205 ГПК України клопотання про роз`яснення прав та обов`язків до суду не надходили.

Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.

Представник Позивача в судове засідання не з`явився, 16.11.2021р. за вх. №27089/21 подав до суду клопотання від 15.11.2021р., у якому з підстав неможливості забезпечити явку повноважного представника в судове засідання з огляду на зайнятість в іншому судовому процесі просить суд відкласти розгляд справи на інший день. Вказане клопотання оглянуто судом, оголошено та долучено до матеріалів справи.

З приводу поданого Позивачем клопотання суд зазначає, що за змістом  ст.129 Конституції України, основними засадами судочинства є, зокрема розумні строки розгляду справи судом.

Наведені конституційні засади означають серед іншого неприпустимість таких дій суду щодо строку розгляду справи, що не мають об`єктивного та розумного обґрунтування.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Відповідно до  статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною. Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів. При цьому, Європейський Суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України, №4469/07, від 02.05.2013р., Папазова та інші проти України, № 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012р.).

Згідно із  статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»  суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02 вересня 2010 року, «Смірнова проти України» від 08 листопада 2005 року, «Матіка проти Румунії» від 02 листопада 2006 року, «Літоселітіс проти Греції» від 05 лютого 2004 року та інші).

Окрім того суд зазначає, і таку правову позицію наведено у п.3.9.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», що у випадку нез`явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору. Господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв`язку з відсутністю його представника (з причин, пов`язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов`язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах, причому відсутність коштів для оплати послуг представника не може свідчити про поважність причини його відсутності в судовому засіданні.

Враховуючи вищенаведене, в тому числі те, що до клопотання Позивача від 16.11.2021р. вх. №27089/21 про відкладення розгляду справи, яке мотивоване неможливістю забезпечити явку повноважного представника в судове засідання, не додано жодних належних, достатніх, допустимих та достовірних доказів в обґрунтування викладених у клопотанні обставин неможливості забезпечення явки повноважного представника Позивача в судове засідання, неможливості заміни представника і неможливості розгляду справи без участі представника Позивача, беручи до уваги визнання ухвалою суду від 02.11.2021р. у цій справі явки повноважних представників Учасників справи в судове засідання не обов`язковою, суд приходить до висновку про відсутність передбачених ст.ст.183, 202 ГПК України правових підстав до відкладення розгляду справи та до задоволення клопотання, а відтак, суд протокольною ухвалою відхилив клопотання Позивача від 16.11.2021р. вх. №27089/21 про відкладення розгляду справи за необґрунтованістю та безпідставністю.

Представник Відповідача в судове засідання з`явилась, в судовому засіданні надала усні пояснення по суті спору, аналогічні до викладених у поданих до суду заявах по суті спору, зазначила про неможливість врегулювання спору між сторонами у добровільному порядку та подання всіх наявних у Відповідача доказів в обґрунтування обставин, на які посилається, як на підставу своїх заперечень проти заявлених позовних вимог.

Представник Третьої особи-1 в судове засідання не з`явився, причин неявки суду не повідомив, явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнавалась судом обов`язковою.

Представник Третьої особи-2 в судове засідання не з`явився, причин неявки суду не повідомив, явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнавалась судом обов`язковою.

Представник Третьої особи-3 в судове засідання не з`явився, 29.09.2021р. за вх. №2767/21 подав до суду заяву, у якій, серед іншого, просить суд розглядати справу за відсутності повноважного представника Третьої особи-3.

Позиція Позивача:

Позивач з просить суд стягнути з Відповідача 21705,98грн. відшкодованої Позивачем шкоди на підставі Договору добровільного страхування наземного транспорту від 25.04.2018р. №КА049321, яка завдана транспортному засобу MERCEDES, д/н НОМЕР_1 внаслідок ДТП, яка відбулась 13.01.2019р.  за адресою Львівська область, м.Львів, вул.Чуваська, 29А з підстав бездіяльності посадової особи Відповідача, вина якої встановлена постановою Залізничного районного суду м.Львова від 10.08.2020р. у справі №462/2042/19.

У поданій 19.05.2021р. за вх. №11764/21 Відповіді на відзив Позивач в спростування викладених у відзиві заперечень відповідача проти позову зазначає, що постановою Залізничного районного суду м.Львова від 10.08.2020р. у справі №462/2042/19 встановлено, що забезпечення безпеки експлуатаційного стану ділянки дороги (вулиці) покладено на Залізничну районну адміністрацію Львівської міської ради, а за результатами обстеження ділянку визнано такою, що не відповідає вимогам ДСТУ 3587-97. Крім того, вказаною постановою працівника Відповідача ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.4 ст.140 КУпАП. З врахуванням того, що, в силу приписів ч.4 ст.75 ГПК України, обставини, встановлені судом при розгляді справи №462/2042/19, є преюдиційними та не потребують доказування у справі №914/627/21.

Щодо доводів Відповідача про наявність правових підстав до відповідальності Третьої особи-1 на підставі укладеного з Відповідачем Договору Позивач зазначає, що в силу приписів ст.1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, має право зворотної вимоги до винної особи в розмірі виплаченого відшкодування, а згідно ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Відтак, з врахуванням обов`язковості встановлених судом при розгляді справи №462/2042/19 обставин, особою, відповідальною за заподіяння шкоди, є саме Відповідач.

Позиція Відповідача:

Відповідач у поданому 30.04.2021р. за вх. №10403/21 Відзиві проти позову заперечує, вважає його безпідставним та необґрунтованим, просить суд відмовити в його задоволенні з підстав того, що Відповідач не є власником дороги, на якій трапилась ДТП та не наділений передбаченими ст.9 Закону України «Про дорожній рух» повноваженнями щодо своєчасного виявлення перешкод дорожнього руху та їх усунення, а у випадку неможливості усунення – позначення дорожніми знаками, огороджувальними та направляючими засобами.

При цьому, Відповідач зазначає, що Позивач не наводить доводів щодо вини Відповідача, а також дій чи бездіяльності Відповідача, які стали причиною ДТП.

Щодо постанови Залізничного районного суду м.Львова від 10.08.2020р. у справі №462/2042/19, якою, згідно доводів Позивача, встановлено вину посадової особи Відповідача, зазначає, що у випадку закриття провадження суд не встановлює обставин вчинення адміністративного правопорушення, а судовим рішенням, яке доводить вину особи у вчиненні адміністративного правопорушення, є постанова. З наведеного Відповідач підсумовує про відсутність у діях працівника Відповідача складу правопорушення, передбаченого ч.4 ст.140 КУпАП.

Крім того, Відповідач зазначає, що на виконання делегованих Львівською міською радою Відповідачу згідно Положення про розмежування повноважень між виконавчими органами Львівської міської ради (затверджені ухвалою Львівської міської ради від 14.07.2016р. №777) повноважень ним 08.10.2018р. укладено із Третьою особою-1 Договір №627 про закупівлю послуг щодо поточного ремонту вулично-шляхової мережі Залізничного району м.Львова, а відтак, саме Третя особа-1 повинна була забезпечувати дотримання зручних та безпечних умов руху на дорожньому полотні шляхом надання якісних послуг за вказаним договором.

Позиція Третьої особи-1:

Третя особа-1 у поданих 08.06.2021р. за вх. №13464/21 Поясненнях проти викладених Відповідачем у відзиві доводів щодо відповідальності за ДТП Третьої особи-1 заперечує, зазначає, що в силу законодавства вулиці і дороги міст та інших населених пунктів знаходяться у віданні органів місцевого самоврядування і є комунальною власністю. Одним з основних обов`язків в частині управління функціонуванням та розвитком вулиць міст і доріг є передбачених приписами п.1 ч.1 ст.19 Закону України «Про автомобільні дороги» є забезпечення безперервних , безпечних, економічних та зручних умов руху транспортних засобів і пішоходів вулицями і дорогами міст та інших населених пунктів.

При цьому, згідно доводів Третьої особи-1, відповідальність органів місцевого самоврядування у відповідності до ст.21 Закону України «Про автомобільні дороги» полягає у відшкодуванні користувачам вулиць і доріг міст та інших населених пунктів збитків, що виникли внаслідок їх незадовільного стану.

Окрім того, Третя особа-1 зазначає, що в силу приписів ст.24 Закону України «Про дорожній рух» керівні працівники дорожньо-експлуатаційних організацій несуть відповідальність, якщо ДТП трапилась з їх вини.

Третя особа-1 зазначає, що вона не є органом місцевого самоврядування, не є власником комунальної власності  і не є органом, до компетенції якого входить управління функціонуванням та розвитком вулиць і доріг міст та інших населених пунктів.

Третя особа-1 підпорядкована Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради та не наділена повноваженнями дорожньо-експлуатаційної організації Залізничного району, а є підрядною організацією, яка на договірних засадах виконує на замовлення Відповідача підрядні роботи з ремонту вулиць.

Відтак, до працівників Третьої особи-1 не можуть застосовуватись жодні санкції, які передбачені законом для власників доріг.

В доповнення до викладеного Третя особа-1 зазначає, що на підставі Договору від 08.10.2018р. №627 виконувала за замовленнями Відповідача підрядні роботи в період з жовтня 2018р. по лютий 2019р., а на ділянці дороги за адресою: м.Львів, вул.Чуваська, 29А роботи виконувались лише в листопаді 2018р. і характер таких робіт не стосувався ремонту дорожнього покриття.

Позиція Третьої особи-2:

Третя особа-2 у поданих 13.08.2021р. за вх. №18867/21 Письмових поясненнях проти заявленого позову заперечує, вважає позов безпідставним та необґрунтованим та просить суд відмовити Позивачу в його задоволенні з підстав того, що Відповідач не власником ділянки дороги, на якій трапилась ДТП, а на виконання делегованих повноважень  08.10.2018р. уклав з Третьою особою-1 договір про виконання робіт №627.

Окрім того, Третя особа-2 зазначає, що працює в Відділі комунального господарства Залізничної районної адміністрації, яке не експлуатуючою організацією і не є юридичною особою, а відтак, не може бути суб`єктом відповідальності за шкоду, завдану внаслідок ДТП.

З наведеного та з врахуванням відсутності події та складу правопорушення Третя особа-2 підсумовує про відсутність вини у настанні ДТП.

Позиція Третьої особи-3:

Третя особа-3 у поданій 29.09.2021р. за вх. №22767/21 Заяві повідомляє суд про те, що ділянка за адресою: м.Львів, вул.Чуваська, 29А не перебуває та не перебувала на балансі Львівської міської ради, проти позову заперечує і просить суд розглядати справу за відсутності повноважного представника Третьої особи-3.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов`язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.10 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.

Враховуючи те, що норми ст.81 ГПК України щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а п.4 ч.3 ст.129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202 та 216 Господарського процесуального кодексу України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов, суд вважає за можливе розглянути справу по суті за відсутності повноважного представника Третьої особи за наявними у справі матеріалами.

За результатами дослідження наданих Учасниками справи доказів, наведених доводів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення повністю з огляду на наступне.

В обґрунтування заявленого позову Позивача покликається на те, що 13.01.2019р. о 18:25год. ОСОБА_1 (надалі – Третя особа-2), будучи посадовою особою, відповідальною за експлуатаційний стан, не вжито заходів щодо ліквідації вибоїни довжиною 2,8м., шириною 0,40м., глибиною 0,13м. на проїзній частині, чим порушив правила, норми та стандарти утримання доріг, що стало супутньою причиною дорожньо-транспортної пригоди, яка трапилась за участю належного на праві власності ОСОБА_2 автомобіля марки MERCEDES BENZ VITO 2008 року випуску, д.р.н.з. НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 .

25.04.2018р. між Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Велтлінер» (надалі – Позивач, Страховик) та ОСОБА_2 (надалі – Страхувальник) укладено Договір добровільного страхування наземного транспорту №КА049321 (надалі – Договір страхування), предметом якого (п.4. Договору страхування) є майнові інтереси Страхувальника (Вигодонабувача), пов`язані з володінням, користуванням і розпорядженням належним Страхувальнику н а праві власності наземним транспортним засобом автомобілем марки MERCEDES BENZ VITO 2008 року випуску, д.р.н.з. НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 , ринкова вартість якого складає 600000грн. (надалі – ТЗ).

Відповідно до п.3 Договору страхування Страхувальник є Вигодонабувачем за Договором страхування.

Пунктом 8.3. Договору страхування визначено, що застрахованими ризиками є ДТП, стихійні лиха, ПДТО, угон/викрадення.

Пунктом 8.8. Договору страхування визначено, що франшиза за збитки при пошкодженні ТЗ становить 0%.

Відповідно до п.8.11. Договору страхування строк дії Договору становить з 25.04.2018р. по 24.04.2019р.

Пунктом 15.7. Договору страхування передбачено, що розмір страхового відшкодування може визначатись на підставі попередньої калькуляції, кошторису, наряду-замовлення, рахунку, акту виконаних робіт та/або інших документів, що підтверджують обсяг та вартість ремонтних робіт, і будуть отримані від СТО, обраної для ремонту ТЗ у відповідності до п.8.1. Договору страхування.

При виплаті страхового відшкодування у будь-який спосіб, відмінний від перерахування коштів на поточний рахунок СТО, яка відповідає вимогам п.8.1. Договору, Страховик здійснює авансову виплату в розмірі 70 відсотків від суми страхового відшкодування.

Вказаний Договір страхування підписано повноважними представниками, їх підписи завірено відтисками печаток юридичних осіб- Сторін Договору.

Актом огляду колісного транспортного засобу від 18.01.2019р. б/н встановлено пошкодження встановлено пошкодження передньої правої та задньої правої шини, деформацію заднього правого колісного диска, деформацію захисту АКПП та пошкодження наконечника кермової тяги застрахованого за Договором страхування ТЗ.

18.01.2019р. ТзОВ «Західно-Український Автомобільний Дім» виставлено до оплати Рахунки на оплату на ремонтні роботи ТЗ на суму 23608,44грн. та на суму 7400,10грн.

Звітом про оцінку вартості відновлювального ремонту пошкодженого колісного транспортного засобу з урахуванням зносу від 22.01.2019р. №ФД-000021 встановлено вартість відновлювального ремонту ТЗ в розмірі 35150,18грн. з ПДВ; з врахуванням зносу – 18319,42грн. з ПДВ.

Страховим актом до Договору страхування від 26.03.2019р. №041/19-КАСКО дорожньо-транспортну пригоду, яка трапилась 13.01.2019р. за адресою: м.Львів, вул.Чуваська, 29А за участі застрахованого за Договором страхуванням ТЗ визнано страховим випадком та визначено до сплати Страхувальнику суму страхового відшкодування в розмірі 21705,98грн.

Платіжним дорученням від 27.03.2019р. №12 Позивачем перераховано на користь Страхувальника 21705,98грн. страхового відшкодування згідно Договору страхування.

Постановою Франківського районного суду м.Львова від 11.03.2019р. у справі №465/227/19 ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП та звільнено від адміністративної відповідальності, передбаченої ст.124 КУпАП, обмежившись усним зауваженням.

Постановою Львівського апеляційного суду від 19.04.2019р. у справі №465/227/19 суд постановив поновити ОСОБА_2 строк апеляційного оскарження; апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволити; постанову судді Франківського районного суду м.Львова від 11.03.2019р. у справі №465/227/19 скасувати; справу про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_2 за ст.124 КУпАП закрити на підставі п.1 ч.1 ст.247 КУпАП в звязку із відсутністю складу адміністративного правопорушення.

Постановою Залізничного районного суду м.Львова від 10.08.2020р. у справі №462/2042/20 суд постановив провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно Третьої особи-2 ( ОСОБА_1 ) за ч.4 ст.140 КУпАП закрити за закінченням строків накладення адміністративного стягнення Передбачених ст.38 КУпАП. Окрім того, вказаною постановою встановлено, що, незважаючи на невизнання Третьою особою-2 вини, його вина стверджується протоколом серії ДП18 №428484 від 02.04.2020р. та іншими письмовими доказами у справі.

Відповідно до ч.6 ст.75 ГПК України обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Інвентарною карткою обліку основних засобів в бюджетних установах №195 за січень 2007р. підтверджується перебування на балансі Відповідача під інвентарним номером 10310195 проїзної частини довжиною 198 м., шириною 9м., тротуарів довжиною 28м., шириною 1,8м. а також  9 світлоточок на вул.Чуваській у м.Львові. Вказана картка містить відомості про вартість вказаного об`єкта станом на 01 січня кожного відповідного року з 2007р. по 2021р.

08.10.2018р. між Залізничною районною адміністрацією Львівської міської ради (надалі – Відповідач, Замовник) та Львівським комунальним підприємством «Шляхово-ремонтне підприємство Залізничного району» (надалі – Третя особа-1, Виконавець) укладено Договір про закупівлю послуг №627 (надалі - Договір), за умовами якого (п.1.1., 1.2. Договору) Учасник зобов`язувався в 2018 році надати Замовникові послуги з поточного ремонту вулично-дорожньої мережі Залізничного району м.Львова, а Замовник – прийняти та оплатити за надані послуги.

Відповідно до п.3.1. Договору ціна договору становить 4174440грн. з рахуванням ПДВ.

Згідно п.5.1. Договору строк надання послуг – у 2018 році (згідно з календарним планом).

Пунктом 10.1. Договору передбачено, що Договір набирає чинності з монету укладання та діє до 31.12.2018р. або до повного виконання сторонами зобов`язань за ним.

Календарним планом (додаток до Договору) передбачено послуги з поточного ремонту вулично-дорожньої мережі Залізничного району м.Львова в період з жовтня 2018р. по грудень 2018р. Звітний документ – Акт КБ-2в.

Дефектним актом на послуги з поточного ремонту вулично-дорожньої мережі Залізничного району м.Львова визначено кількісний та якісний склад робіт за Договором.

Договірною ціною  до Договору сторонами визначено вартість послуг з поточного ремонту вулично-дорожньої мережі Залізничного району м.Львова.

Додатковою угодою від 29.12.2018р. №627/1 внесено зміни до п.10.1. Договору, дія договору продовжена до 31.05.2019р. для проведення процедури закупівлі на 2019 рік.

Додатковою угодою від 11.01.2019р. №627/2 встановлено вартість додаткових робіт за Договором.

Вказаний Договір, додатки та додаткові угоди до нього підписано повноважними представниками, їх підписи завірено відтисками печаток юридичних осіб – Сторін Договору.

Актом приймання виконаних будівельних робіт за листопад 2018р. від 19.11.2018р. №185 підтверджується виконання Третьою особою-1 за Договором робіт з перекладання горловин цегляних колодязів трирядовою кладкою (шифр робіт РН16-77-1; С113-753 варіант 3) у кількості 1 шт.

Вказаний Акт підписано повноважним представниками, їх підписи завірено відтисками печаток юридичних осіб – Сторін Договору.

У відповідності з п.п.1,3 ч.1 ст.129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч.1 ст.4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.09.2019р. у справі №924/831/17.

Верховний Суд у справі №924/1022/17 (постанова від 06.11.2019 року) констатує, що встановивши наявність порушеного права заявника, суд повинен при прийнятті рішення враховувати мету звернення його до суду та забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи – підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ч.1 ст.11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч.1 ст.173 ГК України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

У відповідності до вимог ст.174 ГК України господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно ч.1 ст.509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії , а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно ч.1 ст.510 ЦК України, сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Відповідно до ст.629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 193 ГК України передбачено, що господарські зобов`язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог , що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Згідно із ст.526 ЦК України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Приписами ч.1 ст.527 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок.

Згідно із ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Відповідно до ст.ст.6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч.7 ст.179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Приписами ч.2 ст.180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно ч.7 ст.180 ГК України, строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору; на зобов`язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше; закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно ст.610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Приписами ч.1 ст.612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Суд зазначає, і аналогічна правова позиція викладена у нижчеописаних постановах Великої Палати Верховного Суду, в тому числі від 08.06.2021р. у справі №662/397/15-ц, від 15.06.2021р. у справі №904/5726/19 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04.02.2021р. у справі №922/3816/19, від 15.06.2021р. у справі №910/8926/20, від 16.06.2021р. у справі №909/50/20, від 15.07.2021р. у справі №927/531/18 та від 20.07.2021р. у справі №921/490/18, що у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novi tcuria» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (damihifactum, dabotibijus).

Пунктами 1 - 3 частини першої  статті 237 ГПК України  визначено, що  при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;  яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Тобто при ухваленні рішення суд має з`ясовувати яка  правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

За принципом "jura novit curia"  ("суд знає закони") активна роль суду в господарському процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більш того, виходячи з положень  ГПК України  така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу  jura novit curia. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно  з принципом jura novit curia  ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).

У зв`язку з цим господарський суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (висновок наведений у  постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15).

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.  Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (аналогічну правову позицію викладено у  постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.01.2020 у справі № 916/556/19, від 22.10.2020 у справі № 910/18279/19).

Підставою позову є фактичні обставини, що наведені в заяві, тому зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Суд звертає увагу, що позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача про яке ним зазначається в позовній заяві здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (див. висновки щодо алгоритму розгляду спорів викладені у  постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18,від 12.06.2020 у справі № 906/775/17, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).

Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини(далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення у справі "Кутіч проти Хорватії").

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення  ГПК України  така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (стаття 1 Закону України «Про страхування»).

Статтею 979 ЦК України визначено, що за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Страхувальник вносить страховику згідно з договором страхування певну плату, яка називається страховим платежем (страховим внеском, страховою премією) (частина перша  статті 10 Закону України «Про страхування»).

З аналізу статті 980 ЦК України та статті 4 Закону України «Про страхування» вбачається, що залежно від предмета договору страхування може бути особистим, майновим, а також страхуванням відповідальності.

Розрізняють добровільну та обов`язкову форми страхування (стаття 5 Закону України «Про страхування»). Добровільним може бути, зокрема, страхування наземного транспорту (пункт 6 частини четвертої  статті 6 Закону України «Про страхування»). Втім, законом може бути встановлений обов`язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров`я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов`язкове страхування) (частина перша  статті 999 ЦК України).

Приписами статті 9 Закону України «Про страхування» передбачено, що страхова сума це грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов`язаний провести виплату при настанні страхового випадку. Франшиза це частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування.

Згідно статті 25 Закону України «Про страхування» здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.

До страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат, переходить право вимоги, яке страхувальник має до особи, відповідальної за заподіяний збиток (ст.27 Закону України «Про страхування»).

Аналогічне положення міститься в ст.993 ЦК України, яка встановлює, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов`язку боржника третьою особою.

Відтак, перехід права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика називається суброгацією.

Під час суброгації нового зобов`язання із відшкодування збитків не виникає, відбувається заміна кредитора: потерпілий, яким є страхувальник або вигодонабувач, передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди.

Натомість регрес - це право особи, яка здійснила відшкодування шкоди, заподіяної не її діями, звернутися з вимогою про повернення виплаченого до боржника, з    вини якого заподіяно шкоду. Регрес характеризується тим, що правовідношення, за яким особа здійснила відшкодування, припинилося, у зв`язку з чим виникло нове правовідношення, пов`язане саме з регресною вимогою.

Суброгація допускається у договорах майнового страхування, правовою підставою її застосування є  стаття 993 ЦК України  та  стаття 27 Закону України «Про страхування». Право регресу регулюється частиною першою  статті 1191 ЦК України.

Регрес регулюється загальними нормами цивільного права (зокрема,  статтею 1191 ЦК України), а також статтею 38 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», а для суброгації встановлено особливий правовий режим.

За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник - особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки - особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право) володіє транспортним засобом (частина друга  статті 1187 ЦК України).

Разом з тим, правила регулювання деліктних зобов`язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою.

У даній справі Позивач на підставі договору майнового страхування здійснив виплату страхового відшкодування та тим самим відшкодував завдану Страхувальнику за Договором страхування майнову шкоду.

З урахуванням наведеного у цій справі виникають два види зобов`язань: деліктне зобов`язання, що виникло внаслідок заподіяння шкоди, сторонами якого є потерпіла особа (кредитор) та особа, відповідальна за завдані збитки (винна особа, боржник), та договірне зобов`язання, що виникає з договору добровільного майнового страхування, сторонами якого є страховик (страхова компанія) та страхувальник (потерпілий у події).

При цьому слід відрізняти поняття зобов`язання, як правовідношення (договірне або позадоговірне), від обов`язків, які мають сторони такого зобов`язання.

Виходячи з наведеного, страховик внаслідок виконання обов`язку винної особи (боржника) перед потерпілим (кредитором), набуває прав кредитора в частині фактично сплаченого страхового відшкодування. При цьому деліктне зобов`язання не припиняться, але відбувається заміна сторони у цьому зобов`язанні (заміна кредитора) - замість потерпілої особи прав кредитора набуває страховик.

На підтвердження наведеної правової позиції свідчить те, що  стаття 27 Закону України «Про страхування»  та  стаття 993 ЦК України  передбачає перехід права вимоги до страховика, де перехід фактично означає, що право вимоги існувало раніше та продовжує існувати, але переходить від однієї особи до іншої, відповідно - від потерпілої особи у деліктному зобов`язанні до страховика.

Перехід права вимоги потерпілого (страхувальника) у деліктному зобов`язанні до страховика в порядку  статті 993 ЦК України  та  статті 27 Закону України «Про страхування»  є суброгацією.

Враховуючи викладене, суд зазначає, що правовідносини, які виникли між сторонами у цій справі, є суброгацією.

При цьому помилковим є ототожнення права вимоги, визначене  статтею 27 Закону України «Про страхування»  та  статтею 993 ЦК України, із правом вимоги (регресу), визначеного  статтею 1191 ЦК України, оскільки наведені норми регулюють різні за змістом правовідносини - суброгацію у страхових відносинах та регрес.

Так, на відміну від суброгації у страхових відносинах, де, як вже зазначено вище право вимоги переходить від потерпілого (страхувальника) до страховика, а деліктне зобов`язання продовжує існувати, при регресі основне (деліктне) зобов`язання припиняється та виникає нове (регресне) зобов`язання, в межах якого у кредитора (третьої особи, що виконала обов`язок замість винної особи перед потерпілим) виникає право регресної вимоги до такої винної особи.

Це виходить із змісту статей 559 та 1191  ЦК України, згідно яких зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином; особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Зважаючи на зміст наведених норм  ЦК України, право зворотної вимоги (регресу) не переходить від однієї особи до іншої, як у випадку заміни сторони (кредитора) у вже існуючому зобов`язанні (при суброгації у страхових відносинах). При регресі право регресної вимоги виникає, тобто є новим правом кредитора за новим в даному випадку регресним зобов`язанням, що виникло внаслідок припинення основного (деліктного) зобов`язання шляхом виконання обов`язку боржника (винної особи) у такому деліктному зобов`язанні третьою особою.

В цілому, як за змістом статті 1191 так і за змістом  статті 993 ЦК України  і  статті 27 Закону України «Про страхування», йдеться про виконання обов`язку боржника перед потерпілим третьою особою. Водночас ці норми встановлюють різний порядок виникнення прав вимоги до винної особи у деліктному зобов`язанні. Так, суброгація регулюється  статтею 27 Закону України «Про страхування»  та  статтею 993 ЦК України, а регрес -  статтею 1191 ЦК України.

При цьому, при суброгації у страхових відносинах деліктне зобов`язання продовжує існувати та відбувається лише заміна кредитора - право вимоги переходить від потерпілої особи до страховика.

При регресі - право вимоги (регресу) виникає у третьої особи після виконання такою особою обов`язку боржника та, відповідно, припинення основного (деліктного) зобов`язання та виникнення нового (регресного) зобов`язання.

У деліктному зобов`язанні право вимоги до винної особи у особи, що відшкодувала шкоду потерпілому, виникає в порядку  статті 1191 ЦК України. У спірних (страхових) відносинах застосуванню підлягають норми  статті 27 Закону України «Про страхування»  та  статті 993 ЦК України, які визначають спеціальний порядок переходу прав вимоги до винної особи від страхувальника (потерпілого) до страховика, що відшкодував шкоду потерпілому - суброгацію.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018р. №910/2603/17 та від 04.07.2018р. у справі №755/18006/15-ц, а також постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30.01.2019р. у справі №755/9320/15-ц.

З врахуванням наведеного суд зазначає про виникнення між Сторонами відносин суброгації.

Відповідно до ст.224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки, суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Згідно зі ст.225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Статтею 22 ЦК України визначено, що збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

При цьому, відповідно до ч.2 ст.623 ЦК України, розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, повинен бути реальним та доведеним позивачем.

Відповідно до ч.1 ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Для застосування деліктної відповідальності необхідною є наявність усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправна поведінка особи; наявність шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою; вина завдавача шкоди. Причому в деліктних правовідносинах на позивача покладається обов`язок з доведення наявності шкоди, протиправності поведінки заподіювача шкоди, а також причинного зв`язку між такою протиправною поведінкою та шкодою. Водночас на заподіювача шкоди покладається обов`язок щодо доведення відсутності його вини у заподіянні цієї шкоди.

Законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди; якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювана шкоди. Доведення відсутності вини у спричиненні шкоди відповідно до вимог статті 1166 ЦК України покладено на відповідача. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів касаційного господарського суду від 23.01.2018р. у справі №753/7281/15.

Отже, для відшкодування завданої майнової шкоди необхідно довести неправомірність поведінки особи; вину заподіювача шкоди; наявність шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою. Наявність всіх зазначених умов є обов`язковою для прийняття судом рішення про відшкодування шкоди. Відсутність хоча б одного із цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду. У цьому випадку саме на позивача покладено обов`язок довести наявність шкоди, протиправність (незаконність) поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях (діях його працівників) немає вини у заподіянні шкоди.

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи. Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо). Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди (наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.12.2018р. у справі №902/320/17 та від 16.04.2020р. у справі №904/5489/18).

Згідно ч.1 ст.1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

Приписами частини першої статті 1191 ЦК України встановлено, що особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

З врахуванням наведеного суду зазначає, що для правильного вирішення питання щодо стягнення у порядку суброгації (відповідно до положень  статті 27 Закону України «Про страхування»,  статті 993 ЦК України) суми шкоди, завданої внаслідок ДТП, важливим  є встановлення особи, відповідальної за заподіяння шкоди. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16.03.2021р. у справі №910/8002/20.

Так, постановою Залізничного районного суду м.Львова від 10.08.2020р. у справі №462/2042/20 суд постановив провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно Третьої особи-2 за ч.4 ст.140 КУпАП закрити за закінченням строків накладення адміністративного стягнення Передбачених ст.38 КУпАП. Окрім того, вказаною постановою встановлено, що, незважаючи на невизнання Третьою особою-2 вини, його вина стверджується протоколом серії ДП18 №428484 від 02.04.2020р. та іншими письмовими доказами у справі.

Відповідно до ч.6 ст.75 ГПК України обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Суд зазначає, що відповідно до п.7 ч.1 ст.247 КУпАП провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за обставин закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 цього Кодексу.

З правового аналізу вказаної норми вбачається, що її застосування можливе лише у випадку наявності вини особи у вчиненні правопорушення, адже у разі відсутності вини особи в скоєнні дорожньо-транспортної пригоди провадження у справі підлягає припиненню на підставі п. 1 ч. 1  ст. 247 КУпАП  - через відсутність події і складу адміністративного правопорушення, відтак така обставина як закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків притягнення до адміністративної відповідальності, передбачених  ст. 38 КУпАП, не є реабілітуючою, тобто не є обставиною, яка спростовує факт наявності вини особи в скоєнні ДТП.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.02.2018р. у справі №910/18319/16.

З врахуванням наведеного суд критично оцінює та відхиляє за безпідставністю та необґрунтованістю доводи Відповідача і Третьої особи-2 про те, що у випадку закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення вина особи не встановлюється.

Частиною першою  статті 1 Закону України "Про автомобільні дороги"  розмежовано поняття "автомобільна дорога" та "вулиця".

Так, відповідно до абзацу 2 частини першої  статті 1 Закону України "Про автомобільні дороги", автомобільна дорога - це лінійний комплекс інженерних споруд, призначений для безперервного, безпечного та зручного руху транспортних засобів. Абзацом 7 частини першої  статті 1 Закону України "Про автомобільні дороги"  визначено, що вулиця - це  автомобільна дорога, призначена для руху транспорту і пішоходів, прокладання наземних і підземних інженерних мереж у межах населених пунктів.

Частиною третьою  статті 16 Закону України "Про автомобільні дороги"  передбачено, що вулиці і дороги міст та інших населених пунктів поділяються на магістральні дороги (безперервного руху та регульованого руху), магістральні вулиці загальноміського значення (безперервного руху та регульованого руху), магістральні вулиці районного значення, а також вулиці і дороги місцевого значення.

Отже, вулиця (в розумінні зазначеного  Закону) є різновидом автомобільної дороги, яка розташована в межах населеного пункту та державне значення якої визначається законодавцем у залежності від інтенсивності та організації руху.

Відповідно до пункту 1.1. Розділу І Технічних правил ремонту і утримання вулиць та доріг населених пунктів, затверджених  наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 14.02.2012 №54  (далі - Технічні правила), ці Технічні правила є обов`язковими для суб`єктів господарювання незалежно від їх форми власності, які виконують роботи з ремонту і утримання вулиць та доріг.

Абзацом 15 пункту 1.3. розділу І Технічних правил визначено, що технічний облік та паспортизація вулиць (доріг) - комплекс обов`язкових заходів, що проводяться постійно з метою одержання докладних відомостей про наявність та технічний стан вулиць (доріг) і штучних споруд в населених пунктах для раціонального планування робіт з їх реконструкції, ремонту та утримання. Крім того, пунктом 8.10. Технічних правил передбачено, що технічний облік і паспортизацію виконує  балансоутримувач  вулично-дорожньої мережі.

Отже, вбачається логічним висновок про те, що наявні у населених пунктах вулиці та дороги підлягають обов`язковому виявленню, обліку та утриманню відповідними суб`єктами господарювання (власниками, балансоутримувачами, яким делеговано такі повноваження).

Відтак, для правильного вирішення питання щодо стягнення у порядку суброгації (відповідно до положень  статті 27 Закону України "Про страхування",  статті 993 ЦК України) суми шкоди, завданої внаслідок ДТП, важливим є встановлення фактичного власника чи балансоутримувача вулиці (автомобільної дороги місцевого значення).

Частина 1  ст.17 Закону України "Про автомобільні дороги"  передбачає, що управління функціонуванням та розвитком вулиць і доріг міст та інших населених пунктів здійснюється відповідними органами місцевого самоврядування, у віданні яких вони знаходяться.

Відповідно до частини першої  статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах  Конституції  і законів України. Водночас, частиною другою  статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"  передбачено, що місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні,  міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Відповідно до п.п.1,2 ч.1 ст.19 Закону України "Про автомобільні дороги",  основними обов`язками органів місцевого самоврядування  у частині управління функціонуванням і розвитком вулиць і доріг міст та інших населених пунктів  є забезпечення безперервних, безпечних, економічних та зручних умов руху транспортних засобів і пішоходів вулицями і дорогами міст та інших населених пунктів; організація будівництва, реконструкції, ремонту та утримання вулиць і доріг міст та інших населених пунктів за встановленими для них будівельними нормами, державними стандартами та нормами. Отже, такі повноваження виділено законодавцем, як два самостійні повноваження органів місцевого самоврядування.

Організація за рахунок власних коштів і на пайових засадах будівництва, реконструкції і ремонту об`єктів комунального господарства  та соціально-культурного призначення, жилих будинків, шляхів місцевого значення, а також  капітального та поточного ремонту вулиць і доріг населених пунктів  та інших доріг, які є складовими автомобільних доріг державного значення (як співфінансування на договірних засадах) відповідно до пункту 1 частини першої  статті 31 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"  віднесено до власних (самоврядних) повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, як повноваження у галузі будівництва.

Управління ж об`єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв`язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад,  забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації, необхідного рівня та якості послуг населенню,  відповідно до пункту 1 частини першої  статті 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"  віднесено до власних (самоврядних) повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, як повноваження у галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв`язку.

Відповідно до частини першої  статті 16 Закону України "Про автомобільні дороги",  вулиці і дороги міст та інших населених пунктів знаходяться у віданні органів місцевого самоврядування і є комунальною власністю.  Статтею 17 цього Закону  регламентовано, що управління функціонуванням та розвитком вулиць і доріг міст та інших населених пунктів здійснюється відповідними органами місцевого самоврядування, у віданні яких вони знаходяться. Пункт 4 частини першої  статті 21 цього Закону  передбачає, що  органи місцевого самоврядування, які управляють функціонуванням та розвитком вулиць і доріг міст та інших населених пунктів, відповідають за обов`язок відшкодування збитків користувачам вулиць і доріг міст та інших населених пунктів, що виникли через їх незадовільний стан, у порядку, визначеному законом.

Згідно з частиною першою  статті 24 Закону України "Про дорожній рух",  власники доріг або уповноважені ними органи несуть відповідальність за створення безпечних умов руху на дорогах, що знаходяться у їх віданні.

Рішенням Львівської міської ради від 18.09.2002р. №304 «Про передачу об`єктів зовнішнього благоустрою на баланс районних адміністрацій» вирішено Відділам комунального господарства районних адміністрацій в термін до 25.09.2002р. прийняти на баланс вулично-шляхове господарство, штучні споруди та всі об`єкти благоустрою, які розташовані в межах червоних ліній, в тому числі мережу зовнішнього освітлення.

Відповідно до п.5.2.1. Положення про розмежування повноважень між виконавчими органами Львівської міської ради, затвердженого ухвалою Львівської міської ради від 14.07.2016р. №777, повноваженнями районних адміністрацій в галузі житлово-комунального господарства є забезпечення благоустрою району та залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, а також населення. Аналогічні повноваження визначено у п.4.32. Положення про Залізничну районну адміністрацію Львівської міської ради, затвердженого рішенням Львівської міської ради від 01.11.2016р. №977.

Пунктом 4.48. Положення передбачено повноваження районних адмністрацій щодо організації за бюджетні кошти капітального та поточного ремонту доріг і вулиць населених пунктів.

Згідно п.7.2. Положення про Залізничну районну адміністрацію Львівської міської ради, затвердженого рішенням Львівської міської ради від 01.11.2016р. №977 посадові особи районної адміністрації несуть відповідальність згідно з законодавством України.

Матеріальна шкода, завдана незаконними діями чи бездіяльністю посадових осіб районної адміністрації при здійсненні ними своїх повноважень відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

З підстав наведеного суд дійшов висновків про доведеність обставини делегування Львівською міською радою Залізничній районній адміністрації Львівської міської ради як виконавчому органу, повноважень щодо належного утримання доріг і вулиць Залізничного району м.Львова, а відтак, відповідальності саме Відповідача за шкоду, завдану внаслідок незадовільного стану таких вулиць і доріг в порядку, передбаченому ст.24 Закону України «Про дорожній рух», як особи, уповноваженої власником дороги (вулиці) на її утримання. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16.04.2020р. у справі №904/5489/18 та від 10.09.2020р. у справі №914/2011/19, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03.04.2019р. у справі №748/60/17, від 08.05.2018р. у справі №554/13464/15-ц, від 20.12.2018р. у справі №185/8229/16-ц та від 13.02.2019р. у справі №0508/1310/2012.

При цьому, з врахуванням наведеним вище висновків та постанови Залізничного районного суду м.Львова від 10.08.2020р. у справі №462/2042/20, суд також зазначає, що шкода завдана працівником Відповідача під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

З врахуванням встановлених судом обставин,  в тому числі: укладення між Позивачем та ОСОБА_2 . Договору страхування; підтвердження факту заподіяння Ротенбергу Д.В. як Страхувальнику за Договором страхування збитків 21705,98грн. внаслідок дорожньо-транспортної пригоди 13.01.2019р. на вул.Чуваській, 29А у м.Львові за участю застрахованого за Договором страхування транспортного засобу; підтвердження належними засобами доказування обставин виплати Позивачем Ротенбергу Д.В. як Страхувальнику за Договором страхування 21705,98грн. страхового відшкодування за настання страхового випадку – дорожньо-транспортної пригоди 13.01.2019р. на вул.Чуваській, 29А у м.Львові за участю застрахованого за Договором страхування транспортного засобу, внаслідок чого до Позивача в порядку суброгації перейшло право вимоги до Відповідача як боржника у деліктному зобов`язанні з відшкодування такої шкоди; передачу рішенням Львівської міської ради від 18.09.2002р. №304 «Про передачу об`єктів зовнішнього благоустрою на баланс районних адміністрацій» Відділам комунального господарства районних адміністрацій в термін до 25.09.2002р. на баланс вулично-шляхового господарства; визначені Положенням про розмежування повноважень між виконавчими органами Львівської міської ради та Положенням про Залізничну районну адміністрацію Львівської міської ради повноваження Відповідача щодо забезпечення благоустрою району та залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, а також населення; встановлення факту безперервного перебування на балансі Відповідача проїзної частини та тротуару на вул.Чуваській у м.Львові з 2007р. по 2021р. та недоведеність обставин передання Відповідачем вказаних об`єктів дорожньо-експлуатаційній організації; підтвердження Інвентарною карткою обліку основних засобів в бюджетних установах №195 за січень 2007р. перебування на балансі Відповідача під інвентарним номером 10310195 проїзної частини довжиною 198 м., шириною 9м., тротуарів довжиною 28м., шириною 1,8м. а також  9 світлоточок на вул.Чуваській у м.Львові.; беручи до уваги встановлення постановою Залізничного районного суду м.Львова від 10.08.2020р. у справі №462/2042/20 вини ОСОБА_1 , працюючого в залізничній РА ЛМР, як особи, відповідальної за експлуатаційний стан щодо невжиття заходів щодо ліквідації вибоїни на проїзній частині, чим порушено правила, норми і стандарти утримання доріг суд дійшов висновків про доведеність Позивачем обставин наявності правової вимоги до Відповідача як до особи, відповідальної за завдані збитки а також доведеність заподіяння посадовою особою Відповідача збитків Страхувальнику за Договором страхування внаслідок ДТП, яка визнана страховим випадком і за яку Позивачем виплачено Страхувальнику страхове відшкодування, а відтак, позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 21705,98грн. сплаченого Позивачем страхового відшкодування є мотивованими та обґрунтованими, підлягають о задоволення у повному обсязі.

Відповідно до статей 73, 74 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст.78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст.79 ГПК України).

17.10.2019р. набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.

Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.

Усталеною є практика ЄСПЛ, в якій суд посилається на “balance of probabilities” (“баланс ймовірностей”) для оцінки обставин справи. Наприклад, у рішенні BENDERSKIY v. Ukraine 15.11.2007 суд застосовує “баланс ймовірностей”. У рішенні J.K. AND OTHERS v. Sweden 23.08.2016 суд вказує, що цей стандарт притаманний саме цивільним справам.

У постанові Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15 відхилено висновки апеляційного суду про відмову в позові про стягнення упущеної вигоди лише з тих підстав, що її розмір не може бути встановлений з розумним степенем достовірності, оскільки апеляційний суд не дослідив інших доказів, які надані позивачем, чим фактично позбавив останнього можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов. Аналогічний підхід продемонстрував і Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду у своїй постанові від 06.11.2019 у справі №127/27155/16-ц (провадження №61-30580св18).

Отже, під розумним ступенем достовірності слід розуміти те, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що факт скоріше відбувся, аніж не мав місце.

У зв`язку з цим, суд першої інстанції при розгляді даної справи застосовує вищезазначений стандарт доказування.

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Відповідачем не спростовано доводів позовної заяви, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи вищенаведене, в тому числі те, що матеріалами справи підтверджено факт заподіяння Ротенбергу Д.В. як Страхувальнику за Договором страхування збитків 21705,98грн. внаслідок дорожньо-транспортної пригоди 13.01.2019р. на вул.Чуваській, 29А у м.Львові за участю застрахованого за Договором страхування транспортного засобу; підтвердження належними засобами доказування обставин виплати Позивачем Ротенбергу Д.В. як Страхувальнику за Договором страхування 21705,98грн. страхового відшкодування за настання страхового випадку – дорожньо-транспортної пригоди 13.01.2019р. на вул.Чуваській, 29А у м.Львові за участю застрахованого за Договором страхування транспортного засобу, внаслідок чого до Позивача в порядку суброгації перейшло право вимоги до Відповідача як боржника у деліктному зобов`язанні з відшкодування такої шкоди; передачу рішенням Львівської міської ради від 18.09.2002р. №304 «Про передачу об`єктів зовнішнього благоустрою на баланс районних адміністрацій» Відділам комунального господарства районних адміністрацій в термін до 25.09.2002р. на баланс вулично-шляхового господарства; визначені Положенням про розмежування повноважень між виконавчими органами Львівської міської ради та Положенням про Залізничну районну адміністрацію Львівської міської ради повноваження Відповідача щодо забезпечення благоустрою району та залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, а також населення; встановлення факту безперервного перебування на балансі Відповідача проїзної частини та тротуару на вул.Чуваській у м.Львові з 2007р. по 2021р. та недоведеність обставин передання Відповідачем вказаних об`єктів дорожньо-експлуатаційній організації; підтвердження Інвентарною карткою обліку основних засобів в бюджетних установах №195 за січень 2007р. перебування на балансі Відповідача під інвентарним номером 10310195 проїзної частини довжиною 198 м., шириною 9м., тротуарів довжиною 28м., шириною 1,8м. а також  9 світлоточок на вул.Чуваській у м.Львові.; беручи до уваги встановлення постановою Залізничного районного суду м.Львова від 10.08.2020р. у справі №462/2042/20 вини ОСОБА_1 , працюючого в залізничній РА ЛМР, як особи, відповідальної за експлуатаційний стан щодо невжиття заходів щодо ліквідації вибоїни на проїзній частині, чим порушено правила, норми і стандарти утримання доріг суд дійшов висновків про доведеність Позивачем обставин наявності правової вимоги до Відповідача як до особи, відповідальної за завдані збитки а також доведеність заподіяння посадовою особою Відповідача збитків Страхувальнику за Договором страхування внаслідок ДТП, яка визнана страховим випадком і за яку Позивачем виплачено Страхувальнику страхове відшкодування, а відтак, позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 21705,98грн. сплаченого Позивачем страхового відшкодування є мотивованими та обґрунтованими, підлягають о задоволення у повному обсязі.

Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно ч.1 ст.4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до пп.1 п.2 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Приписами статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2020 року для працездатних осіб в розмірі 2102 гривень.

Позивачем при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Позивач очікує понести у зв`язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 2270грн, а також судові витрати на оплату послуг професійної правничої допомоги в розмірі 6000грн.

Як доказ сплати судового збору Позивачем подано Платіжне доручення від 11.03.2021р. №2833 про сплату судового збору за подання позовної заяви до господарського суду в розмірі 2270грн. Оригінал вказаного платіжного доручення є додатком №1 до клопотання від 23.03.2021р. вх. №6937/21.

В підтвердження факту понесення Позивачем судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги Позивачем до позовної заяви долучено копію укладеного 27.04.2018р. між Позивачем (за Договором Замовник) та Адвокатським об`єднанням «Танасишин, Михалевський та партнери» (за Договором Виконавець) Договору про надання юридичної допомоги, за умовами якого (п.1.1. Договору про надання юридичної допомоги) Замовник в порядку та на умовах, визначених цим Договором, доручає, а Виконавець бере на себе зобов`язання надавати Замовнику юридичну допомогу, в справах, що передаються Виконавцю, в обсязі та на умовах, визначених цим Договором.

Згідно п.2.1. Договору про надання юридичної допомоги за даним Договором Виконавець має право: представляти інтереси Замовника в усіх державних органах, підприємствах, установах, організаціях всіх форм власності; подавати будь-які документи, заяви, знайомитися з усіма документами, робити з них виписки, підписувати всі документи, необхідні для виконання даного Договору, розписуватися у їх отриманні; користуватись усіма правами, наданими законом позивачу, відповідачу та третій особі, а також особі, питання про права чи обов`язки були вирішенні судовим рішенням; підписувати будь-які заяви (в т.ч. позовні), клопотання, відзиви, заперечення, угоди (в т.ч. мирові угоди) та інші документи (в т.ч. будь-які процесуальні),,спрямовані на виконання умов даного Договору; отримувати оригінали судових рішень, виконавчі документи та пред`являти їх виконання, виконувати всі інші дії, необхідні для виконання умов цього Договору; вчиняти будь-які дії, передбачені законом, що на вільний розсуд Виконавця є необхідними та ефективними для надання юридичної допомоги, без обмежень повноважень Виконавця.

Підпунктом б) п.4.1. Договору про надання юридичної допомоги встановлено зобов`язання Замовника своєчасно та в розмірі, передбаченому цим Договором, оплачувати юридичну допомогу Виконавця.

Відповідно до п.5.1. Договору про надання юридичної допомоги підставою для оплати юридичної допомоги Виконавця є акт виконаних робіт, що складається Виконавцем, який передається Замовником.

Згідно п.5.3. Договору про надання юридичної допомоги вартість юридичної допомоги, що надається Виконавцем у справах, у яких Замовник є позивачем (стягувачем), обчислюється з розрахунку 550 грн. за 1 год. роботи Виконавця, але у загальному розмірі не менше 20% стягуваної суми.

Оплата здійснюється Замовником на підставі акта виконаних робіт та рахунка на оплату, підписаного сторонами, протягом 20 днів шляхом перерахування коштів на рахунок Виконавця (п.5.6. Договору про надання юридичної допомоги).

Відповідно до п.7.1. Договору про надання юридичної допомоги цей Договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання Сторонами взятих на себе зобов`язань.

Вказаний Договір про надання юридичної допомоги підписано повноважними представника, їх підписи завірено відтисками печаток юридичних осіб – Сторін Договору.

Долученим до клопотання від 27ю07ю2021р. вх. №17563/21 Детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом Позивач повідомив суд про надання правової допомоги на складення позовної заяви – 5 год; складення відповіді на відзив на позовну заяву – 3год.; підготовка до судового розгляду справи – 0,5год.; участь в судових засіданнях – 1 год.

Всього на надання правової допомоги затрачено 9,5год. без врахування технічного часу на копіювання матеріалів та поштові відправлення.

Вказаний Детальний опис підписано представником Позивача адвокатом Михалевським Р.Ю.

Актом виконаних робіт від 28.07.2021р. №28/07/2021-1 за Договором про надання юридичної допомоги Виконавець передав, а Замовник прийняв послуги правової допомоги за Договором про надання юридичної допомоги на складення позовної заяви – 5 год; складення відповіді на відзив на позовну заяву – 3год.; підготовка до судового розгляду справи – 0,5год.; участь в судових засіданнях – 1 год.

Виходячи з встановленої п.5.3. Договору про надання юридичної допомоги вартості правової допомоги в розмірі 550грн. за 1год. розмір витрат на послуги професійної правничої допомоги становить 5225грн.

Вказаний Акт підписано повноважними представника, їх підписи завірено відтисками печаток юридичних осіб – Сторін Договору.

Михалевський Роман Юрійович є адвокатом та представником Позивача, що підтверджується долученими до матеріалів справи копіями Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю від 31.10.2013р. №023 та ордеру від 26.02.2021р. серії ВС №1060541.

Окрім того, суд зазначає що Відповідач та Треті особи наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористались.

Згідно частини 3 статті 123 ГПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Приписами ч.1 ст.124 ГПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Відповідно до ч.1 ст.126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Частиною 2 вказаної статті встановлено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Згідно з ч.3 ст.126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.4 ст.126 ГПК України).

У відповідності до ст.26 Закону України "Про адвокатуру та  адвокатську діяльність", адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Відповідно до п.28 Правил адвокатської етики (затверджені звітно-виборним з`їздом адвокатів України 09.06.2017р.) необхідно дотримуватись принципу "розумного обґрунтування" розміру оплати юридичної допомоги. Цей принцип набуває конкретних рис через перелік певних факторів, що мають братись до уваги при визначенні розміру оплати: обсяг часу і роботи, що вимагається для адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретична підготовка.

Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року “Лавентс проти Латвії” зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Згідно правової позиції, викладеної, зокрема в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05.06.2018р. у справі №904/8308/17 та від 01.08.2019р. у справі №915/237/18, розмір судових витрат має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат, а суд повинен оцінити рівень адвокатських витрат, що були присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично і чи була їх сума обґрунтованою та не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулось рішення, її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною чи її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час та неспіврозмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.11.2018р. у справі №910/23210/17.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі “East/West Alliance Limited” проти України”, заява №19336/04).

При цьому суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018р. у справі №826/1216/16, що на підтвердження факту понесення судових витрат та їх розміру суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат.

При цьому суд зазначає, що згідно ч.5  ст.126 ГПК України  обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Отже, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Аналогічну правову позицію викладено зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі №755/9215/15-ц та у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019р. у справі №922/445/19.

Як вказує Об`єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові від 03.10.2019р. у справі №922/445/19, загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч.4 ст.129 ГПК України.

Зокрема відповідно до ч.5 ст.129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу.

Відповідно до ч.8 ст.129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

З врахуванням вищенаведеного, оцінивши подані Позивачем докази в підтвердження розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає, що подані Позивачем в обґрунтування розміру витрат на професійну правничу допомогу докази в своїй сукупності підтверджують дійсність, необхідність та розумність таких витрат в розмірі 5225грн. для забезпечення належного захисту прав Позивача під час розгляду справи №914/627/21 Господарським судом Львівської області.

При цьому, суд звертає увагу на те, що Відповідачем не подано жодних доказів в спростування обставин дійсності, необхідності та розумності понесених Позивачем судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги, а також не доведено в порядку ч.5  ст.126 ГПК України неспівмірності здійснених Позивачем витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Приписами п.3 ч.4 ст.129 ГПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З підстав наведеного, а також недоведення Позивачем в порядку, визначеному главою 8 розділу І ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2270грн. та судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги в розмірі 5225грн., недоведення Відповідачем та Третіми особами розміру понесених судових витрат у справі, а також недоведення Відповідачем неспівмірності здійснених Позивачем витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи, суд дійшов висновків про те, що судові витрати у справі, а саме сплачений Позивачем за подання позовної заяви до господарського суду судовий збір в розмірі 2270грн. та судові витрати на оплату послуг професійної правничої допомоги в розмірі 5225грн. слід покласти на Сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, стягнути з Відповідача на користь Позивача 2270грн. судового збору та 5225грн. судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги.

Враховуючи вищенаведене, керуючись п.1,3 ч.1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-79, 80, 81, 86, 129, 165, 205, 216, 222, 235, 236, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.173, 174, 193, 224, 225 Господарського кодексу України, ст.ст. 3, 11, 16, 22, 509, 510, 512, 525, 526, 530, 599, 610, 612, 623, 629, 979, 980, 993, 1166, 1172, 1187, 1191 Цивільного кодексу України, ст.ст.1, 6, 9, 10, 25, 27 Закону України «Про страхування», суд –

УХВАЛИВ:

1.          Позов задоволити повністю.

2.          Стягнути з Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради (79022, Львівська область, м.Львів, вул.Виговського, буд.34; ідентифікаційний код: 04056084) на користь Приватного акціонерного товариства “Страхова компанія “Велтлінер” (04080, м.Київ, вул.Новокостянтинівська, буд.1 В; ідентифікаційний код: 25285050) 21705,98грн. витрат на виплату страхового відшкодування, 2270грн. судового збору та 5225грн. судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги.

3.          Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

4.          Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.

5.          Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повний текст рішення складено 26.11.2021р.

Головуючий суддя                                                                      Фартушок Т.Б.