Постанова

Іменем України

10 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 356/815/19

провадження № 61-15893св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року в складі колегії суддів Андрієнко А. А., Поліщук Н. В., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ :

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Позов мотивував тим, що він разом з дружиною ОСОБА_3 та сином ОСОБА_4 проживають за адресою: АДРЕСА_1 . Вселення до квартири відбувалось на підставі ордеру. Разом з тим, у вказаній квартирі зареєстрована, але не проживає його колишня дружина ОСОБА_2 , що підтверджується актом обстеження. Зазначав, що відповідачка проживає за адресою: АДРЕСА_2 зі своєю новою родиною.

З огляду на викладене ОСОБА_1 просив суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Березанського міського суду Київської області від 09 червня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що рішенням Березанського міського суду Київської області від 09 червня 2016 року в цивільній справі № 356/1158/15-ц, яке набрало законної сили, вселено ОСОБА_2 разом з неповнолітнім сином ОСОБА_6 до квартири АДРЕСА_1 . Суд установив, що між позивачем та відповідачкою склалися конфліктні відносини. При цьому ОСОБА_2 інтерес до вказаного житла не втратила, оскільки продовжує вживати заходів з метою вселення в спірну квартиру у відповідності до судового рішення, яке залишається невиконаним, що свідчить про поважність причин її відсутності в квартирі.

Суд також прийняв до уваги положення пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, якими кожній особі гарантовано право на повагу до її житла, що охоплює насамперед право особи займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Березанського міського суду Київської області від 09 червня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено та визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_2 не надала доказів того, що вона не проживає в спірній квартирі з поважних причин. При цьому суд установив, що відповідачка зі своєю родиною проживає за іншою адресою, а також їй на праві власності належить 1/3 частка в праві спільної власності на будинок АДРЕСА_4 , що підтверджується наданими позивачем відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За таких обставин апеляційний суд уважав, що позбавлення ОСОБА_2 права користування спірною квартирою не свідчитиме про втрату відповідачкою житла взагалі.

Посилання відповідачки на те, що її право користування спірною квартирою встановлене рішенням суду у 2016 році, яке до цього часу не виконане, колегія суддів відхилила, оскільки протягом шести місяців з дня набрання рішенням суду законної сили ОСОБА_2 своїм правом на вселення не скористалася, а тому втратила право користування кватирою.

Аргументи учасників справи

26 жовтня 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду та просила її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а рішення суду першої інстанції - залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 не проживає в квартирі АДРЕСА_1 з поважних причин, а саме в зв`язку з наявністю перешкод з боку позивача, що підтверджується рішенням Березанського міського суду Київської області від 09 червня 2016 року в справі № 356/1158/15-ц про вселення відповідачки до вказаної квартири, яке не виконується позивачем. Зазначає, що апеляційний суд не надав належної оцінки поданим відповідачкою матеріалам виконавчого провадження, з яких слідує, що ОСОБА_1 не реагує на вимоги та виклики державного виконавця. Вказує, що дійшовши висновку про наявність у відповідачки іншого житла, апеляційний суд прийняв до уваги долучені до апеляційної скарги позивача докази, які без поважних причин не були подані до суду першої інстанції, чим порушив норми процесуального права. Посилається також на те, що оскаржене судове рішення не відповідає вимогам міжнародного законодавства та Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки апеляційний суд не обґрунтував, що позбавлення відповідачки права користування житлом переслідує легітимну мету та відповідає принципу пропорційності.

У лютому 2021 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач просить залишити скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Посилається на те, що наявність судового рішення про вселення відповідачки в квартиру не є перешкодою для задоволення позову, оскільки з моменту набрання таким рішенням законної сили по листопад 2019 року ОСОБА_2 не вчиняла дій, спрямованих на вселення до квартири, у зв`язку з чим втратила право користування житловим приміщенням. Зазначає, що відповідачка захищає не власне немайнове право на проживання в цій квартирі, а майновий інтерес на випадок її приватизації.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в справі.

Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Вухвалі Верховного Суду від 12 січня 2021 року зазначено, що відповідачка оскаржує судове рішення з підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та недослідження судом апеляційної інстанції доказів, зокрема, матеріалів виконавчого провадження.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 проживає в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 на підставі ордеру на жиле приміщення № НОМЕР_1 , виданого громадянину ОСОБА_8 .

Відповідно до довідки виконавчого комітету Березанської міської ради Київської області від 17 жовтня 2019 року за вих. № 18-09-42852 зареєстрованими в указаній квартирі значаться ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 . Фактично проживають: ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . У той же час, ОСОБА_2 та ОСОБА_6 за вказаною адресою не проживають з 2014 року.

Згідно з актом обстеження за № 2435 від 31 жовтня 2019 року за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані та проживають: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , а також ОСОБА_11 та ОСОБА_2 разом зі своїми синами.

Рішенням Березанського міського суду Київської області від 09 червня 2016 року в справі № 356/1158/15-ц, яке набрало законної сили 10 листопада 2016 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_2 та ОСОБА_12 до ОСОБА_1 про вселення задоволено та вселено ОСОБА_2 разом з неповнолітнім сином у квартиру АДРЕСА_1 .

Рішення суду на момент розгляду справи судами не виконано.

Апеляційний суд установив, що ОСОБА_2 належить 1/3 частка в праві спільної власності на будинок АДРЕСА_4 .

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає доводи, викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

У частині четвертій статті 9 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом (частини перша та друга статті 71 ЖК УРСР).

Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2021 року в справі № 235/2993/19 (провадження № 61-20186св19) зазначено, що: «враховуючи те, що судами попередніх інстанцій було встановлено, що позивач чинить перешкоди ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та третій особі ОСОБА_4 у користуванні спірним будинком, між сторонами існує конфліктна ситуація і вказанні обставини підтверджуються матеріалами справи, а факту свідомої поведінки відповідачів, яка б свідчили про втрату ними інтересу до житлового приміщення судами встановлено не було, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 (провадження № 61-7894св20) зроблено висновок, що: «аналіз норм статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частини перша, п`ята, шоста, сьома статті 81 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Під час ухвалення рішення суд вирішує питання, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються (пункт 1 частини першої статті 264 ЦПК України).

У мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення (пункти 1 і 2 частини четвертої статті 265 ЦПК України).

У справі, що переглядається, суд першої інстанції, надаючи оцінку причинам непроживання відповідачки в спірній квартирі на предмет їх поважності, встановив наявність між сторонами конфлікту та перешкод з боку позивача в користуванні відповідачкою квартирою, пославшись на рішення Березанського міського суду Київської області від 09 червня 2016 року в справі № 356/1158/15-ц, яким ОСОБА_2 разом з неповнолітнім сином вселено у квартиру АДРЕСА_1 .

При цьому суд першої інстанції встановив, що вказане судове рішення залишається невиконаним, що підтверджується матеріалами виконавчого провадження.

Здійснивши переоцінку доказів, наявних у матеріалах справи, яким надана належна оцінка судом першої інстанції, апеляційний суд не мотивував, у чому полягає неправильність оцінки доказів, здійсненої судом першої інстанції.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 травня 2021 року в справі № 357/10747/18 (провадження № 61-16481св19) вказано, що: «встановивши, що ОСОБА_3 зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 як член сім`ї (онука) власника, тобто набула права користування житловим приміщенням на законних підставах, апеляційний суд не надав оцінки позбавленню ОСОБА_3 права користування квартирою на предмет пропорційності в контексті передбачених статтею 8 Конвенції принципів, не перевірив дотримання балансу інтересів сторін спору, не встановив наявності у ОСОБА_3 іншого постійного житла та не з`ясував причини непроживання відповідачки в квартирі».

У справі, що переглядається, апеляційний суд, уважаючи, що ОСОБА_2 не проживала в спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин, зазначив, що припинення права відповідачки на користування житловим приміщенням не порушує встановлені Конвенцією принципи, оскільки відповідачці належить 1/3 частка в праві спільної власності на інше нерухоме майно.

При цьому вказаний висновок зроблено судом апеляційної інстанції на підставі доказів, доданих позивачем до апеляційної скарги, які до суду першої інстанції не подавались.

У пункті 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.

За таких обставин, не надавши оцінку наявним у матеріалах справи доказам, зокрема, матеріалам виконавчого провадження щодо виконання судового рішення про вселення відповідачки в спірну квартиру, не встановивши обставину наявності або відсутності перешкод у відповідачки користуватися квартирою, а також не мотивувавши долучення до матеріалів справи доказу, який не було подано до суду першої інстанції, апеляційний суд не здійснив перегляд рішення суду першої інстанції у визначених статтею 367 ЦПК України межах та зробив передчасний висновок про наявність підстав для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .

В силу положень частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2021 року в справі № 235/2993/19 (провадження № 61-20186св19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 (провадження № 61-7894св20) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 травня 2021 року в справі № 357/10747/18 (провадження № 61-16481св19), колегія суддів уважає, що постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм процесуального права, а тому касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; постанову апеляційного суду - скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

У статті 416 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати.

Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

З урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги ОСОБА_2 розподіл судових витрат за касаційний розгляд справи підлягає здійсненню тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 рокувтрачає законну силу.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук