РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 грудня 2010 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого судді – Мельника Ю.М.
суддів: Буцяка З.І., Ковальчук Н.М.
з участю секретаря судового засідання – Сеньків Т.Б.
представника позивача Дробота І.А.
відповідача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дубровицького районного суду від 26 жовтня 2010 року в справі за позовом Закритого акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення із квартири , -
в с т а н о в и л а :
У лютому 2009 року позивач звернувся в суд із вказаним позовом і просив звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу цїєї квартири та просив виселити відповідача із цього житлового приміщення.
На обґрунтування позову вказував , що відповідач згідно кредитного договору від 6 серпня 2008 року отримав у банку кредит в розмірі 160157 грн. 50 коп. і зобов»язувався його повернути рівними частками до 6 серпня 2018 року та сплачувати відсотки за користування кредитом.
На забезпечення виконання зобов»язань за кредитним договором сторони 6 серпня 2008 року уклали договір іпотеки , за яким відповідач надав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .
Оскільки відповідач прострочив виконання зобов»язання по кредитному договору , то позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити відповідача із цього житла.
Рішенням Дубровицького районного суду від 26 жовтня 2010 року було ухвалено звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення банком від імені ОСОБА_2 договору купівлі-продажу предмета іпотеки будь-яким способом з іншою особою – покупцем та ухвалено виселити відповідача із квартири.
В апеляційній скарзі на рішення суду ОСОБА_2 вказує на його незаконність та необґрунтованість через неповне з»ясування обставин , що мають значення для справи , порушення норма матеріального та процесуального права.
Вказувала, що місцевим судом не було враховано , що позивач всупереч умовам договору та вимогам закону письмово не повідомив її про те, що він буде здійснювати процедуру звернення стягнення на майно .
Окрім того , суд не врахував, що заборгованість по кредитному договору виникла внаслідок неправомірного збільшення банком процентної ставки за кредитним договором.
Не було враховано судом і ту обставину , що в діях відповідачки відсутні винні дії, а тому підстав для настання відповідальності не було .
Із цих підстав просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
У судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 , давши пояснення в межах доводів апеляційної скарги , просила її задовольнити у повному обсязі.
Представник позивача вважає доводи апеляційної скарги безпідставними і просив скаргу відхилити.
Заслухавши пояснення сторін , дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.____________________________________________________________
Справа № 22-2018- 10 Головуючий у 1-й інст. – Сидоренко З.С.
Категорія № 19,27 Доповідач – Мельник Ю.М.
Задовольняючи позов , суд 1 інстанції виходив із того , що ОСОБА_2 не виконала свої зобов’язання по кредитному договору , а тому вимоги позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки , яким було забезпечено виконання кредитних зобов’язань , та позовні вимоги про виселення іпотекодавця із квартири підлягають задоволенню.
Колегія суддів повністю не може погодитися із таким висновком місцевого суду.
Згідно ст. 1054 ЦК за кредитним договором банк зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах , встановлених договором , а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Як вбачається з матеріалів справи 8 серпня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № ROR0GK00000067, згідно якого ОСОБА_2 отримала кредит в розмірі 160157 грн. 50 коп. і зобов»язувалася його погасити та сплачувати відсотки за користування кредитом з кінцевим терміном повернення кредиту - 8 серпня 2018 р. ( а.с. 4-7)
З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 8 серпня 2008 року було укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 надала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .(а.с.7- 11).
Згідно п. 16.7.1 даного договору іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання якого-небудь із зобов’язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані.
Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 станом на 27 січня 2009 року порушила свої зобов»язання по договору кредиту і не сплатила банку 144846 грн. 64 коп. – основного боргу , 5925 грн. 48 коп. – процентів за користування кредитом, 226 грн. 12 коп. комісійних, 54 грн. пені, а всього 151 052 грн. 24 коп.( а.с. 4 ).
Відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК якщо договором встановлено обов’язок позичальника повернути позику частинами ( з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики , що залишилася.
Частиною 1 статті 33 Закону України «Про заставу» визначено , що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель справі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
24 грудня 2008 року ЗАТ КБ «ПриватБанк» повідомленням № 9546/105 попередив ОСОБА_2 про те, що вона порушила свої зобов’язання за договором кредиту і банк має намір звернути стягнення на предмет іпотеки .
Оскільки ОСОБА_2, будучи одночасно боржником та іпотекодавцем , допустила прострочення повернення чергової частини кредиту , то місцевий суд відповідно до правил ст. 1050 , ст. 1054 ЦК України і ст. 33 Закону «Про іпотеку» ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.
У той же час , ухвалюючи рішення про виселення ОСОБА_2 із квартири , місцевий суд не врахував вимог норм матеріального та процесуального права , що призвело до неправильного вирішення справи в цій частині.
Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і порядку, передбачених законом. Статтею 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя вправі винести рішення про виселення мешканців Разом з тим ч. 1 ст. 40 цього ж Закону зазначено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом. У частинах 2 і 3 ст. 40 цього ж Закону законодавець встановлює певний порядок дій банку: після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільнять житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналогічний порядок щодо виселення всіх громадян, що мешкають у житловому будинку або житловому приміщенні, на які звернуто стягнення як на предмет іпотеки, передбачено в ч. 3 ст. 109 ЖК. Вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою ч. 1 ст.35 Закону України «Про іпотеку».
Проте в матеріалах справи відсутня письмова вимога банку про добровільне звільнення ОСОБА_2 квартири, а в ході судового розгляду не обговорювалось питання щодо дотримання процедури виселення відповідача. Виходячи із аналізу наведених правових норм закону, примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо добровільно мешканці не звільнять житловий будинок або житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника, або в інший погоджений сторонами строк.
Оскільки на час ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні виконання імперативно-диспозитивних приписів, встановлених ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК, щодо примусового виселення за рішенням суду мешканців із житлового будинку або житлового приміщення, на які здійснюється звернення як на предмет іпотеки, то такі позовні вимоги на цій стадії не можуть бути задоволені, оскільки на цей момент відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав та свобод іпотекодержателя або нового власника щодо звільнення таких житлових приміщень їх мешканцями в розумінні вимог ст. 3 ЦПК щодо права особи для звернення до суду за захистом.
За таких обставин колегія суддів прийшла до висновку , що рішення місцевого суду про виселення ОСОБА_2 із жилого приміщення відповідно до п .4 ч.1 ст. 309 ЦПК України підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині, а в решті - підстав для задоволення апеляційної скарги колегія не вбачає.
Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, ст. 316, 317 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Дубровицького районного суду від 26 жовтня 2010 року в частині виселення ОСОБА_2 із жилого приміщення скасувати і в задоволенні позову Закритому акціонерному товариству Комерційний банк «ПриватБанк» в цій частині відмовити.
В решті рішення місцевого суду залишити без зміни .
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуючий:
Судді: