13 вересня 2006 року                                                                        м. Київ

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі :

розглянувши в судовому засіданні справу за  позовом ОСОБА_1до комунального підприємства “Луцькводоканал” про відшкодування  матеріальної та моральної шкоди,

в  с  т  а  н  о  в  и  л  а :

У травні  2003 року ОСОБА_1. звернувся з  позовом до КП “Луцькводоканал” про стягнення матеріальної шкоди в сумі 2064 грн. та моральної шкоди в сумі 1500 грн., посилаючись на те, що внаслідок провалу асфальтового покриття у дворі будинку АДРЕСА_1у м. Луцьку, який стався через прорив труби водопровідної мережі, був пошкодженний його автомобіль “Фольксваген-гольф”.

Рішенням Луцького міського суду від 11 грудня  2003 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 18 березня 2004 року,   позов задоволено частково, стягнуто з КП “Луцькводоканал” на користь ОСОБА_1. 2064 грн. матеріальної шкоди, 925 грн. моральної шкоди та судові витрати по справі.

У касаційній скарзі КП “Луцькводоканал” просить скасувати ухвалені  рішення суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та   процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд прийшов до висновку, що відповідальність за шкоду, заподіяну ОСОБА_1пошкодженням автомобіля, необхідно покласти на комунальне підприємство “Луцькводоканал”, оскільки саме це підприємство несе відповідальність за стан водопровідної мережі і збитки, що виникли внаслідок неналежного її утримання.

Відповідно до положень ст.ст. 213, 215 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обгрунтованим.

За змістом ст. 440 ЦК України 1963 року шкода, заподіяна особі і майну громадянина, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка заподіяла її за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв”язок та є вина зазначеної особи.

Вирішуючи спір, суд належним чином не з”ясував, якими саме неправомірними діями КП “Луцькводоканал” була заподіяна шкода позивачу і чи є між ними та шкодою безпосередній причинний зв”язок.

У порушення вимог ст.ст. 40, 105 ЦПК України 1963 року суд належним чином  не перевірив доводи  відповідача  та  не з”ясував, хто є власником дороги, на якій заподіяна шкода позивачу,  не притягнув  до участі у справі   підприємство, яке відповідає за ремонт і утримання автомобільних доріг, вулиць та прибудинкової території.

Крім того, при вирішенні даного спору судом не враховані положення пунктів 2 та 11 Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.1994 року №198, відповідно до яких ремонт і утримання дорожніх об”єктів, що перебувають у комунальній власності, здійснюється відповідними комунальними дорожньо-експлуатаційними організаціями, які зобов”язані постійно контролювати експлуатаційний стан усіх елементів дорожніх об”єктів та негайно усувати виявлені пошкодження чи інші перешкоди у дорожньому русі, а за неможливості це зробити - невідкладно позначити їх дорожніми знаками, сигнальними, огороджувальними і направляючими пристроями відповідно до діючих нормативів або припинити /обмежити/ рух.

На зазначені порушення норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, не звернув уваги суд апеляційної інстанції, у зв”язку з чим ухвалені рішення суду підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у  х  в  а  л  и  л  а :

          Касаційну скаргу комунального підприємства “Луцькводоканал” задовольнити.

          Рішення Луцького міського суду від 11 грудня 2003 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 18 березня 2004 року скасувати.

          Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.