ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ
ПОСТАНОВА
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
"31" серпня 2006 р., 16 год. 55 хв. Справа № 14/2940а
Господарський суд у складі головуючого судді Хабазні Ю.А., при секретарі судового засідання Лоханько О.І., за участю представників позивача Слуцької Н.Ю., відповідача Терещенка С.І., за довіреностями, розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Черкаси у приміщенні суду адміністративну справу за позовною заявою |
позивача | Черкаського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів |
до відповідача | товариства з обмеженою відповідальністю "Смілашляхбудсервіс" |
про | стягнення 8347 грн., – |
УСТАНОВИВ:
Заявлено позов про стягнення 8347 грн. з підстав порушення вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" недотриманням встановленого нормативу працевлаштування інвалідів, який для відповідача складав на 2005 рік 1 робоче місце при фактично непрацюючих інвалідах, та несплати відповідачем штрафних санкцій за не створене і не зайняте інвалідом у 2005 році робоче місце.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав.
Представник відповідача у відзиві на позов та у судовому засіданні проти позову заперечив з тих мотивів, що у відповідності до чинного законодавства підприємство не зобов’язано займатися працевлаштуванням інвалідів, що підприємство не зобов’язано саме шукати інвалідів для працевлаштування, воно тільки зобов’язане надавати звіт форми №З-ПН, що позивачем неправильно розраховано суму штрафної санкції.
У судовому засіданні судом досліджені пояснення представників сторін, а також письмові докази, надані представниками сторін.
Відповідно до ст.ч.3 ст.160 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Заслухавши представників сторін та дослідивши наявні у справі докази суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі - Закон) для підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання в 2005 році установлено норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працюючих від 8 до 25 чоловік –у кількості одного робочого місця, якщо інше не передбачено законом.
Підприємства (об’єднання), установи, організації, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж встановлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів, до 15 квітня наступного року, штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (об’єднанні), установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Як вбачається, позивач у розрахунку суми позову вказує, що у відповідача в 2005 році інваліди не працювали. Виходячи із припису пункту 3.3.3. Інструкції зі статистики чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві, затвердженої наказом Мінстату України від 07.07.1995 №171 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 07.08.1995 за № 287/823 (чинної на час спірних правовідносин), суд вважає, що встановлений законом норматив відповідачем не був виконаний.
Однак, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що відповідач не повинен сплачувати штрафні санкції, виходячи із наступного.
Відповідно до статті 18 Закону працевлаштування інвалідів повинно здійснюватися інвалідів здійснюється органами центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів (далі –органи працевлаштування інвалідів). Як вбачається із ч.3 ст.18 Закону, підприємства лише зобов’язані створювати для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.
Пунктами 5, 10 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 №314, встановлено, що підприємства інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та позивача про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, а працевлаштування інвалідів здійснюється органами працевлаштування інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров’я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК. Відповідно до пунктів 11, 12, 14 Положення місцеві органи соціального захисту населення виявляють інвалідів, які бажають працювати, державна служба зайнятості –веде облік інвалідів, які звернулися за допомогою у працевлаштуванні, сприяє працевлаштуванню інвалідів, які звернулися з таким проханням, з урахуванням рекомендацій МСЕК, підприємства –створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів, інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Таким чином, аналіз правових норм про захист інвалідів дає підстави стверджувати про те, що обов’язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком підбирати, шукати і працевлаштовувати інвалідів. Такий обов’язок, як вказано, покладається на органи працевлаштування інвалідів.
Як вбачається із матеріалів справи, зокрема, із листа Смілянського міськрайцентру зайнятості від 15.08.2006 №2544/04, направленого на запит позивача, у 2005 році відповідач звітував про наявність у нього в цьому році вільних робочих місць для інвалідів за професіями дорожній робітник. У запиті позивача від 09.08.2006 №1090/06-4 поставлено запитання про те чи направлялись інваліди до відповідача у 2005 році та чи відомі факти відмови відповідача у працевлаштуванні направлених інвалідів, однак таких відомостей не надано. Зазначення відповідачем вільних місць для інвалідів у звітах не за всі місяці 2005 року не змінює ситуації і не доводить, що інваліди направлялися відповідачу для працевлаштування.
Суду, на неодноразові вимоги в ухвалі суду від02.06.2006 та повістках, позивачем не надано доказів того, що будь-яким іншим органом працевлаштування інвалідів відповідачу протягом 2005 року направлялись інваліди для працевлаштування чи інваліди самостійно зверталися до відповідача з метою працевлаштування, і що відповідач відмовив у прийнятті інвалідів на роботу.
Разом з тим, суд вважає, що правильність визначення кількості робочих місць, фактично зайнятих інвалідами у 2005 році, не впливає на оцінку встановлених судом обставин у даному спорі щодо відсутності вини відповідача у невиконанні органами працевлаштування інвалідів своїх обов’язків по їх працевлаштуванню.
Так, вказані у статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" штрафні санкції відносяться до адміністративно-господарських санкцій, які відповідно до статті 217 Господарського кодексу України можуть застосовуватися уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування до суб’єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності.
Закон спрямований на забезпечення працевлаштування інвалідів і передбачає, що якщо інваліди не працюють на підприємстві, то за це передбачено стягнення штрафної санкції. Обов’язок підприємства полягає у створенні в установленому порядку таких робочих місць, повідомлення органів працевлаштування інвалідів і працевлаштуванні інвалідів на роботу. Порядок створення робочих місць регламентується законодавством. Сам факт не створення робочого місця у такому порядку без відмови підприємства у працевлаштуванні направленому відповідним органом чи такому, що звернувся самостійно, не створює повного складу правопорушення. У даному випадку установлено часткову наявність складу правопорушення (відсутні докази дотримання усієї процедури створення робочих місць для працевлаштування інвалідів), однак, негативний наслідок настав не із-за цього, а внаслідок того, що інваліди не були направлені для працевлаштування чи не звертались самостійно –тобто вина підприємства у тому, що не працевлаштовані інваліди на вакантні місця, відсутня.
За таких обставин відповідальність у вигляді штрафної санкції на відповідача покладена бути не може, у зв’язку з чим позов задоволенню не підлягає.
У зв’язку з відмовою у позові судові витрати стягненню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 94, 161, 163, 186, підпунктом 3 пункту 3 Прикінцевих і перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд –
ПОСТАНОВИВ:
У позові відмовити повністю.
Постанова може бути оскаржена до Київського міжобласного апеляційного господарського суду через господарський суд Черкаської області шляхом подання заяви про апеляційне оскарження на протязі 10 днів з дня складення повного тексту постанови та наступного подання апеляційної скарги протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя Хабазня Ю.А.