ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/19753/19Головуючий у 1-й інстанції Братасюк В.М.

Провадження № 22-ц/817/961/21 Доповідач - Парандюк Т.С.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 листопада 2021 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Парандюк Т.С.

суддів - Гірський Б. О., Бершадська Г. В.,

за участі секретаря - Дідух М.Є.

та сторін - представника ОСОБА_1 адвоката Гедз О.Т., позивачкм ОСОБА_2 та її представника адвоката Вальчук М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу № 607/19753/19 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2021 року, ухваленого суддею Братасюком В.М., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів,

В С Т А Н О В И В:

у серпні 2019 року ОСОБА_2 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_1 , у якому після уточнення позовних вимог, просила стягнути із відповідача в її користь аліменти на утримання дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 в розмірі 1/3 частини заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що перебувала із відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 27.05.2011 року, який було розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14.03.2019 року. В шлюбі у них народилися сини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які мають громадянство двох країн Бельгії та України. З 2018 року діти фактично проживають на території України, в м. Тернополі, дані преюдиційні обставини встановлені рішеннями судів України. Шлюбні відносини між ними припинилися, вони тривалий час проживають окремо у різних країнах, стосунків не підтримують, при цьому діти проживають разом з нею та перебувають на її утриманні та вихованні, оскільки відповідач покинувши Україну з 26.03.2018 року та жодним чином не бере участі у їх вихованні, не надає жодної матеріальної допомоги на виховання, навчання, харчування, проживання дітей, а також не забезпечує жодним одягом чи іншими речами необхідними для дітей цього віку.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2021 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 (громадянина Королівства Бельгія , ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса реєстрації та проживання АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 (громадянка України, адреса реєстрації та проживання АДРЕСА_2 ) аліменти на утримання дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у розмірі 1/3 частини заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи стягнення з 21.08.2019 року і до досягнення дітьми повноліття.

Стягнуто з ОСОБА_1 (громадянина Королівства Бельгія , ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса реєстрації та проживання АДРЕСА_1 ) в дохід держави 768,40 грн. судового збору.

Рішення суду в частині стягнення аліментів в межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 адвокат Гедз О.Т. просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2021 року та винести нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги представник апелянта зазначила, що не відповідає дійсності та суперечить обставинам справи посилання суду першої інстанції на нібито тимчасовість прийнятих рішень Франкомовного суду Першої інстанції м. Брюсселя від 27.06.2018 року (номер реєстру 18/17758) та Апеляційного суду Брюсселя від 13.02.2019 року в складі Палати № 45 у справах Сім`ї (номер реєстру 2019/1293), оскільки в резолютивній частині суд Королівства Бельгії жодним чином не вказує на тимчасовість вказаних судових рішень.

Водночас, Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області не володіючи знаннями законодавства Королівства Бельгії щодо законної сили судового рішення, ухваленого компетентним судом, не маючи жодного права на свавільне їх тлумачення, прийшов до необґрунтованого висновку про так звану "тимчасовість" судових рішень компетентних судів Королівства Бельгії, що своєю чергою, не лише порушує вимоги Договору про взаєморозуміння та співробітництво між Україною та Королівством Бельгія, Французькою спільнотою Бельгії, Фламандською спільнотою Бельгія, Німецькомовною спільнотою Бельгії, Валлонським регіоном Бельгії, Фламандським регіоном Бельгії, регіоном Брюссель - столиця Бельгії від 23.04.1997 року, ратифікованого Законом України від 17.11.1999 року № 1231-XIV, але й підриває авторитет судової влади України.

Також суд першої інстанції у порушенні вимог цивільного процесуального законодавства України, Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23.06.2005 року відкрив провадження у даній справі, хоча дана цивільна справа за позовом громадянки України ОСОБА_2 до громадянина Бельгії, Європейського Союзу ОСОБА_1 про стягнення аліментів не підсудна Тернопільському міськрайонному суду Тернопільської області.

Як вбачається з поданих відповідачем суду доказів, а саме паспорта відповідача ОСОБА_1 номер НОМЕР_1 , карти Ф ОСОБА_2 на право проживання на території Бельгії від 22.05.2012 p., довідки про місце проживання і громадянство ОСОБА_1 від 10.10.2018 p., довідки про склад сім`ї станом на 10.10.2018 p., довідки про місце проживання ОСОБА_2 в державі Бельгії від 10.10.2018 p., довідки про місце проживання ОСОБА_3 від 10.10.2018 p., довідки про місце проживання ОСОБА_4 від 10.10.2018 p., листів про виплату державою Бельгією допомоги по догляду за дитиною ОСОБА_2 на підставі наявності професійної діяльності в Бельгії від 11.10.2018 p., формуляру запису ОСОБА_3 в дитячий садок TUTTI FRUTTI у 2016-2017 pp., довідки про обов`язкове медичне страхування ОСОБА_2 від 11.10.2018 p., довідки про обов`язкове медичне страхування ОСОБА_4 від 12.10.2018 p., довідки про обов`язкове медичне страхування ОСОБА_3 від 12.10.2018 p., вбачається, що відповідач ОСОБА_1 та неповнолітні діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянами та резидентами Королівства Бельгії, а позивач ОСОБА_2 має зареєстроване постійне місце проживання в м. Брюссель Королівства Бельгії.

Відтак, у відповідності до ч. ч. 1, 2 ст. 16 Закону України від 23.06.2005 р. № 2709-IV особистим законом відповідача ОСОБА_1 та неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є право держави Королівства Бельгії і саме воно підлягає застосуванню при вирішенні даної справи.

Своєю чергою, звернення ОСОБА_2 з даною позовною заявою від 20.08.2019 р. є умисною спробою вчинення обходу закону в розумінні ст. ст. 1, 10 Закону України від 23.06.2005 p. № 2709-IV, відтак є нікчемним.

До правовідносин з утримання громадян і резидентів Бельгії ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , встановленим судовими рішеннями їх місцем проживання з відповідачем на території Бельгії, підлягає застосуванню право держави Королівства Бельгії, а вирішення даної справи мало б здійснюватися компетентним судом за правом держави Королівства Бельгії.

Відзив на апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Гедз О.Т. до суду апеляційної інстанції не поступив.

У судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Гедз О.Т. апеляційну скаргу підтримала з мотивів, викладених в ній.

ОСОБА_2 та її представник адвокат Вальчук М.М. апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Гедз О.Т не визнали, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.

Розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників процесу, доповідача, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що 27.05.2011 року у Муніципалітеті Гадерслев ( Гадерслав Редхус) Королівство Данія між позивачем та відповідачем укладено шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_4 у сторін народився син ОСОБА_3 , що підтверджується копією акту про народження /2012/828, складеного 15 березня 2012 року Еріком Сакс , уповноваженим заступником бургомістра реєстратором Бюро РАЦС комуни Уккл, Брюсельського столичного регіону, Королівства Бельгії (т. 1 а.с. 6-7).

ІНФОРМАЦІЯ_5 народився ще один син ОСОБА_4 , що підтверджується витягом із свідоцтва про народження № НОМЕР_2, виданого відділом реєстрації актів цивільного стану комуни Уккел, Королівства Бельгії та підписаного заступником бургомістра реєстратором актів цивільного стану Боріс Діллі (т. 1 а.с. 9-10).

ОСОБА_3 є громадянином України з 08 березня 2012 року, котре ним набуто на підставі частини 1 ст. 7 Закону України "Про громадянство України", що підтверджується довідкою № 150/2018 про реєстрацію особи громадянином України, виданої 20 червня 2018 року начальником УДМС України в Тернопільській області Я.І. Давибіда (т. 1 а.с. 12).

ОСОБА_4 є громадянином України з 18 вересня 2016 року, котре ним набуто на підставі частини 1 ст. 7 Закону України "Про громадянство України" і підтверджується довідкою № 129/2018 про реєстрацію особи громадянином України, виданої 11 травня 2018 року першим заступником начальника УДМС України в Тернопільській області І.Б. Чубатим (т. 1 а.с. 11).

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 березня 2019 р. в цивільній справі №607/14601/18, яке набрало законної сили, розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 27 травня 2011 р. (1682/2011) у Муніципалітеті Гадерслев (місце одруження Гадерслев Редхус ), Королівство Данія. (т. 1 а.с. 14-16). Дане рішення залишено без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 08 липня 2019 року (т. 1 а.с. 17-20).

Як вбачається із довідки № 5 від 17.07.2019 року ОСББ «Кардинала сліпого, 5», ОСОБА_2 разом із синами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживають за адресою АДРЕСА_2 з 01.07.2018 року з 01.07.2018 року по теперішній час. Факт проживання дітей за зазначеною адресою підтверджується і довідками про реєстрацію місця проживання особи № 32128/28-03 від 07 грудня 2018 року, № 32127/28-03 від 07 грудня 2018 року(т. 1 а. с. 23-25.

Згідно довідки № 12 від 17.07.2019 року, виданої завідувачем ДНЗ «Еліт» ОСОБА_4 з 01.08.2018 року зачислений та регулярно відвідує даний заклад, бере активну участь у дошкільних заходах та культурному житті закладу (т. 1 а.с. 21).

Відповідно до довідки № 02-13/118 від 15.07.2019 року, виданої директором ТСШ № 3 з поглибленим вивченням іноземних мов Тернопільської міської ради Тернопільської області, ОСОБА_3 навчається в 2-б класі зазначеної школи (т. 1 а.с. 22).

Отже, судом встановлено, що сторони спору проживають окремо у різних країнах, стосунків не підтримують, а діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , тривалий час проживають разом із матір`ю ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_2 .

Судом встановлено і підтверджено представником адвокатом Гедз О.Т, що ОСОБА_1 займається підприємницькою діяльністю по місцю проживання у Бельгії і отримує доходи, що підтверджуються рахунком від 10.02.2021 року (т.1, а.с. 243-246).

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20.11.1989, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27.02.1991 та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Згідно із вимогами ст. 180 СК України, батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до ч. 5 ст. 183 СК України, той із батьків, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на двох дітей - однієї третини заробітку (доходу) платника аліментів.

Частина 2 статті 182 СК України передбачає, що розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Відповідно до положень ст. 183 СК України розмір аліментів визначається у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини.

Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття, якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття. (ч. ч. 2, 3 ст. 183 СК України)

Згідно ч. 1 ст. 191 СК України аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно до ч. 1 ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1)стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4)інші обставини, що мають істотне значення.

Таким чином, суд першої інстанції врахувавши всі обставини справи, керуючись принципами законності та справедливості, та те, що ОСОБА_1 є молодою, здоровою, працездатною особою, отримує відповідні доходи, не має інших малолітніх дітей чи непрацездатних осіб, а тому може виконувати батьківські обов`язки по утриманню двох неповнолітніх дітей, правильно прийшов до висновку щодо стягнення із нього в користь ОСОБА_2 аліменти в розмірі 1/3 частини заробітку щомісячно, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 21.08.2019 року і до досягнення дітьми повноліття- 18 років.

Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Стаття 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Матеріали справи не містять жодного доказу щодо чинення перешкод зі сторони ОСОБА_2 у спілкуванні ОСОБА_1 з їх дітьми, а також те, що він не має можливості перетину державного кордону та неможливості спілкування із синами.

У матеріалах справи відсутні докази щодо надання будь-якої допомоги зі сторони батька дітям, що й не заперечувалось його представником.

У відзиві на позовну заяву та в апеляційній скарзі представник заявника посилається на рішення Франкомовного суду Першої інстанції м. Брюсселя від 27.06.2018 року, залишеним без змін Постановою Апеляційного суду Брюсселя від 13.02.2019 року, в якому зазначено, що батьківські права стосовно спільних дітей, управління їх майном виконуються виключно батьком ОСОБА_1 та визначено постійне та єдине місце проживання спільних дітей житло батька, а тому позивачку ОСОБА_2 фактично позбавлено батьківських прав.

Як суд першої інстанції, так і апеляційна інстанція вважають твердження представника апелянта щодо позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно їх синів хибними, оскільки не підтверджено жодними доказами, що у відповідності до вимог ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Крім того, у вище згаданому рішенні вказано, що батьківські права тимчасово надаються винятково батькові, а також ОСОБА_1 відхилено вимогу про примусову репатріацію дітей та клопотання, щоб вважати актом викрадення неповнолітніх дітей їхнє утримання у будь- якому місці за межами їх офіційного місця проживання.

Також даними рішеннями не визначалось місце проживання дітей, не встановлено будь-яких обставин та рішень, які б свідчили про неправомірність дій ОСОБА_2 в розумінні Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.

Ці обставини стосувались правовідносин, що склались між подружжям до 2018 року, так як із березня 2018 року ОСОБА_2 разом із дітьми переїхала проживати в Україну, де разом із ними проживав і відповідач.

Встановлюючи обставини щодо постійного місця проживання малолітніх дітей, суд встановив, що в лютому 2012 року ОСОБА_2 з ОСОБА_1 приїхала з України, як з місця постійного проживання, в Бельгію для народження дитини. ІНФОРМАЦІЯ_4 у сторін народився син ОСОБА_3 , а у червні 2012 року родина повернулася з дитиною в Україну як країну постійного місця проживання. За період з 2012 року по 2017 року, тобто протягом п`яти років родина поверталися приблизно один раз на рік в Бельгію тимчасово на дуже обмежені періоди. Так, молодший син ОСОБА_4 - ІНФОРМАЦІЯ_5 народившись в Бельгії, через три місяці з родиною поїхав в Україну на постійне місце проживання, у 2018 році він перебував за межами України лише в Індонезії на відпочинку у квітні 2018 року. Останній кількаденний візит старшого сина - ОСОБА_3 08.03.2012 року до Бельгії мав місце у лютому 2018 року разом з відповідачкою (з 19 по 27 лютого 2018 року) під час відпочинку та для проведення вакцинації дитини. Візит до Бельгії відбувся без супроводу батька, який в цей час перебував в Україні з молодшим сином.

Матеріалами справи доведено, що діти проживали, виховувалися, відвідували розвиваючі заклади, навчалися в шкільних та дошкільних закладах в м. Тернополі в Україні, як країні постійного проживання.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 зазначила, що після шлюбу вона з відповідачем за взаємною згодою вирішили оселитися в Україні, оскільки вона продовжувала навчання в Тернопільському медичному університеті в аспірантурі за спеціальністю гінекологія та акушерство. ОСОБА_1 не мав ніякої професійної діяльності в Бельгії, не мав достатнього доходу на території Бельгії, щоб утримувати сім`ю, а тому постійно проживав з сім`єю в Україні, з 12.12.2013 року по 09.02.2015 року навчався в Тернопільському національному технічному університеті ім. Івана Пулюя за спеціальністю 6.030601 «Менеджмент» і погоджувався щодо постійного місця проживання дітей в Україні. Після народження дітей ( ІНФОРМАЦІЯ_4 - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_4 вона навчалась та постійно працювала на території України в м. Тернополі утримувала сім`ю, здійснювала догляд за дітьми. Єдиною країною постійного проживання сім`ї і дітей була Україна м. Тернопіль, і лише час від часу вона з дітьми навідувалися до Бельгії, під час відпусток та подорожей Європою .

З матеріалів справи вбачається, що згідно листа № 0.184-43780/0/15-18 від 05.11.2018 року головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, ОСОБА_1 , у період з 01.01.2015 по 26.03.2018 перебував на території України з 13.01.2016 по 06.02.2016, з 27.02.2016 по 10.04.2016, з 22.04.2016 по 10.05.2016, з 09.06.2016 по 02.09.2016, з 26.12.2016 по 17.03.2017, з 25.04.2017 по 16.06.2017, з 18.09.2017 по 30.09.2017, з 18.06.2017 по 09.07.2017, з 05.11.2017 по 15.11.2017, з 29.12.2017 по 18.02.2018, з 21.02.2018 по 26.03.2018, з 18.01.2015 по 01.02.2015, з 12.07.2015 по 13.08.2015, з 28.08.2015 по 28.10.2015, з 20.11.2015 по 10.12.2015року, що свідчить про постійне перебування останнього на території України з 2015 по березень 2018 року, допомагаючи у догляді за дітьми, здійснював свої батьківські права та обов`язки щодо виховання двох дітей та не ставлячи питання про їх протиправне утримання на території України .

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 12 червня 2019 року задоволено позов Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи на стороні відповідача, які не заявлять самостійних вимог щодо предмету спору орган опіки та піклування виконавчого комітету Тернопільської міської ради, Служби у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради про забезпечення повернення малолітніх дітей до Королівства Бельгії. Визнано незаконним утримання ОСОБА_2 на території України малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зобов`язано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , повернути малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 до Королівства Бельгії, як країни походження. Вирішено у випадку невиконання судового рішення у добровільному порядку зобов`язати ОСОБА_2 передати малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батькові ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , для забезпечення повернення дитини на територію Королівства

Однак, зазначене рішення скасоване постановою Тернопільського апеляційного суду від 13.08.2019 року та прийнято нове, яким у позові Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи орган опіки та піклування, Служби у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради про забезпечення повернення дітей до Королівства Бельгія відмовлено.

У вище згаданій справі колегія суддів прийшла до висновку, що сторона позивача не довела неправомірного переміщення або утримання малолітніх дітей сторін на території України до часу звернення заявника із відповідною заявою, не довела постійного проживання дітей на території Бельгії до моменту переміщення або утримання, не надано належних та допустимих доказів на підтвердження здійснення позивачем права піклування щодо дітей і даних про те, що на день неповернення дітей позивач здійснював фактичне чи з юридичних підстав піклування дитини, а тому суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про задоволення позовних вимог про повернення малолітніх дітей з підстав визначених Конвенцією про цивільно - правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Судом першої інстанції не враховано, що Королівство Бельгія не було постійним місцем проживання дитини до моменту її виїзду в Україну, а також те, що з часу переміщення дитини до часу розгляду справи судом пройшло більше року, діти прижились в новому середовищі, повернення дітей може завдати їм фізичної або психічної шкоди або створити для дітей нетерпиму обстановку та порушити їх тісний зв`язок з матір`ю. Дане рішення набрало законної сили.

Відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України - обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Проаналізувавши вище викладені обставини та докази, колегія суддів вважає безпідставними посилання представника заявника в апеляційній скарзі на те, що даний спір не підвідомчий Тернопільському міськрайонному суду, а тому підлягає закриттю провадження у порядку ст. ст. 182,183, 255 ЦПК України, посилаючись на те, що неповнолітні діти сторін є громадянами Бельгії і їх місце проживання визначено вищезгаданими судами Бельгії разом з батьком, а також посилаючись на паспорт ОСОБА_1 номер НОМЕР_1 , карти ОСОБА_2 на право проживання на території Бельгії від 22.05.2012 року, довідками про склад сім`ї та місце проживання від 10.10.2018 року, листів про виплату Бельгією допомоги по догляду за дитини, довідками про обов`язкове медичне страхування ОСОБА_2 та її дітей, оскільки спростовуються іншими матеріалами справи: зокрема, ОСОБА_2 та їх сини: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є громадянами України, всі троє тривалий час проживають на території України, позивачка працює, а діти навчаються, всі забезпечені житлом, діти вже прижилася у своєму новому середовищі, а тому суд першої інстанції правильно визначився з спірними правовідносинами, розглянувши справу у своєму провадженні. А факт реєстрації місця проживання дітей в Бельгії не має визначального значення та не свідчить про постійне проживання їх в Бельгії.

Аналогічна правова позиція відображена у постанові ВС від 16.10.2018 року у справі № 295/4474/15-ц.

Голослівними є посилання представника заявника в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_2 злочинно викрала та утримує синів, позбавляючи відповідача понад два роки спілкування з дітьми, оскільки спростовуються вище перерахованими доказами та не є предметом дослідження у справі про стягнення аліментів, так як це інші правовідносини і розглядаються в іншому порядку при зверненні до суду із відповідним позовом.

Безпідставними є посилання представника заявника на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зокрема, ст. ст. 49, 265 ЦПК України, оскільки такі аргументи не передбачені частиною 3 статтею 376 ЦПК України для скасування рішення.

Інші докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що постановлене у справі рішення є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування, за наведеними у скарзі доводами, апеляційний суд не вбачає, оскільки її доводи суттєвими не являються, носять суб`єктивний характер, не відповідають обставинам справи і правильності висновків суду не спростовують.

Судові витрати за розгляд справи в суді апеляційній інстанції покласти на ОСОБА_1 в межах ним понесених у відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України.

Оскільки ухвалою суду апеляційної інстанції від 20 серпня 2021 року було зупинено виконання оскаржуваного рішення суду першої інстанції до закінчення його перегляду в апеляційному порядку, а колегія суддів дійшла висновку про те, що відсутні підстави для скасування судового рішення, яке переглядалось, тому виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2021 року підлягає поновленню.

Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2021 року залишити без змін.

Поновити дію рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2021 року.

Судові витрати покласти за розгляд справи в апеляційній інстанції на ОСОБА_1 в межах ним понесених.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 15 листопада 2021 року.

Головуюча Т.С. Парандюк

Судді: Б.О. Гірський

Г.В. Бершадська