ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 листопада 2007 р. | № 32/141 |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого | Козир Т.П. |
суддів : | Мележик Н.І., Подоляк О.А., |
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу | Київського державного підприємства “Ізумруд” |
на рішення | від 11.05.2007 р. господарського суду міста Києва |
у справі | № 32/141 |
за позовом | ТОВ “Торговий дім “Алмаз-Діамант” (надалі –Товариство) |
до | Київського державного підприємства “Ізумруд” (надалі –Підприємство) |
про | визнання договору оренди продовженим |
за участю представників: |
від позивача | - Врублевська В.Ю. (07.11.2007 р.) |
від відповідача | - Єлізар’єв С.В. (10.10.2007 р.), Молчанов Д.В. (07.11.2007 р.) |
В С Т А Н О В И В:
В березні 2007 р. Товариство звернулось до суду з позовом до Підприємства про визнання укладеного сторонами договору оренди № 132 від 01.08.2003 р. продовженим на тих самих умовах і на той самий строк.
В обґрунтування пред’явлених вимог позивач посилався на те, що після закінчення строку дії договору оренди № 132 від 01.08.2003 р. сторони продовжували виконувати прийняті взяті за договором обов’язки: позивач користувався приміщенням загальною площею 195 кв. м. на 1-му поверсі 9-ти поверхової будівлі адміністративно-побутового корпусу заводу по вул. С. Сосніних, 11, у місті Києві, здійснював оплату, а відповідач виставляв відповідні рахунки на оплату оренди та комунальних послуг. Тому, на думку позивача, договір оренди № 132 від 01.08.2003 р. є продовженим на той же строк і на тих же умовах у відповідності до вимог ст. 764 ЦК України, ст. 17 Закону України “Про оренду державного та комунального майна”.
Відповідач проти задоволення позову заперечував та посилався на відсутність підстав для продовження договору оренди № 132 від 01.08.2003 р. у зв’язку із повідомленням про припинення договірних відносин оренди.
Рішенням господарського суду міста Києва від 11.05.2007 р. (суддя Хрипун О.О.) позов задоволено.
Не погоджуючись з рішенням, Підприємство звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить його скасувати, провадження у справі припинити, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи із наступного.
Згідно положень ч. 2 ст. 1115 ГПК України касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду.
Відповідно до роз’яснень, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 “Про судове рішення” зі змінами та доповненнями, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати. Мотивувальна частина рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на підставі яких визначено права і обов’язки сторін у спірних правовідносинах. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Резолютивна частина рішення повинна містити чіткі та безумовні висновки, що ґрунтуються на аналізі та оцінці фактичних обставин викладених у його мотивувальній частині, та відповідати застосованим до спірних відносин нормам права.
Відповідно до приписів ст. ст. 45, 47, 43 ГПК України судові рішення приймаються судом за результатами обговорення усіх обставин справи та за умови здійснення за своїм внутрішнім переконанням оцінки доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Прийняте у справі рішення вказаним вимогам не відповідає.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 01.08.2003 р. між Підприємством (орендодавець) та Товариством (орендар) укладено договір оренди № 132 нежитлового приміщення, що належить до державної власності, відповідно до умов якого відповідач передав, а позивач прийняв у строкове платне користування державне нежитлове приміщення площею 195 кв. м., яке розташовано за адресою: м. Київ, вул. Сім'ї Сосніних, 11, на першому поверсі дев'ятиповерхового адміністративно-побутового корпусу Підприємства для використання приміщення під офіс (п. 1.1). Пунктом 10.1 договору № 132 від 01.08.2003 р. сторони погодили, що останній укладено строком на три роки з 01.08.2003 р. до 01.08.2006 р. включно. В пункті 10.5 договору № 132 від 01.08.2003 р. сторони передбачили, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.
Судом встановлено, що нежитлове приміщення площею 195 кв. м., яке розташовано за адресою: м. Київ, вул. Сім'ї Сосніних, 11, на першому поверсі дев'ятиповерхового адміністративно-побутового корпусу Підприємства, було передано відповідачем в оренду позивачу за актом прийому-передачі з 01.08.2003 р.
Також, 01.08.2003 р. між Підприємством (балансоутримувач) та Товариством (орендар) укладено договір № 133 про відшкодування витрат балансоутримувача, відповідно до умов якого відповідач зобов'язався забезпечувати обслуговування та ремонт об'єкту оренди, а позивач зобов'язався приймати участь у витратах відповідача та проведення ремонтних робіт пропорційно до займаної ним площі у будівлі, де знаходиться об'єкт оренди. Відповідно до п. 2.1 договору № 133 від 01.08.2003 р. відповідач зобов'язався надавати позивачу комунальні послуги, а позивач зобов'язався не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним, вносити відповідачу плату за комунальні послуги.
Судом досліджено, що позивач належним чином виконував свої обов'язки за договором оренди, своєчасно та у повному обсязі сплачував оренду плату, використовував об'єкт оренди за призначенням, а також вчасно і у повному обсязі сплачував комунальні платежі.
Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України “Про оренду державного та комунального майна”, ч. 4 ст. 284 ГК України у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Поряд з цим, згідно ст. 764 ЦК України, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Розглядаючи справу, яка стосується продовження договору оренди на тих самих умовах і на той самий строк, місцевий господарський суд не дослідив правовідносини сторін з урахуванням настання дати, з якою сторони пов’язали закінчення строку дії договору оренди, належним чином не надав юридичну оцінку поведінці сторін щодо припинення чи продовження орендних відносин після 01.08.2006 р., а відповідні висновки суду в цій частині не можна визнати обґрунтованими.
При цьому, суд дійшов необґрунтованого та передчасного висновку про необхідність застосування ст. 35 ГПК України з посиланням на судове рішення у справі № 6/63.
Відповідно до ч. 2 ст. 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
При розгляді даної справи суд повинен був врахувати, що при застосуванні згаданого положення щодо підстав звільнення від доказування не слід надавати преюдиціального значення оціночним судженням, зробленими судами при вирішенні іншої справи, та ототожнювати факти, встановлені судом, з їх юридичною оцінкою.
Судом не враховано, що сам факт наявності рішень господарських судів у справі № 6/63 не може бути беззаперечною підставою для задоволення позову чи для відмови в позові у даній справі, позаяк відповідно до статті 129 Конституції України та статті 4 ГПК України рішення суду повинно ухвалюватись виключно на підставі закону.
Неповне дослідження фактичних обставин та неналежне з’ясування дійсних прав і обов’язків сторін унеможливлює правильне застосування матеріального закону, що регулює спірні правовідносини.
Викладене свідчить про те, що судом при розгляді справи не були достатньо враховані вимоги законодавства. Як наслідок, прийняте у справі рішення не відповідає ст. 84 ГПК України та вимогам, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 “Про судове рішення” зі змінами та доповненнями.
Водночас, колегія суддів не погоджується із посиланням оскаржувача на необхідність припинення провадження у справі в порядку п. 2 ч. 1 ст. 80 ГПК України, оскільки рішенням у справі № 6/63 не вирішено господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.
Згідно ст. ст. 1115, 1117 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
У зв’язку із вищевикладеним колегія суддів вважає, що приймаючи рішення, суд надав неповну та невірну юридичну оцінку обставинам справи, порушив і неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, в зв’язку з чим, враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції (ст.1117 ГПК України), рішення підлягає скасуванню, а справа передачі на новий розгляд місцевому господарському суду.
При новому розгляді справи місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з’ясувати та перевірити всі фактичні обставини справи, витребувати та надати об’єктивну оцінку доказам, які мають юридичне значення для її розгляду, правильно застосувати норми матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 ГПК України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Київського державного підприємства “Ізумруд” задовольнити частково.
Рішення господарського суду міста Києва від 11.05.2007 р. у справі № 32/141 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва.
Головуючий, суддя Т. Козир
С у д д і: Н. Мележик
О. Подоляк