ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 листопада 2021 року м. Чернівці Справа № 727/2116/20

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Лисака І.Н.,

суддів: Височанської Н.К., Литвинюк І.М.,

секретар: Герман Я.І.,

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , який діє в інтересах своїх та малолітньої ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Чернівецької міської ради,

при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_7 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 серпня 2021 року, ухваленого під головуванням судді Одовічен Я.В., дата складання повного тексту рішення 31.05.2021 року, -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 03.04.2008 року його мати ОСОБА_2 одержала в дарунок квартиру АДРЕСА_1 . Після цього він разом із своєю матір`ю ОСОБА_2 та братом ОСОБА_6 були зареєстровані та проживали у вказаній квартирі. ІНФОРМАЦІЯ_1 у нього народилася сестра ОСОБА_5 . Адресу місця постійного проживання вони не змінювали, починаючи з 2008 року по день звернення до суду з позовом.

30.03.2010 року його мати ОСОБА_2 надала згоду на укладення ОСОБА_4 договору поруки з АКБСР «Укрсиббанк» у забезпечення виконання зобов`язань ТОВ «Парнас» на суму 1 000 000 грн. Боржник ТОВ «Парнас» позику банку вчасно не повернув.

Знайомий батьків ОСОБА_8 , який давав батькам поради щодо ведення бізнесу, повідомив, що має достовірну інформацію про те, що в рахунок погашення боргу перед банком звертатиметься стягнення на нерухоме майно поручителя ОСОБА_4 , в тому числі і на квартиру АДРЕСА_1 , й порадив

Провадження №22-ц/822/1034/21

батькам подарувати комусь квартиру, щоб приховати її та уникнути звернення стягнення на неї.

12.11.2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (донькою ОСОБА_8 ) було укладено договір дарування 11/100 ідеальних часток житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами АДРЕСА_2 та складають квартиру №3 . Зазначений правочин було посвідчено Приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М.О.

До моменту укладення договору, а саме в кінці серпня 2011 року його мати ОСОБА_2 зняла дітей з реєстрації з вказаної квартири, щоб це не стало перешкодою для посвідчення договору дарування нотаріусом.

Вказував на те, що ні його мати, ні ОСОБА_3 не зверталися до Служби у справах дітей для отримання дозволу на відчуження вказаного житла, де він на той час проживав, а ОСОБА_2 вважала, що житло залишиться у її власності, оскільки уклала договір дарування фіктивно задля унеможливлення звернення стягнення на квартиру. Справжнього наміру відчужити житло у матері не було, що підтверджується реєстрацією права власності на майно за ОСОБА_3 лише 28.10.2014 року.

Фактичне місце проживання дітей залишалося незмінним як на час укладення договору дарування, так і по день звернення до суду з позовом.

На підставі наведеного вважав, що оспорюваний правочин було укладено з порушенням його прав і законних інтересів на житло, а також з порушенням вимог законодавства, що є підставою для визнання його недійсним.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 серпня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 15 вересня 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 понесені судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 000 грн.

Рішення суду оскаржила ОСОБА_7 від імені ОСОБА_1 .

В апеляційній скарзі посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Викладає обставини, наведені в позовній заяві, та вказує, що спірна квартира була єдиним місцем проживання для позивача на час укладення спірного договору і залишається по сьогодні.

Зокрема, зазначає, що матір позивача укладала договір без наміру фактичної передачі майна у власність, про що свідчить факт проживання у вказаному житлі як на момент так і після укладення спірного договору, утримання вказаної квартири.

Також вказує, що незважаючи на дійсні наміри сторін правочину кожен з них діяв недобросовісно, на шкоду правам та законним інтересам позивача, а саме мати позивача не мала дійсного наміру передачі майна у власність, уклала договір «про людське око», тобто фіктивно, для унеможливлення звернення стягнення на таке житло банком в рахунок погашення боргу батька позивача за судовим рішенням, а ОСОБА_3 теж діяла недобросовісно, знала про дійсні підстави укладення правочину, про що свідчить відсутність факту проживання в квартирі, доказів її утримання, та здійснення реєстрації права власності аж через три роки після укладення спірного договору.

Наголошує, що виходячи з принципів розумності та справедливості факт передачі майна безоплатно чужій людині сам по собі ставить під сумнів добросовісність сторін такого правочину та дійсної волі, а при відчуженні житла сторони правочину повинні були отримати дозвіл органу опіки та піклування, діяти добросовісно та не діяти всупереч правам й інтересам неповнолітнього позивача, який через недобросовісні дії сторін правочину був позбавлений житлового приміщення та майнових прав на житло.

Крім того, апеляційна скарга містить посилання на незгоду з додатковим рішенням суду із зазначенням, що позивачем у даному спорі є неповнолітня особа, яку спірним договором позбавили житла. Неповнолітній позивач власного доходу не має, з цих мотивів законом звільнено неповнолітніх від сплати судового збору. Вважаємо, що з огляду на відсутність у неповнолітнього позивача власних коштів на нього не можуть бути покладені витрати на правничу допомогу.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_9 , яка діє в інтересах ОСОБА_3 , просить рішення суду залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, осіб, які взяли участь у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи в межах її обґрунтувань та заявлених в суді першої інстанції вимог, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції керуючись ст.367 ЦПК України переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Колегія суддів перед початком надання оцінки оскаржуваному рішенню суду першої інстанції звертає увагу на те, що ухвалою від 02.04.2021 року про прийняття справи до свого провадження (т.2 а.с.113-114) суд першої інстанції прийняв розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, а саме журналів судових засідань у справі були вислухані сторони, які надавали неодноразово пояснення, заслухані свідки, що є свідченням розгляду справи в загальному позовному провадженні.

Таким чином, враховуючи те, що апеляційна скарга не містить обґрунтувань щодо скасування рішення з наведених вище підстав, та забезпечення й дотримання судом процесуальних прав сторін під час розгляду справи доходить висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду з підстав порушення процесуального закону.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам закону відповідає.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог суд вказав, що ним було встановлено, що 11.03.2014 року на виконання оспорюваного правочину відповідач ОСОБА_3 зареєструвала своє право власності на 11/100 частин житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами, що розташовані в будинку АДРЕСА_2 , яке набула на підставі договору дарування від 12.11.2011 року (а.с.19 Том 1).

Таким чином, за оспорюваним правочином настали правові наслідки, що виключає можливість визнання його фіктивним.

Доводи позивача про те, що зміст правочину від 12.11.2011 року суперечить актам цивільного законодавства, а отже при його укладенні не було дотримано вимог ч.1 ст.203 ЦК України, не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні.

Будь-яких невідповідностей вимогам цивільного законодавства положення оспорюваного правочину не містять. Умови договору були визначені його сторонами, які реалізовували свої повноваження, регламентовані ст.627 ЦК України щодо свободи Договору.

Колегія суддів погоджується з висновками суду за результатами розгляду спору, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 належала спірна квартира.

12 листопада 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено нотаріально посвідчений договір дарування 11/100 частин житлового будинку АДРЕСА_2 , що складають квартиру №3 .

ОСОБА_1 на час укладення оспорюваного договору мав статус малолітньої дитини (вік - 7 років), не був зареєстрований у спірній квартирі.

З довідки УДМС України в Чернівецькій області від 13.03.2015 року ОСОБА_2 , 1977 року народження, ОСОБА_6 , 1999 року народження та ОСОБА_1 , 2004 року народження були зареєстровані за адресою АДРЕСА_4 з 30.05.2008 року по 08.02.2011 року. Повторно зареєструвалися за вказаною адресою 15.07.2011 року та виписалися 19.08.2011 року. На даний час зареєстровані за адресою АДРЕСА_4 з 04.07.2014 року (т.1 а.с.124).

З довідки служби у справах дітей Чернівецької міської ради №1/662 від 26.04.2021 року вбачається, що законний представник дітей ОСОБА_2 для отримання відповідного дозволу до служби у справах дітей Чернівецької міської ради не зверталася, рішення органу опіки та піклування не приймалося (т.2 а.с.189).

Зазначені обставини сторонами визнають та не спростовуються.

Постановою ВС від 20.11.2019 року у справі №727/5911/16-ц встановлено наступні обставини: «Матір позивача відповідач ОСОБА_2 при посвідченні договору дарування надала нотаріусу всі необхідні для цього документи, в тому числі довідку КЖРЕП-6 від 12 листопада 2011 року (а.с.96, том 1) про відсутність у спірній квартирі зареєстрованих осіб, та заяву від свого імені про те, що «… право користування цим будинком у малолітніх, неповнолітніх дітей відсутнє…».

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частинами 1 та 2 ст.234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Згідно зі ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

В силу ч.3 ст.17 ЗУ «Про охорону дитинства» (в редакції на час укладення правочину) батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Відповідно до ст.12 ЗУ «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав, крім іншого відмовлятися від майнових прав дитини (п.3 ч.2 ст.177 СК України).

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з ч.2 та ч.3 ст.13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17 зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra faktum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській максимі - «non concedit venire contra faktum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra faktum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

У постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15 зроблено висновок, що правочин, який вчинений стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

У постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 6-930цс16 зроблено висновок, що при вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з`ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Посилання на відсутність згоди органу опіки та піклування на вчинення правочину, то колегія суддів вказує на те, що правочин, який вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №1612/2343/12.

Таким чином, з урахуванням встановлених обставин про те, що сторона договору дарування ОСОБА_2 надала нотаріусу усі необхідні документи, що надали можливість посвідчити спірний договір, наведені доводи є безпідставними, оскільки сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним за відсутності доказів, що укладення договору дарування призвело до порушення охоронюваних законом прав та інтересів дитини, і подані документи їх законним представником на час укладення оспорюваного правочину це не підтверджували.

У справі, що переглядається, судом встановлено, що матір позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 при укладенні оспорюваного договору дарування квартири (частини будинку) надала нотаріусу довідку про відсутність осіб, зареєстрованих в спірному житловому приміщенні, та заяву від свого імені про те, що право користування цим будинком у малолітніх, неповнолітніх дітей відсутнє. За таких обставин відсутні підстави для визнання оспорюваного договору дарування недійсним.

Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 при укладенні спірного договору діяла фіктивно без намірів фактично передати майно у власність ОСОБА_10 , а лише мала на меті приховати його від звернення стягнення на останнє, колегія суддів зазначає, що такі є неспроможними з наступних підстав.

Так, дійсно Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь іншої особи після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України).

Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц.

Проте, за обставинами тієї справи, які є відмінними від обставин у цьому спорі, констатується можливість захисту порушених прав у такий спосіб кредитором, отже такі твердження про фіктивність правочину не впливають на права позивача, який не виступає кредитором по відношенню до своєї матері як боржника.

Також, суд апеляційної інстанції відзначає, що заперечення ОСОБА_3 щодо підстав визнання недійсним правочину з підстав фіктивності та вчинення нею державної реєстрації прав на спірне майно спростовує наявність умислу в обох сторін правочину, отже унеможливлює визнання такого недійсним за наявності заперечень про це однією із сторін.

Подібна за змістом позиція викладена в постанові КЦС ВС від 31.03.2021 року, справа №201/2832/19.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом залишено поза увагою постанову Чернівецького апеляційного суду від 11.01.2021 року (справа №727/11132/14), в якій встановлено, крім іншого, що ОСОБА_3 в спірну квартиру не заселялася, ніколи там не проживала та не сплачувала комунальні послуги, є необґрунтованими, оскільки не були предметом дослідження в суді першої інстанції і стосуються спору щодо наявності прав на користування спірною квартирою неповнолітніх дітей, які не є членами сім`ї теперішнього власника, отже не спростовують право власності у ОСОБА_3 .

Зазначене рішення лише підтверджує право позивача на користування спірною квартирою після переходу права власності на неї, отже на підставі вказаного рішення відбулося збереження житлових прав, через порушення яких позивач звернувся з даним спором.

Разом із тим, безпідставними є аргументи апеляційної скарги про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 20.02.2019 року справа №753/8931/16-ц, від 30.06.2021 року справа №641/8823/17, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.

Крім того, посилання на ненадання судом першої інстанції оцінки свідченням свідків у справі жодним чином не підтверджено, а є лише переоцінкою доказів на підтвердження заявлених обставин, що стали причиною недійсності правочину, яким судом було надано оцінку.

Що стосується посилання на незгоду з додатковим рішенням суду, то колегія суддів вказує наступне.

В силу ч.6 ст.141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Витрати на правову допомогу врегульовані ст.137 ЦПК України, частини 1, 2 та 6 якої вказують, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Апеляційна скарга не містить доводів, визначених ч.6 ст.137 ЦПК України, а ЗУ «Про судовий збір» є нерелевантним до питань звільнення від сплати витрат на правову допомогу.

Крім того, апеляційна скарга хоч і містить посилання про невідповідність принципам справедливості, розумності й пропорційності визначених витрат на правову допомогу, проте суд апеляційної інстанції позбавлений можливості щодо перегляду додаткового рішення в частині визначеної до компенсації суми, оскільки мотивувальна та резолютивна частини також не містять заперечень щодо цього додаткового рішення.

Інші доводи апеляційної скарги були предметом розгляду в суді першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди апелянта із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

В силу п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_7 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 серпня 2021 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Головуючий - підпис /І.Н. Лисак/

Судді - підписи /Н.К. Височанська, І.М. Литвинюк/