КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа: № 2а-4317/09/2370 Головуючий у 1-й інстанції: Новікова Т.В.
Суддя-доповідач: Земляна Г.В.
У Х В А Л А
Іменем України
"22" грудня 2010 р. м. Київ
колегія суддів судової палати по адміністративним справам Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого –судді Земляної Г.В.
суддів Парінова А.Б., Петрика І.Й.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Києва в порядку ч.1 ст.41 КАС України, без фіксації судового засідання, апеляційні скарги Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Головного управління юстиції в Черкаській області на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 10 листопада 2009 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Кабінету міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного казначейства України, Апеляційного суду Черкаської області про визнання бездіяльності неправомірною та стягнення недоплачених сум,
В С Т А Н О В И Л А :
Позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного казначейства України, Апеляційного суду Черкаської області в якому просив визнати неправомірною бездіяльність та стягнути заборгованість невиплачених сум. Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач вважає неправомірною бездіяльність зазначених центральних органів виконавчої влади щодо невиконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008 року, якою визнано незаконними постанову Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 року № 1243 «Питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих керівних працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів»в частині встановлення розміру посадового окладу суддів; пункт 4-1 постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2005 року № 1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року № 865»; пункт 4-1 постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 856 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів».
Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 10 листопада 2009 року позов задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Апеляційного суду Черкаської області в частині не проведення перерахунку та виплати заробітної плати, щомісячного грошового (довічного) утримання, матеріальної допомоги на соціально-побутові потреби, відпускні ОСОБА_2 за період з 2006р. по 2009р. відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів»від 03 вересня 2005року №865, з урахуванням постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008р.
- зобов'язано Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Державну судову адміністрацію України профінансувати та виділити Апеляційному суду Черкаської області кошти у розмірі 256786,07 грн. не донарахованої заробітної плати, щомісячного грошового (довічного) утримання, матеріальної допомоги на соціально-побутові потреби, відпускні ОСОБА_2 за період з 2006р. по 2009р. відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів»від 03 вересня 2005року №865, з урахуванням постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008 р.
- зобов'язано Апеляційний суд Черкаської області нарахувати та виплатити ОСОБА_2 заборгованість по заробітній платі, щомісячного грошового утримання, матеріальної допомоги на соціально-побутові потреби, відпускних у сумі 256786,07 грн. за період з 2006р. по 2009р. відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів»від 03 вересня 2005 року №865, з урахуванням постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008р. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятою постановою представники Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Головного управління юстиції в Черкаській області подали апеляційні скарги, в яких просять скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з помилковим застосуванням норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду –без змін.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду –без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 - суддя Апеляційного суду Черкаської області з 13.08.1991 року, 24.11.2006 року призначений на посаду заступника Голови апеляційного суду, має 1 кваліфікаційний клас. Протягом 2006 року заробітна плата позивача, складалась з посадового окладу в розмірі 9 мінімальних заробітних плат, що складає 2988,00 грн., надбавки за кваліфікаційний клас, надбавки за виконання особливо важливої роботи в розмірі 25% посадового окладу, надбавки за вислугу років у відсотках від посадового окладу та щомісячної премії, розмір, якої визначався наказом голови суду, щомісячного грошового утримання у розмірі 90 % від розміру заробітної плати, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про оплату праці судді»№ 865 від 03.09.2005 року «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів».
При цьому було встановлено, що позивачу у 2006 році було виплачено заробітну плату, довічне утримання, вихідну допомогу у меншому розмірі, ніж належить.
Задовольняючи позов частково суд першої інстанції виходив з того, що встановлено наявність порушення прав позивача щодо отримання заробітної плати в належному розмірі. Крім цього, відповідачем не надано суду належних доказів на спростування позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його обґрунтованим з огляду на наступне.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів»від 21.12.2005 року №1243, «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року № 865 встановлено розміри посадових окладів суддям відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 865, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати у сумі 332,00 грн.(станом на 21.12.2005р.), з подальшою забороною здійснювати перерахунок та підвищення мінімальної заробітної плати.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.05.2008 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19.08.2009 року, визнано незаконними постанови Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 року №1243 «Про питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих керівних працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів»в частині встановлення розміру посадового окладу суддям; пункт 4-1 постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2005 року №1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року № 865»та пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року №865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів».
Разом з тим, рішенням Ради суддів України від 27.06.2008 року №105 зобов'язано Державну судову адміністрацію України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та вищі спеціалізовані суди України обрахувати і включити до бюджетного запиту на 2009 рік кошти, необхідні для здійснення перерахунку заробітної плати, щомісячного грошового (довічного) утримання та вихідної допомоги суддям за період з 01.06.2005 року по 31.12.2005 року та за період з 2005 по 2008 роки, а також підготувати пропозиції про внесення змін до скасованих постанов Уряду.
Однак, судом першої інстанції було встановлено, що центральними органами виконавчої влади належного фінансування та виплат суддям не здійснювалося.
З огляду на зазначене колегія суддів зазначає наступне.
Правовими та організаційними засадами, які визначають статус суддів, з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуддя є Конституція України, Закон України «Про статус суддів», Закон України «Про судоустрій України», що були чинні на час виникнення спірних правовідносин, та інші законодавчі акти.
Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України статус суддів визначається виключно Конституцією України та законами України, якими гарантовано незалежність і недоторканість судців (частина перша статті 126 Конституції України).
Згідно з частиною першою статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
При цьому, колегія суддів зазначає, що встановлені конституційні засади набувають певної якості в принципах, які виступають правовими імперативами цих суб'єктів права в усіх сферах державного і суспільного життя. У першу чергу це стосується принципів законності, гуманності, справедливості, верховенства права, верховенства Конституції України, принципу поділу влади, як однієї з найважливіших ознак правової держави. Зазначені конституційні норми поширюються на всі без винятку органи державної влади, у тому числі й на компетенцію вищого органу у системі виконавчої влади –Кабінету Міністрів України.
Закріплюючи на найвищому конституційному рівні гарантії незалежності і недоторканості суддів, які є втіленням і носіями судової влади, Конституція України надає можливість судовій владі діяти самостійно і незалежно від законодавчої та виконавчої влади.
Виходячи з системного аналізу законодавства про статус суддів і судоустрій в Україні, в розумінні ч. 1 ст. 130 Конституції України вбачається, що складовою основою конституційної гарантії незалежності і недоторканості судців є їх матеріальне і соціальне забезпечення, які не можуть бути скасовані чи звужені іншими нормативними актами держави, оскільки держава, виконуючи свій обов'язок, забезпечує відповідне фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
Відповідно до ст. ст. 42-45 Закону України «Про статус суддів», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, невід'ємними елементами статусу суддів є матеріальне та соціально-побутове забезпечення, в тому числі і заробітна плата суддів. Отже, невиплата, або зменшення розміру заробітної плати суддів свідчить про звуження змісту і обсягу гарантій незалежності і недоторканості суддів та порушення конституційних гарантій, закріплених Основним Законом України.
Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечують особливий порядок фінансування та організаційне забезпечення діяльності судів, встановлених законодавством. Реалізація належного фінансового забезпечення судів та виплати суддям гарантованої державою заробітної плати, пов'язана з діяльністю центральних органів виконавчої влади: Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного казначейства України та суду, в якому працює суддя.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року N 1-зп зазначена конституційна норма зобов'язує органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі закону, тобто у своїй діяльності приймати такі рішення, які не суперечать чинному законодавству, а їх управлінські функції не повинні виходити за межі закону. Зокрема, Основний Закон України встановлює для суб'єкта владних повноважень спосіб діяльності передбачений Конституцією та законами України, а також визначає сферу його компетенції, тобто яким чином здійснюються дії, спрямовані на реалізацію владних повноважень, які повинні спиратися тільки на компетенційні права і обов'язки, а тому використовувати у своїй діяльності тільки ті засоби, форми і прийоми, які передбачені законом. Всі органи державної влади, органи місцевого самоврядування та посадові особи повинні діяти в межах повноважень визначених і встановлених у законодавчих актах.
Держава в особі державних органів здійснює політику відповідно до принципу законності. Тому дотримання принципу законності є обов'язком для центральних органів виконавчої влади, інших державних органів, їх посадових осіб, які зобов'язані діяти лише на підставі, у порядку, у спосіб та в межах своєї компетенції, оскільки підзаконні нормативно-правові акти стосуються безпосередніх виконавців вимог нормативно-правових актів - посадових осіб, а також підприємств, установ та організацій (незалежно від форм власності) та громадян.
Виходячи з визначення терміну «законність», суд зазначає, що це комплексне поняття, яке тісно пов'язане з терміном «закон»та охоплює сфери діяльності - від прийняття норм закону до їх реалізації.
Таким чином, реалізація державою певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, в особі суб'єктів владних повноважень є "гарантією стабільності суспільних відносин" між державними органами і громадянами, породжуючи при цьому у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.
Судом першої інстанції встановлено, що порушення прав позивача виявлено у невчиненні дій відповідачами, тобто в бездіяльності центральних органів виконавчої влади, а саме: Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного казначейства України, Апеляційного суду Черкаської області щодо здійснення фінансування, виплати та перерахунку заробітної плати позивачеві відповідно до постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008 року.
В порушення вимог ст. ст. 20, 21 Бюджетного кодексу України, Державна судова адміністрація України, як головний розпорядник бюджетних коштів та учасник бюджетного процесу, не звернулася з бюджетним запитом до Міністерства фінансів України для подальшої підготовки пропозицій до Кабінету Міністрів України при розробленні проекту Державного бюджету України, чим порушено принцип відповідальності учасника бюджетного процесу, яким передбачено, що кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу. В переліку відповідачів в адміністративній справі зазначено Апеляційний суд Черкаської області, як суб'єкт владних повноважень, на який законодавством покладено обов'язок проінформувати Державну судову адміністрацію України - головного розпорядника бюджетних коштів на утримання судової системи щодо наявності заборгованості перед позивачем по виплаті заробітної плати, відповідно до постанови суду від 21.05.2008 року, яким визнано незаконним п. 4-1 постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2005 року №1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року № 865»та пункт 4-1 постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року №865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів».
Отже, враховуючи норми п.1 ч. 1 ст. 17 КАС України, в редакції, чинній на час розгляду даної справи судом першої інстанції, бездіяльність суб'єктів владних повноважень проявляється у їх пасивній поведінці, тобто в невчиненні дії, яка має вплив на реалізацію прав, свобод та інтересів фізичної особи.
Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що нездійснення перерахунку коштів позивачеві, необхідно розглядати як відмову державного органу у реалізації його права, яка обумовлена юридичною значущістю та негативними наслідками для позивача, оскільки не надає і не визнає за собою суб'єктивного права позивача на реалізацію конституційної гарантії та охоронюваних правовідносин з приводу отримання від держави соціальних послуг, а також реалізації особою свого абсолютного права.
Відповідачами не вчинено відповідних дій щодо фінансування та виплати заборгованості, а тому спірні правовідносини, що виникають в процесі реалізації права на отримання невиплачених сум заробітної плати суддею, основані на принципі юридичної визначеності, який не дозволяє державі посилатися на відсутність коштів при реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах, створюючи при цьому ситуацію правової невизначеності держави стосовно джерела фінансування.
Статтею 44 Закону України «Про статус суддів», в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, чітко визначено матеріальне та побутове забезпечення суддів і встановлено розміри їх посадових окладів, які нараховуються у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50 відсотків його окладу. Зокрема, посадовий оклад судді не може бути меншим від 80 відсотків посадового окладу голови суду, в якому працює суддя.
За змістом зазначеного Закону заробітна плата суддів складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років, інших надбавок. Гарантований мінімальний посадовий оклад судді не може бути меншим встановленого вищеназваного співвідношення. А тому не виконання цього принципу є порушенням конституційного права судців на отримання заробітної плати визначеної Законом.
Крім цього, колегія суддів зазначає, що встановлюючи мінімальну заробітну плату держава гарантує громадянам граничний її мінімум, як законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт). Мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі не нижчому від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, до якої не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.
З врахуванням статусу позивача - судді апеляційного суду, як професійного судді, якому гарантовано належне фінансове та матеріально-технічне забезпечення Конституцією України, держава взяла на себе обов'язок забезпечити реалізацію цих гарантій, а тому вони не можуть бути звужені або скасовані іншими нормативними актами. При прийнятті нових законів, або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права.
Правова позиція по даному питанню викладена в рішенні Європейського Суду у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office), яка обумовлена принципом юридичної визначеності, який означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, а також принципом відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, в даному випадку реалізацію гарантій незалежності суддів, включаючи заходи правового захисту матеріального і соціального забезпечення, тому невиконання такого публічного зобов'язання є протиправним.
Колегія суддів звертає увагу на те, що позивач є професійним суддею апеляційного суду і наділений державою певним правовим статусом, який включає право на елементи матеріального і соціального захисту, зокрема право на отримання належної заробітної плати, матеріальної допомоги на соціально-побутові потреби, тому держава взяла на себе публічне зобов'язання забезпечити належний матеріальний рівень зазначеної категорії осіб, а саме: забезпечити реалізацію конституційних гарантій незалежності і недоторканості судді, встановивши при цьому певний правовий зв'язок у визначеній сфері життєдіяльності, який характеризується забезпеченням реалізації їх соціального захисту.
Відповідно до абзацу другого пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 30.06.2005 року № 514 «Про оплату праці Голови, першого заступника Голови та заступника Голови Верховного Суду України», посадовий оклад Голови Верховного Суду України з 01.06.2005 року визначено у 15 розмірів мінімальної заробітної плати.
З огляду на приписи частини другої статті 44 Закону України «Про статус суддів», зміні підлягали й посадові оклади решти суддів судів України.
Проте лише постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року № 865 «Про оплату праці суддів»та згідно з додатком 4 до неї, установлено тільки з 01.01.2006 року застосування правила посадового окладу судді апеляційного суду, який мав становити 9 розмірів мінімальної заробітної плати.
В той же час, постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2005 року № 1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року № 865», з подальшим доповненням пунктом 4-1, встановлювалися розміри посадових окладів суддів відповідно до розміру мінімальної заробітної плати - 332 гривні, із забороною в подальшому здійснювати перерахунок при підвищенні мінімальної заробітної плати, яка визнана незаконною згідно судового рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 травня 2008 року.
Кабінет Міністрів України в порушення конституційних вимог п. 14 ст. 92 Конституції України вийшов за межі своєї компетенції та перебрав на себе функцію законодавця щодо встановлення розмірів посадових окладів суддів, поставивши в залежність виплату заробітної плати суддям від розмірів мінімальної заробітної плати, з одночасною забороною їх перерахування, чим допустився обмеження гарантій незалежності і недоторканості суддів.
Судом першої інстанції було встановлено, що зазначене вище рішення Окружного адміністративного суду м. Києва набрало законної сили, однак відповідачами, в порушення вимог ст. 129 Конституції України та ст. ст.7, 14 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснено відповідного перерахунку коштів позивачеві.
Обов'язковість рішень суду є конституційною засадою судочинства передбаченою Конституцією України та відтвореною у нормах Кодексу адміністративного судочинства України.
Наслідком набрання законної сили судовим рішенням від 21.05.2008 року є його преюдиціальність, коли обставини, які були встановлені даною постановою, що набрала законної сили, в одній адміністративній справі, не можуть оспорюватися в іншій судовій справі і є обов'язковими при винесенні іншого судового рішення.
Кодекс адміністративного судочинства України встановлює обов'язковість судового рішення як одного з основних положень адміністративного процесу і закріплює його значення як принципу адміністративного судочинства, адже виконання судового рішення є кінцевою метою судового захисту особи.
Крім того, обов'язковість судових рішень гарантується, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, Конституції та законів України, як право на судовий захист.
Отже, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що невиплата позивачеві належних сум, є звуженням його природного права на отримання належної заробітної плати від держави як конституційної гарантії, пов'язаного з одночасним порушенням державою конституційної гарантії недоторканості судді, втручанням виконавчої влади у виключну сферу судової влади, що порушує фундаментальний принцип поділу влади, як демократичної організації держави в розумінні ст. 6 Конституції України.
З урахуванням викладеного колегія суддів вважає юридично правильним висновок суду першої інстанції про те, що позов в зазначеній частині є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.
Зі змісту ст. 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим –ухвалене судом на підставі повного та всебічного з’ясування обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.
При цьому апеляційна скарга не містить посилання на обставини, передбачені статтями 202 –204 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.
Доводи, викладені заявником в апеляційній скарзі були предметом дослідження суду першої інстанції і не знайшли свого належного підтвердження.
Вказані в апеляційній скарзі процесуальні порушення не призвели до неправильного вирішення справи і не є підставою для скасування судового рішення.
Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв’язку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а постанова суду першої інстанції –без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.4, 8-11, 160, 196, 198, 200, 205, 207, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,
У Х В А Л И Л А :
Апеляційні скарги Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Головного управління юстиції в Черкаській області - залишити без задоволення.
Постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 10 листопада 2009 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України у порядку ст.212 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя: Г.В.Земляна
Судді: А.Б.Парінов
І.Й.Петрик