Справа  № 2-433 / 10

  Р І Ш Е Н Н Я  

  І М Е Н Е М      У К Р А Ї Н И  

        24  грудня  2010  року.                               м.  Суми.    

      Зарічний районний суд м. Суми в складі : головуючого -  судді Бойка  В.Б.,

                                                       при секретарі – Москаленко  Т.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Суми цивільну  справу за позовною  заявою  

ОСОБА_1  до  ОСОБА_2  про  визнання  права  власності  на  частину  житлового  приміщення,  

 та  за  позовом  ОСОБА_3  до  ОСОБА_1, ОСОБА_2 про  визнання  права  власності  на  частину  житлового  приміщення,  

  В С Т А Н О В И В :  

       позивач  ОСОБА_1 мотивує  свої вимоги тим,  що  під час шлюбу з відповідачкою  ОСОБА_2, а саме 14.09.2002  року  сторонами була  придбана  квартира  АДРЕСА_1, яка належить  сторонам на  праві спільної сумісної власності. В  червні  2008 року шлюб між сторонами розірвано. Оскільки, сторони не можуть досягти згоди щодо користування  спільним майном, відповідачка  тривалий  час  перебуває  за  межами  України,  позивач  просить в изнати  за  ним право  власності  на 1/2   частину  спірної квартири .

      Представник       відповідачки  ОСОБА_2 з  позовом  не  погодився,  зазначивши,  що  спірна  квартира  була  придбана  на  кошти,  виручені  відповідачкою  від  продажу  іншої  квартири,  а  також  за  кошти,  отримані  від  матері ( ОСОБА_3 ). Вважає,  що  спірна  квартира  не  є  об”єктом спільної сумісної власності.  Окрім  того,  вказує  на  пропуск  позивачем  строків  звернення  до  суду,  оскільки  подружні  відносини  між  сторонами  були  фактично  припинені  у  2004  році.  Просить  відмовити  у  задоволенні  позову.  

      ОСОБА_3 звернулася  до  сторін  за  первісний  позовом  з  зустрічною  позовною  заявою,  в  якій  зазначає,  що  при  купівлі  спірної  квартири  вона  надала  доньці  ОСОБА_2 6000  грн.  та  між  ними  відбулася  домовленість  про  подальше  дарування  частки  у  житловому  приміщенні.  На  даний  час  навколо  квартири  виник  спір,  тому  ОСОБА_3  просить  в изнати  за  нею право  власності  на 1/4   частину  спірної квартири .  

 В  судовому  засіданні  ОСОБА_1 вимоги  ОСОБА_3 не  визнав,  оскільки  спірна  квартира  була  куплена  на  спільні  кошти  його  сім”ї.  

      Представник  ОСОБА_2   з  позовними  вимогами  ОСОБА_3 згоден.

      Суд, заслухавши пояснення  сторін,  свідків,  дослідивши  матеріали  справи, вважає ,  що  первісний  позов підлягає задоволенню, а  в  задоволенні  позову ОСОБА_3  належить  відмовити  за  необгрунтованістю,  виходячи  з наступного : судом встановлено, що сторони  за  первісним  позовом  26.10.2001  року  уклали  шлюб,  який  розірвано  в  судовому  порядку  в  червні  2008  року  за  позовом  ОСОБА_1,  що  підтверджується  копіями  свідоцтв  та  рішення  суду  ( а.с.  8-9,  31 ).

      Із  показань  сторін  та  рішення  суду  вбачається,  що  подружні  відносини  між  сторонами  фактично  припинені  у  2004  році,  коли  відповідачка  виїхала  за  межі  України.  У  2007  році,  перебуваючи  у  Італії,  відповідачка  була  збита  автомобілем  та  перебуває  на  лікуванні  і  до  цього  часу ( а.с.  21 ).

      Під час перебування  сторін  в  шлюбі, а саме 14.09.2002  року  ними була  придбана  квартира  АДРЕСА_1 ( а.с.  10 ).  

      В  даному  житловому  приміщенні  зареєстровані  сторони  та  їх  син ( а.с. 7 ).    

      Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 05.02.2009 року відповідач був позбавлений батьківських прав відносно сина ОСОБА_4,  а  останній  був  переданий  позивачці  на  виховання ( а.с. 32 ). Розпорядженням Зарічної в м. Суми адміністрації від 24.03.2009 року, ОСОБА_3 було призначено опікуном малолітнього онука ( а.с. 33 ).

   Згідно  зі  ст.ст.  10-11,  60  ЦПК  України  кожна  сторона  повинна  довести  ті  обставини,  на  які  вона  посилається  як  на  підставу  своїх  вимог  і  заперечень.  Суд  розглядає  цивільні  справи  в  межах  заявлених  вимог  та  на  підставі  наданих сторонами  доказів.  Суд  вважає,  що   відповідачка  ОСОБА_2,  а  також  ОСОБА_3  не  навели  переконливих  доказів  на  підтвердження  своєї  позиції,  надані  ними  докази  не  спростовують  доводи  заявника.

      Відповідно  до  вимог  ч. 2  ст. 60  СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей  індивідуального користування, є об”єктом права спільної сумісної власності подружжя, зазначена квартира належить сторонам на праві спільної сумісної власності. Кожен  має  рівні  права  володіння,  користування  і  розпорядження  цим  майном.  Майно,  яке  належало  кожному  з  подружжя  до  одруження,  є  його  власністю  кожного  з  них.  Якщо  між  подружжям  не  досягнуто  згоди  про  спосіб  поділу  спільного  майна,  то  за  позовом  подружжя  або  одного  з  них  суд  може  постановити  рішення  в  т.ч.  і  про  поділ  майна  в  натурі.

      Як  вбачається  із  показань  сторін  та  допитаних  в  судовому  засіданні  свідків, на  час  придбання  спірного  приміщення,  сторони  за  первісним  позовом  вже  досить  тривалий  час  мешкали  разом,  мали  спільний  бюджет  та  вели  спірне  господарство.  

      За  таких  обставин,  у  відповідності  до  ст.ст. 22,  28-29  КпШС  УРСР, за  позивачем  за  первісним  позовом  належить  визнати  право  власності  на 1/2  частину  спірної  квартири.  

      Суд  критично  відноситься  до  заперечень відповідачки  за  первісним  позовом  та тверджень ОСОБА_3  щодо  джерел  придбання  квартири  та  начебто  наявності  домовленостей  між  сторонами  про  її  подальшу  долю.  При  цьому,  суд  виходить  з  наступного.  

 Із  наданих  ОСОБА_1  письмових  доказів  вбачається,  що  він  на  час  укладення  з  ОСОБА_2 шлюбу  мав  постійну  роботу,  проходив  військову  службу  на  посаді  командира  батареї  дивізіону  курсантів  ВІА  СумДУ,  мав  постійні  доходи ( а.с.                   125-127 ). Таким  чином,  доводи  ОСОБА_2 в  тій  частині,  що  позивач  не  забезпечував  родину  матеріально  є  надуманими.

 Із  довідки  в/ч  А 1476  вбачається,  що  позивач  протягом  2002-2004  років  був  зареєстрований  в  офіцерському  гуртожитку  по  АДРЕСА_3. ( а.с.  129 ).  

      Як  зазначалося  вище, 26.10.2001  року  сторони  уклали  шлюб. На  цей  час  відповідачка  ОСОБА_2, разом  із  своїм  неповнолітнім  сином  ОСОБА_5,  мала  на  праві  спільної  власності  2-кімнатну  АДРЕСА_4.  Сторони  визнають  ту  обставину,  що вже  до  придбання  спірної  квартири,  вони  проживали  разом  за  вищевказаною  адресою  та  вели  спільне  господарство.  Це  підтверджується  як  показаннями  сторін  в  судовому  засіданні,  так  і  запереченнями  відповідачки   на  первісний  позов ( а.с.  83 ).

      В  подальшому,  сторони  вирішили покращити  свої  житлові  умови  та  придбати  житло  більшої  площі.  Для  цього  відповідачка  отримала  від  виконавчого  комітету  Ковпаківської  районної  в  м.  Суми  ради  дозвіл  №87  від  25.06.2002  року  на  продаж  частки   АДРЕСА_4  в  м.  Суми  від  імені  неповнолітнього  сина  ОСОБА_5,  а  також  на  прийняття  в  дар  для  останнього  іншої,  однокімнатної  квартири.

      Судом  встановлено  також,  що  майже  через  8  місяців  після  укладання  між  сторонами  шлюбу – 18.06.2002  року  відповідачка  придбала       1-кімнатну квартиру, яку  14.08.2002  року,  одночасно  з  продажем   АДРЕСА_4  в  м.  Суми  подарувала неповнолітньому  сину  ОСОБА_5 ( а.с.  26,  112 ).

      Таким  чином,  відповідачка  виконала  приписи  чинного,  на  той  час,  законодавства  та  забезпечила  неповнолітнього  іншим  житлом.  При  цьому  відповідачка  діяла  свідомо,    розуміла,  що  перебуває  у  шлюбі  та  веде  спільне  господарство  з  позивачем.  Відповідачка  вчиненні  цих  дій розпорядилася  в  т.ч.  і  коштами,  що  були  спільними  коштами родини ОСОБА_2.

      І  лише  після  цього,  не  маючи  вже  ніякого  іншого  житла,  14.09.2002  року  сторони    придбали  спірну  квартиру.  Послідовні  дії  сторін,  спрямовані  на  досягнення  такого  результати,  дії,  що  тривали  досить  значний  час,  вказують  на  те,  що  квартира  АДРЕСА_1 належить  сторонам  саме  на  праві спільної сумісної власності.  

      Суд  вважає,  що  всупереч  приписам   ст.ст.  10-11,  60  ЦПК  України   відповідачка  ОСОБА_2, а  також  ОСОБА_3  не  навели  переконливих  доказів на  підтвердження  своєї  позиції   щодо  джерел  придбання  квартири  та  начебто  наявності  домовленостей  між  сторонами  про  її  подальшу  долю.  Зокрема,  в  позовній  заяві  ОСОБА_3  стверджувала,  що  існує  розписка  в  підтвердження  факту  передачу  грошей  на  придбання  квартири,  однак  таку  розписка  суду  так  надано  і  не  було.

      Факт  передачі  з  боку  ОСОБА_3  коштів  не  підтверджується  жодними  письмовими  доказами.  Так  само  жодними  письмовими  доказами (  ощадними  книжками,  платіжними  документами тощо )  ОСОБА_2 та  ОСОБА_3  не   підтвердили  наявність  у  них  самостійних  заощаджень,  що  безпосередньо ( а  не  із  сімейного  бюджету  родини ОСОБА_2 )  були  спрямовані  на  придбання  спірної  квартири.

      Такі  висновки  суду  не  спростовують  і  показання  свідків  з  боку  ОСОБА_3    До  речі,  про  наявність  таких  свідків  суду  було  заявлено  лише  в  грудні  2010  року.

      ОСОБА_1,  в  свою  чергу, зазначає,  що  на  придбання  спірної  квартири  він  спрямував  в  т.ч.  і  кошти,  отримані  від  продажу  іншої  квартири  його  батьком ( а.с. 104 ).

      Окрім  того,  не  надані  будь-які  докази  того,  що  купуючи  спірну  квартиру, ОСОБА_2  та  ОСОБА_3 бажали  створити  спільну  власність.  Від  часу  придбання  квартири  минув  значний  час  і  ніщо  не  перешкоджало  вказаним  особам  як  на  момент  покупки  квартири,  так  і  згодом,  оформити  право  власності  на  частину  квартири  на  ОСОБА_3 Однак  цього  так  зроблено  і  не  було.  

      Навіть  у  разі  безспірної  доведеності  факту  отримання  коштів  для  придбання  квартири  від  ОСОБА_3,  ці  кошти  були  звернути  родиною ОСОБА_2  до  сімейного  бюджету  та  витрачені  за  їх  спільною  згодою.

      Не  заслуговують  на  увагу  і  доводи  представника  відповідачки  в  тій  частині,  що ОСОБА_1  пропустив  без  поважних  причин  строки  звернення  до  суду,  оскільки позов  пред”явлено  в  межах  строків,  передбачених  ч.  2  ст.  72  СК  України.  Окрім  того,  позовна  давність  обчислюється  від  дня,  коли  зацікавлена  особа  дізналася  або  могла  дізнатися  про  порушення  свого  права.  Із  матеріалів  справи  вбачається,  що  спір  навколо  спірної  квартири  виник  у  2009  році, після  розірвання  шлюбу  між  сторонами  та  після  позбавлення  позивача  батьківських  прав  відносно  сина.  Сама  ж  ОСОБА_2 з  такими  вимогами  не  зверталася,  всі  ці  справи  ініціювалися  іншими  особами ( ОСОБА_3 ).

      З  урахуванням  вищенаведеного,   суд  вважає,  що  первісний  позов підлягає задоволенню, а  в  задоволенні  позову ОСОБА_3  належить  відмовити  за  необгрунтованістю.

      На  підставі  ст. 88  ЦПК України з  ОСОБА_2  на  користь ОСОБА_1 належить  стягнути   51   гривню  00  копійок  в  рахунок  повернення  судового  збору  та  30  гривень  00  копійок  в  рахунок  повернення  витрат  на  інформаційно-технічне  забезпечення  розгляду  справи.

 Керуючись  ст.ст. 22,  28-29  КпШС  УРСР,  ст.ст. 15-16  Закону України  « Про        власність «,  ст.ст. 10-11, 57-60, 88,  212-215  ЦПК України, суд –      

  В И Р І Ш И В :    

   Позовні  вимоги ОСОБА_1  задовольнити.

      Визнати  за ОСОБА_1 право  власності  на 1 /2  частину  квартири  АДРЕСА_2 .

      Стягнути  з ОСОБА_2  на  користь ОСОБА_1  51   гривню  00  копійок  в  рахунок  повернення  судового  збору  та  30  гривень  00  копійок  в  рахунок  повернення  витрат  на  інформаційно-технічне  забезпечення  розгляду  справи,  а  разом :  81  гривню  00  копійок.  

      В  задоволенні  позовних  вимог  ОСОБА_3   відмовити  за  необгрунтованістю.  

                 Рішення може  бути  оскаржене до  судової палати у цивільних справах апеляційного  суду   Сумської  області   через   Зарічний   районний   суд   м.  Суми протягом десяти днів з дня проголошення рішення.  

  СУДДЯ                                                                                                        В.Б.  БОЙКО