УКРАЇНА
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа - № 22ц-6855/09 Головуючий в 1й інстанції - Маймур Ф.Ф.,
Категорія - 52 Доповідач - Сіромашенко Н.В.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2 грудня 2009 року колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:
головуючого Петренко І.О.,
суддів Котушенко С.П., Сіромашенко Н.В.,
при секретарі Горобець К.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпропетровську апеляційну скаргу Державного підприємства «Дніпропетровський орган з сертифікації залізничного транспорту» на рішення Жовтневого районного суду місті Дніпропетровська від 5 жовтня 2009 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Дніпропетровський орган з сертифікації залізничного транспорту» про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати, відшкодування шкоди, -
ВСТАНОВИЛА:
ОСОБА_1 13 листопада 2008 року звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовною заявою до Державного підприємства «Дніпропетровський орган з сертифікації залізничного транспорту» про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати, відшкодування шкоди.
У подальшому позовні вимоги позивачем були доповнені та уточнені у порядку ст. 31 ЦПК України, позивач просив визнати недійсним та скасувати наказ №95-ОС від 2 вересня 2008 року про його звільнення, поновити його на роботі на посаді заступника директора з якості, стягнути на його користь з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу та у відшкодування моральної шкоди 20000 грн.
В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що з 20 грудня 2006 року по 2 вересня 2008 року він перебував в трудових відносинах з відповідачем. При цьому з 9 липня 2007 року займав посаду заступника директора з якості, з якої його було звільнено 2 вересня 2008 року за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України. Однак, з наказом про звільнення він не згоден, звільнення вважає незаконним, оскільки воно фактично було проведено із-за виниклих неприязних стосунків між ним та керівником підприємства, а також у період знаходження його на лікуванні.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 4 жовтня 2009 року позовні вимоги були задоволені частково; наказ Державного підприємства «Дніпропетровського органу з сертифікації залізничного транспорту» від 2 вересня 2008 року №95-ОС про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора з якості Державного підприємства «Дніпропетровського органу з сертифікації залізничного транспорту» скасовано, ОСОБА_1 поновлений на посаді заступника директора з якості вказаного підприємства, стягнуто на його користь з відповідача заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з вересня 2008 року по вересень 2009 року в сумі 62925 грн. 33 коп., у відшкодування моральної шкоди - 1000 грн.
В апеляційній скарзі Державне підприємство «Дніпропетровського органу з сертифікації залізничного транспорту» ставить питання про скасування рішення суду з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів находить, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення з наступних підстав.
Прийшовши до висновку про задоволення позовних вимог, суд 1-ї інстанції виходив з того, що в судовому засіданні знайшов підтвердження факт того, що подання позивачем заяви про звільнення було безпосередньо обумовлено конфліктною ситуацією, що склалася між ним та керівником підприємства. Окрім того, судом було взято до уваги, що у відповідача ще задовго до подання позивачем заяви про звільнення був намір звільнити його із займаної посади у зв'язку із скороченням чисельності штату працівників, про що свідчить попередження про звільнення. Судом було враховано, що звільнення позивача із займаної посади мало відбутися саме 2 вересня 2008 року, що співпадає із датою його звільнення. Суд також посилався на те, що в судовому засіданні представниками відповідача не було надано суду доказів щодо неможливості переведення позивача з його згоди на іншу роботу, зокрема, відповідної заяви позивача з відмовою від запропонованої посади.
Судом зазначено, що на момент свого звільнення позивач знаходився на лікуванні. За таких обставин судом був зроблений висновок про те, що подання позивачем заяви про звільнення за власним бажанням фактично не відповідало його волевиявленню щодо звільнення, а було обумовлено суб'єктивними причинами, зокрема, напруженими та неприязними стосунками з керівником підприємства.
Вирішуючи вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, суд виходив з того, що звільнення позивача відбулося без законної підстави, а тому з відповідача на його користь підлягає стягненню середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Судом при розгляді справи було встановлено, що звільнення позивача з порушенням вимог трудового законодавства призвело його до моральних страждань, що виявилося у втраті ним нормальних життєвих зв'язків, оскільки він залишився без коштів для існування і це вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Однак, колегія суддів вважає, що висновки суду 1-ї інстанції є безпідставними та необгрунтованими.
Як вбачається із матеріалів справи, сторони з 20 грудня 2006 року по 2 вересня 2008 року знаходилися в трудових відносинах, що підтверджується трудовою книжкою на ім'я ОСОБА_1 (т.1 а.с.4-6).
Наказом щодо особового складу №68-ОС від 5 липня 2007 року ОСОБА_1 з 9 липня 2007 року був призначений заступником директора Державного підприємства «Дніпропетровський орган з сертифікації залізничного транспорту» з якості.
Відповідно до заяви від 18 серпня 2008 року ОСОБА_1 просив звільнити його за власним бажанням з 18 серпня 2008 року у зв'язку з погіршенням стану здоров'я, вказану причину просив визнати поважною (т.1 а.с.11). Дана заява була передана ним кур'єрській доставці 22 серпня 2008 року, а отримана відповідачем 26 серпня 2008 року (т.1 а.с.12).
З посади заступника директора Державного підприємства «Дніпропетровський орган з сертифікації залізничного транспорту» з якості він був звільнений 2 вересня 2008 року за власним бажанням за ст. 38 КЗпП України, що підтверджується наказом щодо особового складу №95-ОС(т.1 а.с.29).
Вчинені ОСОБА_1 дії 2 вересня 2008 року, а саме: підписання обхідного листа, написання службової записки про відрахування з його заробітку вартості втраченого майна підприємства, отримання трудової книжки (т.2 а.с.126-132), свідчать про його намір припинення трудового договору.
Згідно ч.ч.1,2 ст.38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом 1 групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник по закінченню строку попередження про звільнення не залишив роботу і не вимагає звільнити його за раніше поданою заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Приймаючи до уваги вищевикладене, а також відсутність доказів щодо неможливості продовження позивачем роботи, поважності причини його звільнення, відсутність домовленості між сторонами стосовно іншої дати звільнення в межах двохтижневого строку, апеляційний суд вважає правильним звільнення ОСОБА_1 на підставі його заяви по закінченню двох тижнів після попередження ним про бажання розірвати трудовий договір.
В судовому засіданні не було підтверджено належними, допустимими доказами те, що ОСОБА_1 вимушений був написати дану заяву під психологічним тиском на нього. З наявних в матеріалах справи табелях обліку робочого часу співробітників ДП ДОСЗТ за червень - липень місяці, першу половину серпня місяця 2008 року (т.2 а.с.102-104) слідує, що ОСОБА_1 був відсутній на роботі у зв'язку з перебуванням на лікарняних та у відпустці; в день находження на робочому місці 15 серпня 2008 року не мав змоги зустрітися з керівником підприємства, що не заперечувалося сторонами; а, у подальшому, з 18 серпня 2008 року до дня звільнення, взагалі не з'являвся на роботі без поважних причин, що також підтверджується зазначеними табелями обліку робочого часу і актом від 2 вересня 2008 року (т.2 а.с.129), тому за таких обставин посилання позивача на те, що він був змушений написати заяву про звільнення спростовуються зазначеними доказами.
Отже, ОСОБА_1 всупереч ст. 60 ЦПК України не були доведені ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог.
Виходячи з цього, апеляційний суд приходить до висновку про те, що висновки суду 1-інстанції в цій частині ґрунтуються на припущеннях, що суперечить положенням ст. 213 ЦПК України.
Апеляційний суд вважає юридично обґрунтованими доводи апеляційної скарги відносно того, що звільнення позивача відбулося на підставі його заяви про звільнення за власним бажанням, за ст. 38 КЗпП України, а тому процедура, передбачена при розірванні трудового договору за п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України, в даному випадку не застосовується. Висновки ж суду в цій частині з урахуванням встановленого є помилковими.
Звільнення ОСОБА_1 в період знаходження його на лікарняному не впливає на вирішення справи по суті, тому що правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності стосуються як передбачених статтями 40, 41 КЗпП України, так і інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, в даному ж разі має місце звільнення за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України.
Оскільки не підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_1 про поновлення його на роботі, то не підлягають задоволенню позовні вимоги в іншій частині, які є похідними від вирішення спору щодо поновлення на роботі.
Однак, колегія суддів вважає за необхідне зазначити на неправильність розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню на користь позивача, тому що судом 1-ї інстанції даний розрахунок проведений без врахування вимог Постанови КМУ «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» від 8 лютого 1995 року №100, ст. 73 КЗпП України.
Окрім того, у відповідності до ч.1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо в районний (міський) суд в трьохмісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а по справам про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Відповідно до п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» зі змінами встановлені статтею 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Передбачений ст. 233 КЗпП місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.
Доказів поважності причин пропуску строку звернення до суду за захистом свого порушеного права ОСОБА_1 надано не було, а тому підстави для його поновлення відсутні.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду було ухвалене при недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, та невідповідності висновків суду обставинам справи, а також з порушенням норм матеріального права, що у відповідності до п.п. 2, 3, 4 ст. 309 ЦПК України є підставами для скасування рішення суду. За таких обставин колегія суддів вважає за необхідне рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Керуючись ст.ст.209,303,304,307,309,313,314,316,317 ЦПК України, колегія суддів, -
вирішила:
Апеляційну скаргу Державного підприємства «Дніпропетровський орган з сертифікації залізничного транспорту» задовольнити.
Рішення Жовтневого районного суду місті Дніпропетровська від 5 жовтня 2009 року скасувати.
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Державного підприємства «Дніпропетровський орган з сертифікації залізничного транспорту» про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати, відшкодування шкоди відмовити.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців.