РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2  грудня 2010   року колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Закарпатської області в складі:

                                      Головуючого –Куцина М.М.,

                                     суддів:  Кожух  О. А., Павліченко С. В.

                                     при секретарі –   Медяник Л. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Ужгороді   за апеляційною скаргою   ОСОБА_1  на  рішення  Ужгородського міськрайонного  суду від  26 серпня  2010 року  по справі за  позовом  ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про скасування договору довічного утримання та розірвання договору довічного утримання та розірвання договору дарування, відшкодування моральної та матеріальної шкоди, де третя особа ОСОБА_4,

                                                   Встановила:

    У березні 2002 року  ОСОБА_5  звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про скасування договору довічного утримання та розірвання договору довічного утримання та розірвання договору дарування, відшкодування моральної та матеріальної шкоди, де третя особа на стороні  відповідачів ОСОБА_4.

Позов мотивує тим , що  відповідач ОСОБА_1  у квітні 1996 року, скориставшись депресивним станом його здоров’я після смерті матері,  уклав з ним письмовий  договір на довічне утримання. За цим договором він  передав  сім’ї  відповідача ОСОБА_1, як квартирантам – наймачам, дві кімнати свого  власного будинку.  Відповідач  ОСОБА_1 зобов’язався забезпечувати його:  3-х разовим харчуванням,  одягом, взуттям, коштами на ліки та лікування, оплатою комунальних послуг,   паливом для отоплення будинку.

Однак,  комісія  міськвиконкому  Ужгородської міської ради, у зв’язку з тим, що  будинок є незавершеним будівництвом, не дала згоду , а  тому  між ним та ОСОБА_1 1 7 травня  1996 року  був укладений нотаріально посвідчений договір дарування будинку АДРЕСА_1.

Позивач вважав, що укладений   договір даруванні є,  відповідно до ст. 58 ЦК України( в редакція 1963 року), удаваною угодою, оскільки був укладений з метою приховати договір  довічного утримання, а тому його слід визнати недійсним.

У зв’язку з   тим, що відповідачем ОСОБА_1. протягом 5.5 років  не виконувалися  умови договору  довічного утримання від 30  квітня 1996 року, просив такий договір розірвати.

Крім того,  позивач вважав, що  у зв’язку з невиконанням  договору  довічного  утримання йому була заподіяна матеріальна шкода, яка полягала в   утраті можливості  здати дві кімнати квартиронаймачам  протягом 5 років з розрахунку 50 у. о. за 60 місяців, що складає 3000 у. о. , що дорівнює сумі 15 тис. гривень, та моральна шкода, у зв’язку з тим, що ОСОБА_1 погрожував йому фізичною розправою  та  ображав його, що стало причиною погіршення стану його здоров’я.

Позивач, посилаючись на зазначені у позовній  заяві обставини справи, та з підстав, передбачених 8, 425-458 ЦК України(  в редакції 1963 року), просив   договір дарування від  7 травня  1996 року розірвати та повернути йому будинок. У зв’язку з  невиконанням договору довічного утримання стягнути з відповідача на його користь 15 тис. матеріальної  шкоди та  10 тис. моральної шкоди.

 20 травня 2002 року позивачем  ОСОБА_5 збільшено розмір позовних вимог, він  просив стягнути з відповідача ОСОБА_1. на його користь 50 тис. гривень матеріальної та моральної  шкоди.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                

У ході розгляду справи по суті   ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_5 помер.

Рішенням  Мукачівського міськрайонного суду від 20 квітня 2004 року визнаний факт перебування ОСОБА_2 та  ОСОБА_5 у фактичних  шлюбних відносинах  з 1982 року і  до дня  його смерті. Дане рішення набрало законної сили.

Під час розгляду справи  в суді, відповідач ОСОБА_1.  6 травня 2005 року відчужив даний спірний будинок,   уклавши  нотаріально посвідчений договір  купівлі- продажу  з ОСОБА_7, який згодом за  нотаріально посвідченим договором купівлі- продажу від 12 лютого 2007 року продав цей  будинок ОСОБА_4.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 7 лютого 2006 року , яке набрало законної сили, задоволено заяву ОСОБА_2  про встановлення факту, що має юридичне значення, яким визнано, що ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 року народження з 1982 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 року проживала з ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3 року народження  однією сім’єю в АДРЕСА_1.

Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 1 березня 2007 року  визнано, що спірні правовідносини допускають  правонаступництво.

Місцевим судом  залучено до участі в справі правонаступника померлого  ОСОБА_5- ОСОБА_2.

Позивачка ОСОБА_2  уточнила позовні вимоги та просила у суді першої інстанції  скасувати  договір довічного утримання та розірвати  договір довічного утримання та розірвати договір дарування, відшкодувати моральну та матеріальну  шкоду, саме : визнати договір дарування від 7 травня 1996 року договором довічного утримання, стягнути  з відповідача ОСОБА_1 матеріальну шкоду, яка складає вартість спірного будинку в ціні на час  ухвалення  рішення суду та моральну шкоду.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 26 серпня 2010 року позов ОСОБА_2- задоволено частково, визнано договір дарування будинку АДРЕСА_1 від 7 травня 1996 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_1- договором довічного утримання.  Стягнуто з ОСОБА_1 га користь ОСОБА_2 362.818..70 гривень вартості будинку АДРЕСА_1.  В задоволенні інших позовних вимог – відмовлено.

В обґрунтування апеляційної скарги,  апелянт     посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, у зв’язку з чим ставить питання про скасування рішення  місцевого суду і    ухвалення  нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог за недоведеністю позовних вимог та пропуском строку позовної давності.

В суді апеляційної інстанції   відповідач ОСОБА_1. та представники  відповідача вимоги апеляційної скарги підтримали у повному обсязі.

Прокурор, позивач та  її представник вважають  рішення місцевого суду законним та обґрунтованим, а апеляційну скаргу безпідставною.

Дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи  апеляції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

 Відповідно до ст. 213 ЦПК  України,  рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним  є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного  судочинства, вирішив справу згідно із  законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При цьому, згідно зі ст. 214 ЦПК України, рішення  суду повинно відповідати на питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися  вимоги і заперечення , та якими доказами вони  підтверджувалися: які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до  цих правовідносин

Однак, зазначеним вимогам рішення районного   місцевого суду не  відповідає.

Задовольняючи  позов частково,  суд першої інстанції  виходив з того,   що 30 квітня 1996 року між  ОСОБА_5, власником будинку АДРЕСА_1, та ОСОБА_1 був  укладений договір довічного утримання. Однак, 7 травня 1996 року його  було юридично   оформлено  у нотаріальній конторі,  як договір дарування.

Отже, місцевим судом, у відповідності до  правил ст58 ЦК України( в редакції 1963 року),   визнано договір дарування будинку АДРЕСА_1 від 7  травня 1996 року, який укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_1- договором довічного утримання. Також місцевий суд вважав, що дана угода укладена з метою приховати іншу угоду( удавана угода), і до спірних правовідносин  застосовано  положення  ст. 428 ЦК України ( в редакції 1963 року)  та з відповідача ОСОБА_1 стягнуто вартість спірного будинку на час  ухвалення рішення.

Також, місцевий   суд, у відповідності до правил ст. 71 ЦК України ( в редакції 1963 року),   вважав, що позивачем не  пропущено строк позовної давності, оскільки договір довічного утримання діяв до смерті ОСОБА_5,  який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року , а він звернувся з позовом  у березні  2002 року.

    Проте, з такими висновками суду погодитися не можна,  оскільки суд дійшов його без повного  та всебічного з’ясування дійсних обставин справи, прав сторін  та порушенням норм процесуального та  матеріального права.

    Матеріалами справи встановлено, що 7 травня 1996 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 був укладений договір дарування незакінченого будівництва житлового  будинку по АДРЕСА_1, згідно з яким цей  будинок перейшов у власність ОСОБА_1, за позивачем  ОСОБА_9 залишено право  безкоштовно проживати в кімнаті  розміром 12 кв. м. у цьому будинку.

            Відповідно до  частини першої та  частини другої ст. 243  ЦК України( в редакції 1963 року), за договором дарування одна сторона передає безплатно другій майно у власність, і договір  дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

    Відповідач ОСОБА_1 вступив у володіння цим майном, розпочав капітальний ремонт будинку, який зареєстровано за ним, що стверджується довідкою бюро технічної інвентаризації від 19 червня 1996 року.

    Із матеріалів справи  та пояснень відповідача  вбачається, що він не заперечував обставин того, що сторони  по договору дарування мали намір  укласти між собою договір довічного утримання, однак, в зв’язку з тим , що належний  померлому будинок був незвершеним будівництвом, комісією міськвиконкому  дозвіл на укладення такої угоди їм не був наданий.

    Рішенням Ужгородського  міського суду від 21 лютого 2000 року  визнаний факт того, що  сторони  по спірному договору не заперечували  ту обставину, що спірний договір дарування будинку  ними було укладено по взаємній згоді і  добровільно , при цьому ОСОБА_9, який мав вищу  філологічну  освіту , не заперечував, що усвідомлював суть і наслідки укладеного договору дарування(  цивільна справа № 2-99/2000 року. а с. 177)

Судом апеляційної інстанції встановлено, що у   лютому 1998 року ОСОБА_5 звертався з судовим позовом  до ОСОБА_1 про розірвання договору дарування  житлового будинку по АДРЕСА_1, укладеного 7 травня 1996  між ОСОБА_5 та ОСОБА_1,  з підстав, передбачених ст.  57  ЦК України ( в редакції 1963 року), оскільки даний договір був укладений внаслідок обману, і він мав намір укласти договір  довічного  утримання. Рішенням Ужгородського  міського суду від 21 лютого 2000 року у задоволенні первісного позову відмовлено та задоволено зустрічний позов ОСОБА_1, яким зобов’язано ОСОБА_5 не чинити ОСОБА_1 перешкоди у користуванні жилим будинком по АДРЕСА_1. Зазначене було предметом перегляду у суді касаційної інстанції і набрало законної сили.( цивільна справа №2-99/2000 р. )

 У червні 2005 року  ОСОБА_2 зверталася  до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про визнання права на частку в спільному майні, визнання недійсним договорів дарування  та купівлі продажу незавершеного будівництвом житлового будинку, визнання  недійсним і скасування свідоцтва про право на спадщину.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 31 липня 2006 року у позові відмовлено, дане рішення було предметом апеляційного та касаційного перегляду  і залишено без змін.

 Цим рішенням визнані факти того, що рішенням Ужгородського  міськвиконкому від 6 червня 1959 року земельна ділянка була виділена ОСОБА_10 для будівництва житлового будинку по АДРЕСА_1, і після  смерті якої власником незавершеного будівництва цього  спірного будинку став її син ОСОБА_5, як спадкоємець за заповітом.

А також, зазначеним  рішенням місцевий суд встановив факт того, що цей  спірний будинок не може бути об’єктом  спільної сумісної власності, оскільки  він померлому  ОСОБА_5 та ОСОБА_2. не належав.

    У відповідності до положень ст. 425 ЦК України( в редакції 1963 року), договір  довічного утримання: одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров’я ( відчужував), передає у власність другій стороні ( набувачеві майна) будинок або частину його, взамін  чого набувач майна зобов’язується надавати відчуження довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.

    Договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідчений у відповідності до правил частини першої ст. 426 та ст.47 цього Кодексу ( в редакції 1963 року)

    Так,  частиною другою ст.426 цього Кодексу ( в редакції 1963 року)  передбачено, що в договорі довічного утримання повинна бути зазначена оцінка відчужуваного будинку, що визначається за згодою сторін, а також матеріального забезпечення, що надається набувачем майна відчужувачеві та їх грошова оцінка, яка визначається за згодою сторін .

    Правилами частини другої ст. 58 ЦК України  (  в редакції 1963 року)   передбачено, що    визнати недійсною  удавану  угоду  можна, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду ( удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.  

     Судова колегія не може прийняти до уваги наданий ОСОБА_5 письмовий текст договору довічного утримання від 30 квітня 1996 року, оскільки цей  письмовий текст  не був укладений за відповідною формою та  нотаріально не посвідчений ,  а тому дійсність  даної угоди не може бути  встановлена на підставі пояснень  позивача,  показань свідків, крім випадків кримінальних діянь.

    Факт взаємної згоди та добровільного волевиявлення на укладення ОСОБА_5 спірного договору дарування стверджується  рішенням  Ужгородського міського суду від  21 лютого 2000 року у справі ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним, із якого вбачається, що  в якості свідка був допитаний нотаріус Першої Ужгородської нотаріальної  контори, яка ствердила, що сторони уклали цю угоду по взаємному волевиявленню, усвідомлювали суть  цієї угоди і бажали укласти між собою саме договір дарування.

    Позивачем по справі  у встановленому законом порядку  не доведено належними та допустимими доказами   факту того, що даний договір дарування був укладений з метою приховати іншу   угоду. Оскільки  із тексту цього нотаріально посвідченого  договору дарування вбачається, що ОСОБА_1  прийняв в дар від ОСОБА_5  зазначений будинок  і зобов’язався  залишити в його безплатному довічному користуванні одну житлову кімнату розміром 12 кв. м. ,позначену в  плані № 7.

    Удавана угода може бути визнана судом недійсною за  умов того, що   позивач та відповідач визнали , що вони  уклали цей договір дарування з метою приховання договору довічного утримання, але відповідачем ОСОБА_1 , як у суді першої, так і апеляційної інстанції   дана обставина заперечувалася .

За таких обставин, судова колегія приходить до висновку, що ОСОБА_5 було відомо про порушення його права у травні  1996 року, а  із зазначеним позовом він  звернувся  у 2002 року.  А зазначені у судовому рішення,   обставини поважності  пропуску цього строку   не можуть бути підставою для поновлення строку позовної давності для звернення  до суду.

    З  огляду наведеного та  відповідно до правил  п.п.3 та 4 ст.309 ЦПК України,  рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню  та ухваленню нового рішення про відмову  у задоволенні позову  ОСОБА_2,    у зв’язку із закінченням строку позовної давності та за  недоведеністю  позовних вимог.

    Керуючись  ст. ст.307,309,313,317,319, ЦПК України, судова колегія,

                                                              вирішила:

      Апеляційну  скаргу  ОСОБА_1 -  задовольнити.

    Рішення Ужгородського міськрайонного суду від  26 серпня  2010 року - скасувати та  ухвалити  нове рішення.

    У задоволенні позову ОСОБА_2 - відмовити.

Рішення  Апеляційного суду набирає законної сили з моменту  його  проголошення, проте може бути оскаржено  протягом двадцяти  днів, шляхом подання касаційної скарги  до суду касаційної інстанції

              Судді: