Судове рішення #13042262


Категорія №2.6.1


  

ПОСТАНОВА

Іменем України


01 грудня 2010 року Справа № 2а-8762/10/1270



           Луганський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді:           Цицюри О.О.,          

при секретарі судового засідання: Гришиній О.Ю.,

за участю редставників сторін:

від позивача – головного спеціаліста-юрисконсульта Івасюк І.Ю.,

від відповідача – не прибув,

        розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за адміністративним позовом Управління праці та соціального захисту населення Ленінської районної у місті Луганську ради до Підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Луганській області про скасування постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 вересня 2010 року, -

                                                           ВСТАНОВИВ:

      17 листопада 2010 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов Управління праці та соціального захисту населення Ленінської районної у місті Луганську ради до Підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Луганській області про скасування постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 вересня 2010 року.

        В обґрунтування свого позову позивач зазначив, що 02 вересня 2010 року старшим державним виконавцем ППВР ВДВС ГУЮ у Луганській області Топольсковою І.С. винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.               Відповідно до ст.55 Закону України «Про виконавче провадження» копія постанови державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника не пізніше наступного дня після її винесення надсилається боржнику. Така постанова від відповідача на адресу УПСЗН Ленінської районної у м.Луганську ради не надходила. 11 жовтня 2010 року Управлінням праці та соціального захисту населення Ленінської районної у м.Луганську ради було отримано витяг про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна про накладення арешту на автомобіль управління. Вказаний транспортний засіб управлінню на праві власності не належить, як про це зазначено в постанові відповідача, а знаходиться тільки на балансі управління. Вважав, що державним виконавцем Топольсковою І.С. перевищені повноваження, а вказана постанова винесена всупереч Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15.12.1999 №74/5 та просив скасувати її, мотивуючи тим, що в оскаржуваній постанові не зазначено назви документу, на підставі якого накладено арешт, назви органу чи посадової особи, якою видано цей документ та дати видачі такого документу. Також, у постанові не зазначено за якими саме судовими справами накладено арешт на транспортний засіб управління та про порядок оскарження дій посадових осіб Державної виконавчої служби. 19 жовтня 2010 року управлінням на адресу відповідача була направлена скарга на дії державного виконавця. Відповідь за результатами розгляду скарги управлінням отримано факсом 09.11.2010 року, тобто відповідачем були порушені строки розгляду скарги, до того ж, відповідь так само не містила інформації за якими саме судовими справами накладено арешт на транспортний засіб позивача. Крім цього, у відповіді на скаргу було зазначено про накладення арешту ще й на рахунки УПСЗН Ленінської районної  у м.Луганську ради. У період з 01.01.2010р. і до теперішнього часу до управління не надходило жодної постанови про накладення арешту на рахунки управління, арештований автомобіль необхідний управлінню для виконання покладених повноважень. За таких обставин, позивач просив скасувати постанову підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Луганської області від 02.09.2010 року про накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони на його відчуження.

        У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі, надав суду пояснення, аналогічні викладеним у позові.

          Представник відповідача в судове засідання не прибув, про місце, дату та час розгляду справи повідомлявся належним чином. Правом надання заперечень проти позову у встановлений судом строк та доказів на підтвердження своїх доводів не скористався, заяви про визнання позовних вимог або про розгляд справи за його відсутності суду не надавав.

     Відповідно до частини 6 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України  якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть  докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних в матеріалах справи доказів.

         Згідно з ч. 5 ст. 181 КАС України, адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби вирішується судом протягом 10 днів після відкриття провадження у справі.

          Зважаючи на сплив строку вирішення спору та враховуючи приписи статті 128 КАС України, згідно яких неприбуття в судове засідання без поважних причин представника сторони або неповідомлення ним про причини неприбуття не є перешкодою для розгляду справи, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника відповідача за наявними в ній матеріалами.   

        Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наявних у матеріалах справи доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 69-72 КАС України, суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених вимог з огляду на таке.

        Ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.  

          У відповідності за ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України  у справах  про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень слід перевіряти  чи прийняті  такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення  для прийняття рішення (вчинення дії), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням  принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на  досягнення яких спрямоване це рішення, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.  

        Відносини щодо здійснення примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) врегульовані Законом України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року №606-XIV та за своєю природою є адміністративно-правовими.

          У відповідності до ст.181 Кодексу адміністративного судочинства України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією, або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також, якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

          Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року №606-XIV.

          Статтею 5 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року №606-XIV визначено права та обов’язки державних виконавців при примусовому виконанні рішень, встановлених цим Законом, а статтею 7 встановлені гарантії прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні – державний виконавець зобов’язаний використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.

           Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 3 Закону України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999  року №606-XIV, примусове виконання рішень державною виконавчою службою здійснюється на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом. Відповідно до цього Закону, державною виконавчою службою підлягають виконанню такі виконавчі документи: виконавчі  листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у т.ч. на підставі рішень третейського суду; ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах у випадках,  передбачених законом; судові накази; виконавчі написи нотаріусів.   

       Частиною 2 ст. 4 Закону України “Про державну виконавчу службу” від 24.03.1998р. №202/98-ВР визначено, що  державний виконавець є  представником  влади  і  здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом.     

        Згідно із ч. 1 ст. 5 Закону України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року №606-XIV, державний виконавець зобов’язаний вживати заходів примусового виконання рішень, встановлених цим, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії. Він здійснює необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення,  зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб і порядок, визначені  виконавчим  документом.

       Згідно ст. 20 Закону України „Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року №606-XIV виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Якщо боржник є юридичною особою, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна.

        За приписами ст. 24 Закону України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року №606-XIV, державний виконавець зобов’язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження.  Відповідно до вимог ч. 2 цієї норми, державний виконавець у 3-денний строк з дня надходження до нього виконавчого документу виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

      Відповідно до ч. 5 ст. 24 Закону України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року №606-XIV, копія постанови про відкриття виконавчого провадження не пізніше наступного дня надсилається стягувачу, боржнику та органу (посадовій особі), який видав виконавчий документ.

        Відповідно до ч.1 ст.27 Закону України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року №606-XIV копії постанов державного виконавця та інші документи виконавчого провадження , які повинні бути доведені державним виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого  провадження, надсилаються адресатам із супровідними листами простою кореспонденцією.

         Статтею 30 Закону України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року №606-XIV передбачено, що державний виконавець, починаючи виконувати рішення, повинен пересвідчитися, чи отримано боржником копія постанови про відкриття виконавчого провадження і чи здійснені ним дії, спрямовані на добровільне виконання рішення у встановлений постановою строк відповідно до статті 24 цього Закону. У разі, якщо копія постанови про відкриття виконавчого провадження одержана боржником несвоєчасно, внаслідок чого боржник був позбавлений можливості добровільно виконати рішення у встановлений державним виконавцем строк, за письмовою заявою боржника при підтвердженні факту несвоєчасного одержання вказаної постанови державний виконавець відкладає провадження виконавчих дій у порядку, встановленому статтею 32 цього Закону, та поновлює боржнику строк для добровільного виконання рішення.

          Відповідно до ст. 87  Закону України „Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року №606-XIV у разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, які можуть бути виконані лише боржником, державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу в розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на боржника - юридичну особу - від двадцяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та призначає новий строк для виконання.         Постанова державного виконавця про накладення штрафу може бути оскаржена до начальника відповідного органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець або до суду в 10-денний строк.

          Судом встановлено, підтверджується матеріалами справи, що 11 жовтня 2010 року на адресу Управління праці та соціального захисту населення Ленінської районної у м.Луганську ради надійшов витяг про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, відповідно до якого на підставі постанови «обтяжувача» - ППВР ВДВС ГУЮ у Луганській області від 02.09.2010 до реєстру внесено реєстраційний запис, параметрами якого є арешт рухомого майна та заборона відчуження легкового автомобіля «боржника» – УПСЗН Ленінської районної у м.Луганську ради, а саме, легкового автомобіля АЗЛК 214101, білого кольору, 1992 року випуску, державний номер №09248АО, терміном дії до 04.10.2015 року (аркуш справи 15).

         13 жовтня 2010 року позивачем була отримана постанова Підрозділу примусового виконання рішень ВДВС ГУЮ у Луганській області, винесена 02.09.2010 старшим державним виконавцем  Топольсковою І.С. при примусовому виконанні виконавчих листів суду про стягнення з УПСЗН Ленінської районної у м.Луганську ради на користь фізичних осіб заборгованості, про накладення арешту на транспортний засіб, який належить на праві власності позивачу, а саме: АЗЛК 214101, білого кольору, 1992 року випуску, державний номер №09248АО (аркуш справи 4, 4-зворотній бік).

          19 жовтня 2010 року Управління праці та соціального захисту населення Ленінської районної у м.Луганську ради звернулось зі скаргою до відповідача з приводу визнання неправомірними дій державного виконавця при винесенні постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02.09.2010 та її скасування. Зокрема, у скарзі позивач зазначив, що з отриманої постанови неможливо зробити висновок про те, на підставі якого документу  накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, якою посадовою особою або органом видано такий документ та на виконання яких судових справ  (аркуш справи 5).

          11 листопада 2010 року з Підрозділу примусового виконання рішень ВДВС ГУЮ у Луганській області позивачем було отримано відповідь №7190/14-32/7 від 08.11.2010 за результатами розгляду скарги, в якій повідомлялося, що на виконанні у відповідача знаходяться виконавчі листи про стягнення з УПСЗН Ленінської районної у м.Луганську ради на користь фізичних осіб заборгованості, які станом на 02.09.2010 не виконані, тому державним виконавцем було накладено арешт на рахунки боржника. Після отримання відповідачем відповіді з Управління Державного казначейства в Ленінському районі м.Луганська про відсутність на цільових розрахунках УПСЗН коштів для здійснення виплат за рішенням суду, 02.09.2010 державним виконавцем ППВР ВДВС ГУЮ у Луганській області було винесено постанову про накладення арешту на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження (аркуш справи 6).

          Відповідно до ч.1 ст.50 Закону України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року №606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті (опису) вилученні та примусовій реалізації. Частиною 2 цієї ж статті Закону встановлено, що стягнення за виконавчими документами в першу чергу звертається на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів.

           За приписами ст.55 Закону України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року №606-XIV арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом:

           -          винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, якою накладається арешт на майно боржника та оголошується заборона на його відчуження;

          -          винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах;

          -          винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;

           -          проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

           Державним виконавцем за постановою про відкриття виконавчого провадження або за постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження може бути накладений арешт у межах суми стягнення за виконавчими документами з урахуванням витрат, пов’язаних з проведенням виконавчих дій на виконання на все майно боржника або на окремо визначене  майно боржника. У разі потреби постанова, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, надсилається державним виконавцем до органу нотаріату та інших органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.

             Копія постанови державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника не пізніше наступного після її винесення дня надсилається боржнику та відповідно до банків чи інших фінансових установ та інших органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.

        Постанова державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника може бути оскаржена боржником начальнику відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, або до суду у 10-денний строк.

          Відповідно до ч.1 ст.64 Закону України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року №606-XIV у разі відсутності у боржника – юридичної особи коштів, достатніх для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне боржникові – юридичній особі на праві власності або закріплене за ним, у точу числі на майно, яке обліковується на окремому балансі філії, представництва та іншого відокремленого підрозділу боржника-юридичної особи незалежно від того, хто фактично використовує це майно.

           На виконання Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року №606-XIV наказом Міністерства юстиції України від 15.12.1999 №74/5  затверджено Інструкцію про проведення виконавчих дій, зареєстровану в Міністерстві юстиції України 15.12.1999 за №865/4158, якою визначено умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону, інших нормативно-правових актів підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку.

        Пунктом 1.7.2 зазначеної Інструкції затверджено форму складання постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, яка, зокрема, повинна містити назву та дату видачі документу, при примусовому виконанні якого виноситься зазначена постанова, назву органу чи посадової особи, якою видано цей документ.

         Згідно вимог частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

          Так, постанова старшого державного виконавця ППВР ВДВС ГУЮ у Луганській області Топольскової І.С. від 02.09.2010 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, яка є предметом оскарження в даній адміністративній справі, не відповідає за формою складання Інструкції про проведення виконавчих дій, а саме: не містить відомостей про назву та дату видачі документу, при примусовому виконанні якого її винесено та не зазначено органу чи посадової особи, якою видано документ, на виконання якої державним виконавцем приймається постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, порядку оскарження.

          Таким чином, суд вважає, що відповідачем як суб’єктом владних повноважень при виконанні своїх функцій відповідно до вимог Закону України „Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року №606-XIV не дотримано форми складання оскаржуваної постанови від 02.09.2010, затвердженої Інструкцією про проведення виконавчих дій від 15.12.1999 №74/5.

З приписів ст.ст.71, 86 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

          Суд, на основі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обгрунтованими та, задовольняючи позовні вимоги УПСЗН Ленінської районної у м.Луганську ради,  виходить з того, що матеріалами справи підтверджено, що позивачем не було дотримано форми складання постанови Підрозділу примусового виконання рішень ВДВС ГУЮ у Луганській області від 02.09.2010 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, затвердженої Інструкцією про проведення виконавчих дій від 15.12.1999 №74/5, а тому, така постанова підлягає скасуванню.

            Згідно із частиною 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

         На підставі ч. 3 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні 01 грудня 2010 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Складення постанови в повному обсязі відкладено на 06 грудня 2010 року, про що згідно вимог ч. 2 ст. 167 КАС України повідомлено після проголошення вступної та резолютивної частин постанови у судовому засіданні.

         Керуючись, ст.ст. 2, 17, 87, 94, 158-163, 181 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

                                                                      ПОСТАНОВИВ:

          Позовні вимоги Управління праці та соціального захисту населення Ленінської районної у місті Луганську ради до Підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Луганській області про скасування постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 вересня 2010 року задовольнити повністю.

          Скасувати постанову Підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Луганській області від 02 вересня 2010 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

           Стягнути з Державного бюджету України на користь Управління праці та соціального захисту населення Ленінської районної у м.Луганську ради судові витрати зі сплати судового збору в сумі 3,40 (три гривні 40 коп.) грн.

          Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Донецького апеляційного адміністративного суду.

         Апеляційна скарга подається до Донецького апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

          Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

         Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

         Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 186 КАС України, якщо таку скаргу не було подано.

       У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

         Повний текст постанови складено та підписано 06 грудня 2010 року.


           СуддяО.О. Цицюра


Коментарі
Коментарі відсутні
Потрібна автентифікація

Потріблно залогінитись, щоб коментувати

Логін Реєстрація