ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

73000, м. Херсон, вул. Горького, 18

_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М      У К Р А Ї Н И

09.12.2010                                                                Справа №  2/197-ПН-10

Господарський суд Херсонської області у складі судді  Скобєлкіна С.В. при секретарі Чумаченко М.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу              

за позовом Фізичної  особи-підприємця ОСОБА_1, м.Херсон

до Комунального  підприємства  "Сервіс-опт", м.Херсон  

третя особа: Херсонська міська рада, м.Херсон

за участю представників сторін:

від позивача - не прибув

від відповідача - не прибув

3-тя особа - Бондарь А.В., довіреність від 13.08.2009 року

в с т а н о в и в:

Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до комунального підприємства "Сервіс-опт" про визнання права власності на нерухоме майно у вигляді торговельного комплексу загальною площею 811,6 кв. метрів, розташованих за адресою АДРЕСА_1. Третьою особою у позовній заяві зазначено Херсонську міську раду.

Позовні вимоги ґрунтуються на ствердженні про те, що у 2007 - 2008 році ПП ОСОБА_1 придбала у власність кіоски - павільйони розташовані на території бази відповідача, які після будівельно - ремонтних робіт у подальшому були перероблені у торговельний комплекс. При цьому у 2008 році між позивачем та відповідачем було укладено інвестиційний договір, за умовами якого КП "Сервіс-опт" зобов'язувався перевести передані позивачем кошти у будівництво та реконструкцію торговельного комплексу: передати його у власність інвестору. Оскільки відповідач відмовився передати позивачу побудовані об'єкти, ПП ОСОБА_1 вважаючи себе власником спірного майна, звернулась за захистом своїх прав до суду, обґрунтовуючи їх положеннями статей 256, 321, 328, 387, 392 ЦК України, ст. 193 ГК України, Закону України "Про інвестиційну діяльність". У позовній заяві також зазначається, що позивач є землекористувачем земельної ділянки площею 720 кв. метрів на вищезазначеній території бази.

В судове засідання позивач та відповідач не прибули. Від ПП ОСОБА_1 надійшла письмова заява про залишення позовної заяви без розгляду з підставі неможливості на даний час приймати участь у розгляді справи. Відповідач про причини неприбуття в судове засідання не повідомив, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу не надав. В той же час, матеріали справи свідчать про належне процесуальне повідомлення сторін про дату, час і місце розгляду справи.

За вказаних обставин суд вважає можливим розглянути справу без участі сторін, які проігнорували свої права надані законом. Заяву позивача про залишення без розгляду його позовної заяви суд залишає без задоволення, оскільки підстави залишення позову без розгляду, передбачені статтею 81 ГПК України є вичерпними, заявлений позивачем спосіб не передбачений законом, а у справі достатньо матеріалів, на підставі яких можливо прийняти судове рішення за заявленими вимогами.

Третя особа - Херсонська міська рада заперечує проти заявлених вимог, вважаючи їх безпідставними, зазначивши про це як у письмовому відзиві на позов, так і через свого представника в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши докази, заслухавши представника третьої особи, суд прийшов до висновку про те, що позов не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, відповідно до рішення виконавчого комітету Херсонської міської ради народних депутатів від 16.10.2001 року № 406, державному комунальному підприємству торговельно - виробничій фірмі "Плодоовочторг" за адресою АДРЕСА_1 видано державний акт на право постійного користування землею № 709 серії II - XC № 002288 від 29.10.2001 року площею 8,8136 га. Рішенням XX сесії Херсонської міської ради IV скликання від 09.11.2004 року № 648 діяльність ДКП ТВФ "Плодоовочторг" припинено шляхом приєднання до новоствореного міського комунального підприємства "Сервіс-опт". Даних врегулювання земельних відносин між цими юридичними особами позивачем не надано, а у матеріалах справи вони відсутні.

Як зазначає позивач та що відповідає матеріалам справи, між КП "Сервіс-опт" та ПП ОСОБА_1 01.08.2008 року укладено договір № 7 про взаємну співпрацю з організації торговельної діяльності на території бази, на підставі чого підприємство надало приватному підприємцю площу у розмірі 720,0 кв. метрів під розміщення майна. Але дія цього строкового правочину закінчилась 30.07.2009 року без його подальшої пролонгації.

За договорами купівлі - продажу від 26.12.2007 р., 30.07.2008 р. та 26.09.2008 р., наданими позивачем, останній дійсно є власником металевого павільйону та двох металевих кіосків, які на час їх укладення знаходились за адресою АДРЕСА_1, але доказів того, що саме ці об'єкти були перероблені у торговельний комплекс із нерухомим майном загальної площею 811,6 кв. метрів за інвестиційним договором будівництва об'єкта нерухомості від 03.08.2008 року, позивачем ОСОБА_1 не надано.

Позивач стверджує, що він набув право власності на побудоване нерухоме майно на підставі умов інвестиційної угоди з КП "Сервіс-опт" та положень Закону України "Про інвестиційну діяльність". З умов договору від 03.08.2008 року вбачається, що позивач ОСОБА_1 укладала його у якості приватного підприємця, в той час як Закон України № 1560-XII від 18.08.1991 року "Про інвестиційну діяльність" (стаття 5) передбачає, що суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути лише громадяни і юридичні особи. В той же час, ОСОБА_1 є громадянином, який здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набув статус суб'єкта підприємницької діяльності. Підприємництво згідно до положень ст. 42 ГК України, це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Що стосується дослідженого судом інвестиційного договору, то суд звертає увагу на зміст його першого та другого розділів. Так, у договорі зазначено, що інвестування здійснюється у розмірі 40000,00 грн., після чого інвестор отримує з загальної пайової власності збудованого об'єкту відповідну частку. В той же час, у пункту 2.5. договору зазначається про набуття інвестором права власності на весь торгово - складський комплекс. Доказ внесення інвестиційних грошових коштів в будівництво, оплату виконаних робіт, визначення частки інвестора в об'єкті інвестування, наявності затвердженого проекту будівництва та відповідних дозволів ПП ОСОБА_1 разом з позовом суду не надано. Дані про те, що об'єкт будівництва за інвестиційним договором прийнятий в експлуатацію, у матеріалах справи також відсутні. Додаток до позову не містить у собі даних про наявність у ПП ОСОБА_1 правовстановлювальних документів на спірне майно та документів про державну реєстрацію збудованих об'єктів нерухомості або втрату ним таких документів.      

Позовні вимоги ПП ОСОБА_1 обґрунтовані посиланням на положення норм матеріального права, а саме статтею 392 ЦК України, якою передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Наведений заход захисту права власності виникає і використовується у тому разі, коли наявність суб'єктивного права власника підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними.  

Метою використання вказаного позову є усунення невизначеності відносин власності щодо індивідуально - визначеного майна, власником якого є позивач або тримання документа, що засвідчує його права власності та був раніше втрачений ним.

Підставою вказаного позову є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно та стаття 16 Цивільного кодексу України, яка визначає визнання права власності як способу захисту-цивільних прав та інтересів.

Такий позов може бути пред'явлений до будь-якої особи, яка словами або діями заявила про свої претензії на річ, яка перебуває у власності іншої особи.

Позивачем у позові про визнання права власності є власник індивідуально - визначеного майна, право якого оспорюється або не визнається іншою особою, з якою власник не перебуває у зобов'язальних відносинах, або власник, який втратив документ, що посвідчує його право власності на майно, або особа, яка це право не оспорює, але і не визнає його.

Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги якого звернені не до відповідача, а до суду, який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на відповідне майно.

Умовою задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів, що підтверджують його право власності на майно. Цивільний кодекс України не визначає конкретних доказів, якими позивач повинен підтверджувати своє суб'єктивне право. Зокрема, такими доказами є правовстановлюючі документи, перелік яких встановлено Тимчасовим положенням про порядок реєстрації права власності на нерухоме майно, яке затверджено в редакції від 28 січня 2003 року наказом Міністерства юстиції України № 66/7387.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності мають право звернутися до господарського

Суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно зі ст. ст. 15. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у спосіб, передбачений законом. Одним з таких способів, визначених у ст. 16 ЦК України, є визнання права.

Аналіз наведених приписів законодавчих актів України в їх сукупності свідчить, що суд розглядає спір, який виник між сторонами у справі (позивачем та відповідачем).

Отже, позовні вимоги про визнання права власності на майно (у даному випадку на об'єкт нерухомості) заявляються у разі наявності спору про право власності на це майно.

В той же час, суд засвідчує, що досліджені матеріали справи та встановлені обставини не підтверджують існування спору у ПП ОСОБА_1 з КП "Сервіс-опт" з приводу наявності у позивача права власності на об'єкт нерухомості - торговельний комплекс, а позивачем також не доведено набуття у правовий спосіб права власності на спірний об'єкт. Дані висновки суду відповідають фактичним обставинам справи та наявним матеріалам справи, ґрунтуються на правильному тлумаченні та застосуванні норм матеріального права, з дотриманням процесуальних норм.

Вирішуючи даний спір, суд також враховує позицію з цього питання Херсонської міської ради, як третьої особи у справі без самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача. Так, Херсонська міська рада заявлені вимоги ПП ОСОБА_1 вважає безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню за відсутністю у позивача доказів набуття права власності на спірний об'єкт.

Крім того, третя особа зазначає, що згідно з частиною 2 статті 331 Цивільного кодексу України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва. Також передбачено, що якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.04 №1243 затверджено Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів. Порядком передбачено прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів полягає у підтверджені державними приймальними комісіями готовності до експлуатації об'єктів нового будівництва, його інженерно - технічного оснащення відповідно до затвердженої в установленому порядку проектної документації.

Статтею 18 Закону України „Про основи містобудування" встановлено, що будівництво об'єктів містобудування незалежно від форм власності здійснюється з дозволу відповідних рад - у нашому випадку з дозволу Херсонської міської ради. Закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об'єктів забороняється.

Також статтею 4 Закону України „Про архітектурну діяльність" передбачено введення в експлуатацію спорудженого об'єкту.

Крім цього слід зазначити, що Постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2009 №1104 «Деякі питання надання дозволів на виконання підготовчих і будівельних робіт»затверджено Положення про порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт, яким встановлено порядок та умови надання дозволу на виконання будівельних робіт з нового будівництва. Дозвіл на виконання будівельних робіт з нового будівництва є документом, що посвідчує право забудовника на виконання будівельних робіт. Виконання будівельних робіт без вищезазначеного дозволу забороняється.

Також слід відзначити, що відповідно до статті 376 Цивільного кодексу України, об'єкт на який оспорюється право власності є самочинним будівництвом, оскільки він збудований за відсутності необхідного дозволу та погодженого проекту.

Зазначене, на думку третьої особи, свідчить про те, що визнання права власності судом в порядку статті 376 Цивільного кодексу України можливо після вводу в експлуатацію нерухомості у порядку встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.04 №1243.

З огляду на викладене, враховуючи положення статей 33-34 ГПК України, якими передбачено, що саме кожна сторона самостійно повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд прийшов до висновку про те, що позивачем не доведено обґрунтованість заявлених позовних вимог та не надано належних і допустимих доказів, які мають значення для справи. Враховуючи вищенаведене, суд не знаходить правових підстав для задоволення позову ПП ОСОБА_1, а судові витрати по справі згідно до положень ст. 49 ГПК України покладаються на позивача.

На підставі викладеного, вищенаведених правових норм та керуючись ст.ст.44,49, 82, 83, 84, 85  Господарського процесуального кодексу України, суд

в и р і ш и в:

1. У задоволенні позову відмовити.

         Суддя                                                                                      С.В.Скобєлкін

           Дата підписання рішення

           відповідно до вимог ст. 84 ГПК України                      28.12.2010 року