УХВАЛА
іменем України
2010 р. жовтня місяця 12 дня, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим в складі:
Головуючого: Чистякової Т.І.
Суддів: Філатової Є.В.
Любобратцевої Н.І.
При секретарі: Бініашвілі Б.Ш.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя та його реальний розділ, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 27 травня 2010 року,
ВСТАНОВИЛА:
ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя та його реальний розділ.
Позовні вимоги мотивовані тим, що сторони з лютого 2002 року перебували у фактичних шлюбних стосунках, які вони зареєстрували у червні 2006 року. За час сумісного проживання, на земельній ділянці №6 і 7 площею 0,1 га, яка знаходиться на територій Садового товариства «Салгир», подружжя за спільні грошові кошти побудували дві жилих двоповерхових будови, які з’єднанні між собою критим переходом. Позивачка вважає зазначені будови спільною сумісною власністю подружжя. У зв’язку з тим, що після розірвання шлюбу, сторони не змогли домовитися про порядок розподілу спірних будов, ОСОБА_2 уточнивши позовні вимоги, просила здійснити їх розділ і виділити їй на праві приватної власності зі спільно нажитого майна подружжя: основну будову №1, вартістю 278 297 грн., прибудову до неї, вартістю 23 957 грн., частину галереї, площею 13,3 кв.м. вартістю 31 141 грн., та стягнути з відповідача на її користь вартість проведеної експертизи в сумі 1250 грн. Виділити відповідачу ОСОБА_3 на праві приватної власності зі спільно нажитого майна подружжя: основну будову №2, вартістю 309908 грн., прибудову до неї, вартістю 8155 грн., частину галереї, площею 7,1 кв.м. вартістю 336289 грн.
Відповідач позов не визнав, та пояснив, що земельну ділянку для ведення садівництва, він отримав у 1996 році і в тому ж році розпочав будівництво, на час укладення шлюбу з позивачкою у 2006 році спірні будинки вже були побудовані, тому вони не можуть вважатися спільною сумісною власністю подружжя.
Рішенням Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 27 травня 2010 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення скасувати, позов задовольнити. При цьому посилається на неповне з’ясування судом обставин, які мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи. Апелянт вказує на те, що період будівництва спірних будов підтверджується фотографіями з сімейного альбому, також свідками і супутниковими аєрознимками , отриманими через Інтернет, яки суд не прийняв до уваги.
Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких обставин.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог. Колегія погоджується з таким висновком, виходячи з наступного. Відповідно до ч.3 ст.10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Тягар доказування права власності на частку в чужому майні полягає на позивачеві.
Відповідно до ст. 112 ЦК України 1963р. та ст.17 Закону «Про власність», які діяли на час виникнення правовідносин, право спільної сумісної власності членів сім’ї (крім подружжя в період шлюбу) виникає на підставі спільної праці, якщо письмовою угодою не встановлено інше. Майно придбане в результаті сумісної діяльності громадян належить їм на праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено угодою. При цьому, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.
Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з червня 2006 року. Як, вбачається з письма голови правління СТ «Салгір», відповідач ОСОБА_3 є членом даного товариства. В 1996 році йому було надано земельну ділянку №6,7 площею 0,1 га, яку він приватизував. Отже, на час укладення шлюбу з позивачкою він вже був власником земельної ділянки на якої розташовані спірні будинки.
Відповідно до вимог статті 74 Сімейного Кодексу України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі, майно набуте ними під час спільного проживання належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо не встановлено інше письмовим договором. За правилами ст. 62 СК України якщо майно дружини або чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося в наслідок спільних трудових затрат або затрат другого з подружжя, воно може бути визнане за рішенням суду спільної сумісної власністю.
Проте позивачка не надала суду переконливих доказів перебування з відповідачем у фактичних шлюбних стосунках з 2002 року та своєї участі у будівництві. Не визначила розміру участі у будівництві в кожному з окремих періодів: з 2002р. до 01.01.2004р., коли розмір частки у спільному майні встановлюється на підставі ст.112 ЦК України, та з 01.01.2002р. до реєстрації шлюбу, коли застосовується ст.74 СК України, а також за період шлюбу ( ст.70 СК України). Не надала розрахунків за кожний період та відповідних доказів розміру свого вкладу у будівництво.
Виходячи з наведеного, довід апеляційної скарги, що за три роки до реєстрації шлюбу з відповідачем вони проживали однією сім’єю, і що спірні будинки побудовано за їх спільні сумісні кошти є необґрунтованим і не може бути прийнятий судом до уваги.
Крім того, судом встановлено, що спірні будинки були побудовані без будь-яких документів і є самочинним будівництвом.
Як, вбачається з матеріалів справи та вже було вказано, земельну ділянку №6,7, площею 0,1 га на якій розташовані спірні будинки, відповідачу, як члену садового товариства «Салгір» було надано для ведення садівництва. Проте, на цій земельній ділянці без належного дозволу та належно затвердженого проекту було побудовано два двоповерхових будинку, які з’єднанні між собою критим переходом, загальна площа цих будов, згідно з висновком експерта складає 305 кв.м.
Відповідно до ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», територія дачних і садівничих поселень призначаються для організації позаміського відпочинку громадян, ведення садівничого і городницького господарства з можливістю розміщення садових або дачних будинків. Дачний будинок – це жилий будинок для використання протягом року з метою заміського відпочинку. Садовий будинок – споруда для літнього використання, який не відповідає нормативам встановленим для житлових будинків.
Отже, спірні будинки зведенні на земельній ділянці, відведеної для садівництва, без належного дозволу та належно затвердженого проекту. Таким чином позивачка просить визнати за нею право власності на самочинно зведений будинок.
Відповідно до ст.ст. 182, ч.2 ст. 331 ЦК України, ст.. 31 Закону України «про місцеве самоврядування в України», Закону України «Про планування і забудову території», Регіональних правил забудови і використання території в АРК від 18.09.2002р. №241-3/02, Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно – право власності виникає з моменту державної реєстрації прийнятого до експлуатації новоствореного нерухомого майна; прийняття до експлуатації нерухомого майна не належить до юрисдикції суду, а належить відповідному компетентному органу при наявності певних умов щодо будівництва.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону.
Згідно до положень ч.1,2 ст. 376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Статтями 60,62,63,67,70,175 СК України, ст.ст. 368,372 ЦК України, якими обґрунтовувались позовні вимоги, передбачено захист права власності, яке набуто правомірно, та цими нормами не регулюються правовідносини щодо самочинного будівництва.
Таким чином по справі встановлено, що спірні споруди не прийняті в експлуатацію, тому як житловий будинок не існує. Як допоміжні споруди ( на чому наполягав представник позивачки в апеляційному суді) вони також не підлягають розділу, оскільки таки споруди є лише приналежністю до основної речи: житлового будинку або садової земельної ділянки. Тому колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність предмету спору. З іншими вимогами позивачка до суду не зверталася, тому визнати право власності на будівельні матеріали та конструктивні елементи споруд виходять за межі заявлених вимог, не були предметом спору і не підлягають вирішенню судом апеляційної інстанції.
Виходячи з наведеного, колегія приходить до висновку, що рішення суду ухвалено з правильним застосуванням вищезазначених норм матеріального права. Судом першої інстанції правильно, повно, об’єктивно та всебічно встановлені обставини справи та характер спірних правовідносин, підстав для скасування рішення не має.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, не впливають на їх правильність та не дають підстав для висновку про неповне з’ясування судом обставин, які мають значення для справи та невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення спору.
На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 303, 304, ст.ст. 314, 315, Цивільного процесуального Кодексу України, колегія суддів,
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, рішення Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 27 травня 2010 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів зі дня проголошення.
Судді: