Виноградівський районний суд Закарпатської області

____________________________________________________________                 

Справа  № 2-а-15/11

Категорія 69

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

18.01.2011 року                                                            м. Виноградів

          Виноградівський районний суд Закарпатської області в складі:

Головуючого – судді  Леньо В.В.

При секретарі – Дорда Д.В.

За участі позивача ОСОБА_1,

представників відповідачів Гребенюк Д.Б., Гаврішко Д.В.,

          розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Виноградів адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини А0332, Військової частини А1927 про визнання дій відповідачів неправомірними та зобов’язання вчинити певні дії, стягнення компенсації витрат на відрядження в розмірі 2240,00 грн,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою до Військової частини А0332 та Військової частини А1927 про визнання дій відповідачів неправомірними та зобов’язання вчинити певні дії, стягнення компенсації витрат на відрядження в розмірі 2240,00 грн.

          Позов мотивує тим, що наказом командира ВЧ А1927 №243 від 02.11.2001 року його зараховано на військову службу за контрактом та поставлено на всі види матеріального забезпечення. Військова частина А1927 знаходиться на речовому та продовольчому забезпеченні військової частини А0332 м.Виноградів. наказом командира ВЧ А1927 від 02.11.2010 року його звільнено із військової служби у зв’язку із закінченням строку контракту. Під час звільнення з ним не було проведено розрахунку за речове майно, що ним не отримане у повному обсязі за період служби. В жовтні 2010 року позивач звернувся до командира ВЧ А0332 із заявою про видачу належного речового майна. Однак ні речового майна, ні грошової компенсації не отримав. На його вимогу видано довідку про заборгованість із речового майна із вказівкою вартості. Право на отримання грошової компенсації за не отримане речове майно передбачене чинним законодавством. Крім того, за час служби позивач направлявся у відрядження, витрати в зв’язку із якими компенсовані не були. Розмір компенсації нараховано, про що видано довідку. 04.01.2011 року позивачем подано письмове доповнення обставин позовної заяви, в якому позивач додає, що право на грошову компенсацію є передбаченим ст.9-1 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Дію п.2 ст.9-1 Закону було зупинено на 2007 рік, а нормами Закону України від 28.12.2007 року №107-VI даний пункт виключено. Однак зміни, внесені підпунктом 3 пункту 67 розділу ІІ ЗУ від 28.12.2007 року визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) згідно із Рішенням КСУ від 22.05.2008 року №10-рп/2008. позивач вважає, що оскільки на час його звернення з вимогою про виплату грошової компенсації закон, що надає йому таке право, діяв і діє дотепер, то він має право на отримання грошової компенсації за весь період несення служби. Тому позовну вимогу щодо зобов’язання відповідача ВЧ А0332 здійснити певні дії уточнює та просить суд зобов’язати ВЧ А0332 здійснити нарахування грошової компенсації в розмірі вартості предметів речового майна, що були належні йому за нормами забезпечення, але неотримані ним за весь період несення служби, а саме із 02.11.2001 року до звільнення зі служби 02.11.2010 року, а також забезпечити виплату нарахованої грошової компенсації.

          Під час судового розгляду справи позивач ОСОБА_1 повністю підтримав доповнені обставини позову та уточнені позовні вимоги та просить задовольнити їх у повному обсязі.

          Представник відповідача ВЧ 1927 Гаврішко Д.В. обставини позову в частині факту існування заборгованості та її розміру не заперечив та пояснив, що витрати на відрядження не були виплачені позивачу через недостатнє фінансування частини. Тому відсутня вина частини у невиплаті компенсації витрат на відрядження.

          Представник відповідача ВЧ0332 Гребенюк Д.Б. не визнав позовні вимоги, подав суду письмове заперечення. Пояснив, що норма закону, що встановлювала право військовослужбовців на отримання грошової компенсації за не отримане речове майно була зупинена відповідним законом, а згодом виключена законом про державний бюджет. Тому просить суд відмовити у задоволенні позову на підставах, вказаних у письмовому запереченні.

          Заслухавши пояснення позивача та представників відповідачів, дослідивши подані письмові докази та матеріали справи, суд встановив наступне.

          Наказом командира ВЧ А1927 №243 від 02.11.2001 року позивача ОСОБА_1 було зараховано на військову службу за контрактом та поставлено на всі види матеріального забезпечення. Військова частина А1927 знаходиться на речовому та продовольчому забезпеченні військової частини А0332, м.Виноградів. Наказом командира військової частини А1927 від 02.11.2010 року позивача ОСОБА_1 звільнено із військової служби відповідно до ст.26 Закону України «про військовий обов’язок і військову службу» у запас за підпунктом «а» пункту 6 (у зв’язку із закінченням строку контракту).

          Із пояснень позивача ОСОБА_1, що не спростовано представником відповідача ВЧ0332 Гребенюком Д.Б., встановлено, що під час звільнення остаточного розрахунку за речове майно, що було належне до отримання ОСОБА_1 та не отримане ним у повному обсязі за період проходження військової служби із 02.11.2001 року по 02.11.2010 року проведено не було.

          Так, із поданої позивачем Довідки №32, виданої йому начальником продовольчої та речової служби ВЧ А0332 Карпенюком О.В., про вартість речового майна, що підлягає видачі при звільненні в запас, вбачається, що на момент звільнення кількість не отриманих предметів речового майна, належного ОСОБА_1 за нормами забезпечення за весь період служби, становила 47 предметів, а сукупна вартість становить 2610,44 грн.

          Крім того, із пояснень позивача ОСОБА_1, що визнано представником відповідача ВЧ1927 Гаврішко Д.В., встановлено, що такий за час несення служби неодноразово направлявся у відрядження, однак витрати, понесені у зв’язку із цим, йому компенсовані не були. Як встановлено із Довідки №121 від 26.11.2010 року, виданої позивачу Військовою частиною А1927, заборгованість із компенсації витрат на відрядження перед ним становить 2240,00 грн.

          Суд констатує, що правовідносини, яким відповідають встановлені судом факти, врегульовані нормами Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року (далі-Закон).

          У відповідності до ст..71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

          Частиною 6 ст.14 Закону встановлено, що при виконанні службових обов'язків, пов'язаних з відрядженням в інші населені пункти, військовослужбовцям відшкодовуються витрати на відрядження в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

          Ні факт існування заборгованості, ні її розмір не заперечуються відповідачем та підтверджені належними доказами, а відтак вимога позивача про стягнення компенсації витрат на відрядження є обгрутованою та підлягає задоволенню у повному обсязі.

          Частиною другою ст.9-1 Закону в ред. від 03.11.2006 року встановлено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, мають право на отримання замість належних їм за нормами забезпечення предметів речового майна грошової компенсації в розмірі вартості зазначених предметів.

          Заперечення представника відповідача ВЧ 0332 Гребенюка Д.Б. проти позовних вимог щодо права на отримання грошової компенсації за не отримане речове майно судом взяті до уваги в тій частині, в якій такі не спростовані наступним.

Звертаючись до суду за захистом права на грошову компенсацію за не отримане речове майно позивач ОСОБА_1 посилається на ст.9-1 Закону. Статтю 9-1 доповнено до Закону згідно із Законом України від 03.11.2006 р. N 328-V.

Так, пунктом другим ст.9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року передбачено, що Військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, мають право на отримання замість належних їм за нормами забезпечення предметів речового майна грошової компенсації в розмірі вартості зазначених предметів.

Дійсно дію пункту 2 статті 91 було зупинено на 2007 рік згідно із Законом України від 19.12.2006 р. N 489-V, а згідно із Законом України від 28.12.2007 р. N 107-VI даний пункт виключено.

Однак, зміни, внесені підпунктом 3 пункту 67 розділу II Закону України від 28.12.2007 р. N 107-VI, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 р. N 10-рп/2008).

Це означає, що дія виключеної норми Закону (пункту 2 ст.9-1) із 22.05.2008 року є відновленою.

Отже, суд приходить до висновку, що законодавча норма, на яку позивач посилається як на підставу своєї вимоги щодо компенсації за не отримане речове майно, діяла в періоди із 03.11.2006 року до 01.01.2007 року та із 22.05.2008 року діє дотепер.

          Відсутність механізму нарахування та виплати такої грошової компенсації не може бути підставою для відмови у забезпеченні реалізації гарантованого законом права. А відтак є протиправною бездіяльність уповноваженої особи - відповідача  - ВЧ 0332 – в частині незабезпечення реалізації дійсного права позивача, передбаченого чинними законодавчими нормами.

Разом із тим, суд вважає вимогу позивача, що стосується його права на грошову компенсацію за не отримане речове майно за період із 02.11.2001 року до 03.11.2006 року безпідставною, виходячи із наступного.

Так, ст.9 Закону в ред. від 20.12.1991 року встановлювала, що військовослужбовці одержують за рахунок держави грошове забезпечення, а також речове майно і продовольчі пайки або за бажанням військовослужбовця грошову компенсацію замість них.

Однак, Законом України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів» від 17.12.2000 року №1459-ІІІ дію частини другої статті 9 призупинено в частині одержання військовослужбовцями продовольчих пайків або за їх бажанням грошової компенсації замість них та замість речового майна. Проаналізувавши дію даної норми у часі суд констатує, що в період несення позивачем служби із 02.11.2001 року по 03.11.2006 року частину 2 ст.9 Закону, що надавала військовослужбовцям право на одержання грошової компенсації замість речового майна, було призупинено.

А відтак, суд приходить до висновку, що вимога позивача щодо права на отримання грошової компенсації за не отримане речове майно підлягає частковому задоволенню.

Отже, оцінивши подані сторонами та досліджені під час судового розгляду справи докази у їх сукупності, суд приходить до переконання про часткову обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1, а тому позов підлягає задоволенню в частині.

          На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 2, 9, 11, 14, 71, 158, 159, 160,161-163 КАС України, -

П О С Т А Н О В И В:

Позов задовольнити частково.

          Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А0332, м.Виноградів, щодо незабезпечення реалізації права ОСОБА_1 на грошову компенсацію в розмірі вартості речового майна, що було належне йому за нормами забезпечення, але неотримане ним, в періоди із 03.11.2006 року до 01.01.2007 року, із 22.05.2008 року до 02.11.2010 року.

          Зобов’язати Військову частину А0332, м.Виноградів, здійснити нарахування та виплату грошової компенсації в розмірі вартості предметів речового майна, що були належні ОСОБА_1 за нормами забезпечення, але не отримане ним, за періоди із 03.11.2006 року до 01.01.2007 року, із 22.05.2008 року до 02.11.2010 року.

          Стягнути із Військової частини А1927, м.Виноградів, на користь ОСОБА_1, 2240,00 гривень компенсації витрат на відрядження.

          В решті позовних вимог відмовити.

          Постанова може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції, який ухвалив постанову. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у скороченому  провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя           В. В. Леньо