12.11.2021 Справа № 756/11440/19

унікальний № 756/11440/19

провадження № 2/756/3609/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 листопада 2021 року Оболонський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Луценко О.М.,

при секретарі Гриненко Л.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди,-

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Російська Федерація, в якому просила стягнути з останньої майнову шкоду в розмірі 540000,00 грн та моральну шкоду в розмірі 971250,00 грн.

Мотивував позов тим, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території м. Донецька йому було завдано майнової шкоди у розмірі 540 000 грн., яка виразилася у неможливості використовувати та отримувати орендні платежі від передачі його двохкімнатної квартири в оренду третім особам, яка розташована у м. Донецьку. Вказував на те, що такі дії відповідача порушують його право власності, що потребує судовому захисту.

Окрім того зазначив, що в результаті збройної агресії Російської Федерації на території м. Донецька, його конституційні права та права його дітей були порушені, а він був вимушений змінити місце свого постійного проживання, шукати додатковий заробіток на винаймання житла, що завдало суттєвої моральної шкоди, яка підлягає стягненню з відповідача та становить 35 000 Євро що складає 971 250 грн.

27.10.2021 протокольною ухвалою суду за заявою позивача замінено відповідача державу Російська Федерація на Державу Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державну казначейську службу України у зв`язку з переглядом в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи №265/6582/16-ц.

В судове засідання позивач не з`явився, подавши при цьому письмову заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримав в повному обсязі, проти ухвалення рішення не заперечував.

Представник відповідача Державна казначейська служба України в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомляв. Будь-яких заяв чи клопотань зі сторони відповідача на адресу Оболонського районного суду м. Києва не надходило.

В судовому засіданні представник Кабінету Міністрів України в позові просив відмовити в повному обсязі, суду пояснивши, що позивач при заявлені клопотання про заміну сторін у справі, жодним чином не змінив предмет позову,тому Кабінет Міністрів України не є тим суб`єктом, який порушив права та інтереси позивача. Також зазначив, що упущена вигода позивача жодними доказами не обґрунтована, завдання відповідачем моральної шкоди також необґрунтовано та не підтверджене жодним доказом.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з положеннями ст. 12, 13 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, за загальним правилом, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених ЦПК.

Дослідивши матеріали справи, вивчивши питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд доходить висновку, що позов не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як убачається із матеріалів справи, позивачу на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 7 - 8).

З довідки від 15.10.2014 №3005000119 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи убачається, що позивач був узятий на облік як внутрішньо переміщена особа (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_3 ) (а.с. 13).

Позивач стверджує, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території м. Донецька, він втратив можливість отримувати прибуток у вигляді орендних платежів від передачі у найм належного йому нерухомого майна в період з вересня 2014 року по вересень 2019 року.

Вказував, що розмір упущеної вигоди розраховується ним відповідно до судової практики (справа №463/6863/18, провадження №2-о/463/110/18, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79080218) та на підставі розміру середньомісячної вартості оренди двокімнатної квартири в м. Донецьку, яка у такому місці становила 9 000 грн. на місяць.

Таким чином, з урахуванням визначеного позивачем середньої вартості щомісячної оренди його квартири, розмір упущеної вигоди, яка підлягає стягненню з відповідача становить 540 000 грн. (9 000 грн. *60 місяців), яку він і просить стягнути з відповідача.

Також з пояснень позивача убачається, що постановою Апеляційного суду Львівської області від 26.06.2018 (справа №463/6863/18, провадження №2-о/463/110/18, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79080218) встановлено факт, що вимушене переселення громадян України із статусом внутрішньо переміщених осіб, з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини Луганської області.

Зазначаючи вказану постанову як преюдиційну вказував, що підстав для додаткового доведення обставин, на які він посилався як на причину своїх вимог, в силу ч. 4 ст. 82 ЦПК України немає.

Належним чином засвідченої копії вказаної постанови, суду надано не було.

В судовому засіданні позивач пояснив, що він не звертався до суду із заявою про встановлення юридичного факту про те, що саме його переселення до м. Києва з м. Донецька, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

З інформації, яка розміщена у відкритому доступі на інтернет - сайті Єдиного державного реєстру судових рішень убачається, що дійсно, на розгляді Личаківського районного суду м. Львова перебувала цивільна справа за заявою ОСОБА_2 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення (справа №463/6863/18, провадження №2-о/463/110/18).

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 04.01.2019 встановлено факт, що вимушене переселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у березні 2014 року з окупованої та незаконно анексованої Автономної Республіки Крим України відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79080218).

Саме на це провадження посилався позивач вказуючи на обставини, які не підлягають додатковому доказуванню щодо предмету спору.

Окрім того зі змісту позовної заяви убачається, що постановою Апеляційного суду Львівської області від 26.06.2018 встановлено факт, що вимушене переселення громадян України із статусом внутрішньо переміщених осіб, з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини Луганської області.

В той же час, позивач був переміщений з м. Донецька, що за адміністративно - територіальним устроєм України до Луганської області не відноситься.

Разом із цим, згідно реквізитів судового рішення які зазначені позивачем (справа №463/6863/18, провадження №2-о/463/110/18, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79080218) та наявної інформації у Єдиному державному реєстрі судових рішень, Апеляційний суд Львівської області не ухвалював тієї постанови, на яку посилається позивач. Вказані реквізити судового рішення стосується провадження, яке перебувало на розгляді Личаківського районного суду м. Львова і в апеляційному порядку не переглядалося.

Також позивач посилається на те, що аналогічні обставини щодо стягнення майнової та моральної шкоди встановлені рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 10.06.2019 (справа №463/640/19).

З інформації, яка розміщена у відкритому доступі на інтернет - сайті Єдиного державного реєстру судових рішень убачається, що рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 10.06.2019 позовні вимоги у справі за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , ОСОБА_6 від імені та в інтересах яких діє ОСОБА_4 до Російської Федерації про відшкодування моральної та майнової шкоди, завданих збройною агресією Російської Федерації проти України було задоволено, стягнуто відповідний розмір матеріальної та моральної шкоди (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82486993). Вказане рішення стосувалося осіб, які були зареєстровані та проживали в смт Станиця Луганська, Луганської області, та у вересні 2014 року переселилися до м. Львова.

Жодних інших доказів, стороною позивача надано не було.

Частиною 4 ст. 82 ЦПК України на яку посилається позивач визначено, що Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як вже було відмічено судом, позивач не був учасником судових проваджень, на судові рішення у яких, посилався як на підставу своїх вимог.

Станом на день подання позову та розгляду справи позивачем не надано доказів того, що спірне житлове приміщення вибуло з його власності, чи передано в оренду іншими особами.

Щодо вартості спірного житлового приміщення позивачем також не надано належних та допустимих доказів, що суперечить ч. 1, 2 ст. 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність». Частинами 1, 2 ст. 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність» встановлено, що звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб`єкта оціночної діяльності. Вимоги до змісту звіту про оцінку майна, порядку його оформлення та рецензування встановлюються положеннями (національними стандартами) оцінки майна. Зміст звіту про оцінку майна повинен містити розділи, що розкривають зміст проведених процедур та використаної нормативно-правової бази з оцінки майна.

Звертаючись до суду з позовом про відшкодування майнової шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України, позивач посилається на те, що внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської та Донецької областей України, він як внутрішньо переміщена особа позбавлена можливості розпоряджатися власним нерухомим майном, що завдало йому майнову шкоду у вигляді неотриманих доходів, які б він могла реально отримати за обставин, які б не порушували його право власності.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Кожна особа має право на захист свого цивільного правау разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина першастатті 15 ЦК України).

Відповідно до частини першоїстатті 13 ЦПК Українисуд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з частиною першоюстатті 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першоюстатті 321 ЦК Українивизначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно достатті 56 Конституції Україникожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Статтею 22 ЦК Українипередбачено, що, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Враховуючи положення частини четвертоїстатті 22 ЦК України, стягнення збитків є формою відшкодування майнової шкоди.

При цьомустаття 1166 ЦК Українивизначає загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду, зокрема, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Тож за змістом наведеної вище норми матеріального права для застосування такої міри відповідальності, як стягнення шкоди необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки; шкоди; причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою; вини. І лише наявність зазначених елементів свідчить про існування складу цивільного правопорушення, що є підставою для застосування такої міри відповідальності, як стягнення шкоди.

Статтею 41 Конституції Українипередбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Як убачається зі змісту позовної заяви позивача як майнова шкода заявлена упущена вигода - 540 000,00 грн., яке на праві власності належить позивачу, але позивач вважає, що він де-факто позбавлена права власності на нього.

Разом з тим позивач не стверджує, що втрата де-факто належного йому на праві власності майна була наслідком порушення державою її негативного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивач не надав належних доказів втрати його нерухомого майна (пошкодження, знищення), так як майно належить йому на прав власності, але у зв`язку з перебування майна на тимчасово окупованій території позивач вважає себе позбавленим права ним користуватись (надавати в оренду). Хоча зазначені обставини, також нічим не підтверджені, так як існують загально відомі обставини щодо можливості вільного перетинання громадянами України лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України (Донецька область) через контрольно - пропускні пункти.

Великою Палатою Верховного Суду у справи №265/6582/16-ц зазначено правовий висновок, що Кабінет Міністрів є належним представником держави України у справах про відшкодування шкоди, завданої терористичним актом.

Позивачем в даній справі позовних вимог про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставістатті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»не заявлено.

Виходячи зі змісту позовних вимог, позивач не просить захистити право власності на належне йому майно від посягань з боку держави, позов було подано не у зв`язку із позбавленням позивача належного йому на праві власності майна внаслідок порушення державою зобов`язань за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а на захист права на отримання за рахунок держави відшкодування шкоди (упущеної вигоди), можливо заподіяної РФ внаслідок окупації частини території України з посиланням на ч. 6 ст. 5 ЗУ «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях».

За таких обставин, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування майнової шкоди (упущеної вигоди)з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України є безпідставними, необґрунтованими та доказово не підтвердженими.

Що стосується позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно зстаттею 1167 ЦК Україниморальна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння (бездіяльності) її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовим і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Для наявності підстав для зобов`язання відшкодувати моральну шкоду необхідні наявність незаконних дії чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинного зв`язку між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинна довести належними та допустимими доказами завдання їй шкоди, і що дії або бездіяльність відповідачів є підставою для відшкодування шкоди у розумінністатті 1167 ЦК України.

Зазначених доказів матеріали справи не містять, на обґрунтування завдання моральної шкоди позивач посилається на збройну агресію Російської Федерації та окупацією нею частини території України, на наявність незаконних дії чи бездіяльності держави України в особі компетентних органів та причинного зв`язку між їх діями, бездіяльністю та шкодою позивач не зазначає в позові, відтак, підстави до задоволення позову в частині моральної шкоди відсутні.

Керуючись ст. 5, 12, 13, 81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд,-

вирішив:

В задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди - відмовити.

Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи.

Суддя О.М. Луценко