ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ 

 ПОСТАНОВА         

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ         

Вищий господарський суд України у складі колегії  суддів :

Перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги,  суд

У С Т А Н О В И В  :

У жовтні 2005 року Суб'єкт підприємницької діяльності -фізична особа ОСОБА_2 пред'явив в господарському суді  позов до Суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1 про стягнення 12000 грн. заборгованості по договору позики, 18 000 грн. пені  та 3000 грн. витрат на послуги адвоката.

У подальшому позивач зменшив розмір позовних вимог в частині стягнення основного боргу і просив стягнути з відповідача 9000 грн. заборгованості по договору позики.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 23.01.2006р. (суддя Хоролець Т.Г.) позов було задоволено частково, з відповідача на користь позивача стягнуто 9000 грн. заборгованості, 1082,96 грн. пені, 1500 грн. витрат на послуги адвоката, в іншій частині позову відмовлено.

Відповідач оскаржив дане рішення в апеляційному порядку.

Постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 29.03.2006р. (судді Радченко О.П. -головуючий, Хуторной В.М., Юхименко О.В.) апеляційну скаргу було залишено без задоволення, резолютивну частину рішення господарського суду Запорізької області від 23.01.2006р. доповнено фразою “Припинити провадження у справі на суму 3000 грн.”, виправлено арифметичну помилку, допущену у вказаному рішенні в частині стягнення пені, зазначено її розмір 1071,12 грн.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 29.03.2006р. та рішення  господарського суду Запорізької області від 23.01.2006р. і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до приписів п.1 ст. 193 ГК України, п. 1 ст. 1049 ЦК України, п. 1 ст. 230, п. 6 ст. 231 ГГК України суб'єкти господарювання  та  інші  учасники  господарських відносин  повинні  виконувати  господарські  зобов'язання належним чином відповідно до закону,  інших правових актів,  договору, а за відсутності   конкретних   вимог  щодо  виконання  зобов'язання  - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Позичальник  зобов'язаний  повернути  позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі  або  речі,  визначені  родовими ознаками,  у  такій  самій кількості,  такого самого роду та такої самої якості,  що були передані йому позикодавцем) у  строк  та  в порядку, що встановлені договором.

Штрафними    санкціями    у   цьому   Кодексі   визнаються господарські санкції у вигляді грошової  суми  (неустойка,  штраф, пеня),  яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним  правил  здійснення господарської  діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Штрафні  санкції   за   порушення   грошових   зобов'язань встановлюються  у  відсотках,  розмір  яких визначається обліковою ставкою Національного банку України,  за  увесь  час  користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Згідно ст.ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»платники  грошових  коштів  сплачують  на  користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню  в  розмірі,  що встановлюється за згодою сторін.

Розмір   пені,  передбачений  статтею  1  цього Закону,  обчислюється  від  суми  простроченого платежу та не може перевищувати  подвійної  облікової  ставки   Національного   банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

За приписом п. 3 ст. 551 ЦК України розмір  неустойки  може  бути  зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків,  та за  наявності  інших обставин, які мають істотне значення.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, 12.11.2004р. між сторонами було укладено договір позики (безвідсоткової) (далі -Договір), за умовами якого Суб'єкт підприємницької діяльності ОСОБА_1 (Позичальник) 12.11.2004р. отримав від Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_2 (Позикодавець) у тимчасове користування суму 12000 грн. і зобов'язався повернути її до 31.12.2004р.

Крім того, у п. 3.1 Договору сторони визначили, в разі неповернення зазначеної суми позики у визначений термін, Позичальник зобов'язаний сплатити Позикодавцю пеню в розмірі 10 % від суми позики за кожен день прострочення до дня її повернення.

Відповідач не виконав належним чином і в строк відповідно до умов Договору свої зобов'язання.

З огляду вищевикладеного, суд, доказам по  справі в їх сукупності, у порядку виконання припису ст. 43 ГПК України, дав належну юридичну оцінку і прийшов до правильного висновку про часткове задоволення позову.

Правильно з таким висновком погодився і апеляційний суд.

Проте не можна погодитись з ухваленими рішеннями в частині розподілу судових витрат.

Так, суди не звернули увагу, виходячи з положень ст. 44 ГПК України, що до складу судових витрат, поміж державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, входять, зокрема, і витрати, пов'язані з оплатою послуг адвоката.

За приписом же ч. 5 ст. 49 ГПК України суми, які підлягають   сплаті   за   проведення   судової експертизи,    послуги    перекладача    адвоката,    витрати   на інформаційно-технічне   забезпечення   судового  процесу  та  інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на  позивача; при  частковому  задоволенні  позову  -  на  обидві   сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як наведено вище, заявлений позов задоволено частково.

Суди на зазначені приписи процесуального закону теж не звернули увагу, та з огляду часткового задоволення позову, належним чином, з наведенням відповідних розрахунків, не провели розподіл судових витрат.

Отже, судові рішення в частині розподілу судових витрат підлягають скасуванню, з направленням справи в цій частині на новий судовий розгляд, в іншому складі суду.

Стосовно ж доводів касаційної скарги, спрямованих на переоцінку доказів пов'язаних з вирішенням спору сторін по суті, то виходячи з припису ч.2 ст.111⁷ ГПК України, касаційна інстанція не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Керуючись  ст.ст. 111⁵, 111⁷, 111⁹, 111¹¹ - 111¹² Господарського  процесуального  кодексу  України,  Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 29.03.2006р. та рішення господарського суду Запорізької області від 23.01.2006р. в частині розподілу судових витрат скасувати і справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції, в іншому складі суду.

В решті постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 29.03.2006р. залишити без змін.

Головуючий                                                                                    В.Перепічай

С у д д і                                                                                   

                                                                                               І.Вовк         

                                                                                              П.Гончарук