КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01.12.2010 № 22/391
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Новікова М.М.
суддів:
при секретарі:
За участю представників:
від позивача -ОСОБА_1 (дов. №1611 від 09.06.2010 р.)
від відповідача -Рямушкін І.Є. (дов. №45/2 від 04.11.2010 р.)
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи – підприємця ОСОБА_3
Миколайовича
на рішення Господарського суду м.Києва від 04.10.2010
у справі № 22/391 ( .....)
за позовом Фізичної особи – підприємця ОСОБА_3
Миколайовича
до Публічного акціонерного товариства „Райффайзен Банк
Аваль”
третя особа позивача
третя особа відповідача
про визнання недійсним кредитного договору № 010/83/3400 від 08.05.2007р.
ВСТАНОВИВ:
Фізична особа-підприємець ОСОБА_3 (далі за текстом - ФОП ОСОБА_3, позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства „Райффайзен Банк Аваль” про визнання недійсним кредитного договору № 010/83/3400 від 08.05.2007 р.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.10.2010 р. у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 04.10.2010 р. у справі №22/391 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги Фізичної особи – підприємця ОСОБА_3 задовольнити у повному обсязі.
Підставою для скасування рішення суду апелянт зазначив неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, а також порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції проігноровано доводи позивача, які ґрунтуються на діючому законодавстві України щодо обов’язкового зазначення у кредитному договорі грошового еквіваленту зобов’язання у національній валюті, не надано обґрунтованої правової оцінки ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” в частині необхідності отримання банками індивідуальних ліцензій на здійснення валютних операцій. Крім того, апелянтом зазначено про те, що судом проігноровано клопотання відповідача про відкладення розгляду справи, в зв’язку з службовим відрядженням представника.
В судовому засіданні апеляційної інстанції 01.12.2010 р. представник позивача підтримав клопотання долучене до апеляційної скарги про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Національного банку України.
Підставою для залучення третьої особи Національного банку України, апелянт зазначив те, що представник Національного банку України зможе надати пояснення з приводу порушених у позовній заяві та апеляційній скарзі питань щодо необхідності отримання банками індивідуальних ліцензій для здійснення операцій з валютними цінностями.
Відповідно до ст. 27 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду.
Колегія суддів вважає клопотання позивача необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, оскільки в заяві не вказано яким чином рішення з господарського спору у справі №22/391 може вплинути на права або обов'язки Національного банку України.
В судовому засіданні апеляційної інстанції 01.12.2010 р. представник позивача підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 04.10.2010 р. у справі №22/391 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги Фізичної особи – підприємця ОСОБА_3 задовольнити у повному обсязі.
В судовому засіданні апеляційної інстанції 01.12.2010 р. представник відповідача заперечував проти апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 04.10.2010 р. у справі №22/391 – без змін, вважаючи оскаржуване рішення законним та обґрунтованим.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
08.05.2007 р. між ВАТ “Райффайзен Банк Аваль”, як кредитором, правонаступником якого є відповідач у справі, та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3, як позичальником, укладено кредитний договір №010/83/3400 до генеральної кредитної угоди №010/83/3398 від 08.05.2007 р., відповідно до умов якого кредитор на положеннях та умовах договору надає позичальнику кредит в сумі 40000 доларів США (ліміт кредитування) строком до 08 травня 2010 року (включно), із сплатою 13% процентів річних (п.1.1 Договору).
Причиною виникнення спору у даній справі є те, що на думку позивача видача банками кредитів та сплата процентів за їх користування у валюті відмінній від української гривні без наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України є порушенням валютного законодавства, що у свою чергу є підставою для визнання недійсним кредитного договору, у якому зобов’язання між сторонами виражене в іноземній валюті та підлягає виконанню у валюті, відмінній від гривні України.
Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Згідно з ч.1 статті 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” кошти – це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.
Згідно із ч. 1 ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.
Проте, у відповідності до ч. 2 ст. 192 ЦК України у випадках і в порядку, встановлених законом в Україні може використовуватися іноземна валюта.
Отже, зважаючи на визначення кредитного договору, встановлене ст. 1054 ЦК України, та поняття “кошти” за ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банк може надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, у національній валюті (гривні) або іноземній валюті - у випадках і в порядку, встановлених законами України.
Здійснення банком операції з валютними цінностями є елементом виконання договірних зобов’язань за укладеним кредитним договором, що в свою чергу не суперечить вимогам Закону “Про банки і банківську діяльність”.
Спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті.
Виходячи зі змісту статті 345 ГК України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.
Статті 47 та 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Порядок використання іноземної валюти визначається Законами України “Про банки і банківську діяльність”, “Про Національний банк України” і Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, виданими відповідно до них нормативними актами, якими передбачена можливість здійснення розрахунків в іноземній валюті при одержанні комерційного чи банківського кредиту в іноземній валюті і його погашенні.
Згідно із ч. 2 ст. 5 Декрету Національним банком України видаються генеральні ліцензії комерційним банкам на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
При цьому, відповідно до норм пп. “г” п. 4 ст. 5 Декрету використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави віднесено до операцій, які потребують ліцензії.
Відповідно до положень ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями на підставі банківської ліцензії.
Таким чином, зазначеними положеннями законів України встановлено, що уповноважені банки на підставі виданої НБУ банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями, мають право використовувати іноземну валюту на території України при здійсненні розрахунків, в тому числі і здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.
Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Відповідно до пп. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:
надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.
Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).
Національний банк України у своєму листі №13-210/7871-22612 від 07.12.2009 р. “Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті” у зв’язку з запитами банків з питання щодо правомірності укладання кредитних договорів в іноземній валюті повідомив про те, що операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.
Як вбачається з матеріалів справи, Публічне акціонерне товариство “Райффайзен Банк Аваль” діє на підставах положень чинного законодавства та підзаконних нормативно-правових актів України, є правонаступником ВАТ “Райффайзен Банк Аваль”, якому НБУ видано банківську ліцензію №10, яка зареєстрована 27.03.1992 р. за номером 94 на право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону “Про банки і банківську діяльність”, серед яких передбачено право здійснювати операції з валютними цінностями.
Невід’ємною частиною цієї ліцензії є Дозвіл від 11.10.2006 р. за № 10-4 з додатком, в якому наведено перелік операцій, які має право здійснювати ВАТ (ПАТ) “Райффайзен Банк Аваль” з валютними цінностями.
Пунктами 1-4 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що банк, крім перелічених у частині першій цієї статті операцій, має право здійснювати такі операції та угоди: 1) операції з валютними цінностями; 2) емісію власних цінних паперів; 3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів.
Відповідно до норм статей 192, 533, 1054 ЦК України, статті 198 ГК України, статей 32, 44 Закону України “Про Національний банк України”, статей 2, 47, 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, статей 1, 4, 34 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, статей 1, 3, 5 Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.
Таким чином, колегія суддів вважає, що відповідач мав право укладати кредитні договори, видавати кредити та відповідно, вимагати виконання зобов’язання в іноземній валюті.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Виходячи зі змісту статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідні положення встановлені також в частині 1 статті 193 Господарського кодексу України.
Згідно ст. ст. 202, 203, 205, 207 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов‘язків; зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.
Вирішуючи спір про визнання договору недійсним, необхідним є встановлення наявності тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.
Підставою недійсності договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) істотних умов встановлених законом. Істотними вважаються насамперед ті умови, що визнані такими за законом та потрібні для договору відповідного виду, а отже коло таких умов можна визначити проаналізувавши норми діючих на момент укладення договору, чи вчинення іншого правочину, нормативних актів, у зв’язку з чим при вирішенні спору підлягають застосуванню норми ЦК України та ГК України, які набрали чинності з 01.01.2004 р.
Колегія суддів вважає, що у спірному договорі зазначені всі істотні умови кредитного договору, що передбачені чинним законодавством України, а доводи позивача якими обґрунтовуються вимоги щодо недійсності договору від 08.05.2007р. спростовуються вищенаведеним. Надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України у жодної зі сторін кредитного договору.
Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.
Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК України).
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що позивачем не доведено та не надано належних доказів на підтвердження наявності правових підстав для визнання недійсним кредитного договору №010/83/3400 від 08.05.2007 р., а тому позовні вимоги є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків місцевого господарського суду не спростовують.
Що стосується доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі щодо порушення судом процесуального права, слід зазначити наступне.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.09.2010 р. у справі №22/391 порушено провадження у справі та прийнято позовну заяву Фізичної особи – підприємця ОСОБА_3, розгляд справи призначено на 04.10.2010 р., зобов’язано сторін надати додаткові докази.
В судове засідання 04.10.2010 р. позивач не з’явився, про розгляд справи повідомлений належним чином – ухвалу суду про порушення провадження у справі отримано підприємцем 21.09.2010 р., що підтверджується поштовим повідомленням про вручення.
Клопотання позивача щодо відкладення розгляду справи призначеної на 04.10.2010 р. визнано місцевим господарським судом необґрунтованим, причини неявки до суду – неповажними, з посиланнями на те, що суд насамперед враховує інтереси позивача, оскільки метою звернення до суду є вирішення спору в судовому порядку. У позовній заяві викладені підстави з яких позивач звернувся до суду з даним позовом, які суду є зрозумілими, а необхідні для вирішення спору документи наявні в матеріалах справи дозволяють прийняти рішення у справі.
З огляду на викладене, колегія суддів не вбачає порушень матеріального та процесуального права при постановленні місцевим господарським судом оскаржуваного рішення, а тому Київський апеляційний господарський суд приходить до висновку, що підстав для задоволення апеляційної скарги, скасування чи зміни зазначеного рішення суду не вбачається.
У зв’язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за її подання і розгляд покладаються на позивача (апелянта).
Керуючись ст.ст. 49, 101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Фізичної особи – підприємця ОСОБА_3 залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 04.10.2010 р. у справі №22/391 залишити без змін.
Матеріали справи №22/391 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.
Головуючий суддя
Судді
09.12.10 (відправлено)