ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 199/11831/13-ц

провадження № 61-5447св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Дніпропетровська міська рада,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 і Дніпропетровської міської ради про визнання права власності на домоволодіння за набувальною давністю.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з серпня 1998 року вона разом зі своєю сім`єю - чоловіком ОСОБА_3 та двома дітьми - ОСОБА_4 і ОСОБА_5 проживали у домоволодінні АДРЕСА_1 .

Зазначене домоволодіння її чоловік придбав у ОСОБА_2 , який діяв на підставі довіреності від імені батька - ОСОБА_6 , за 2 000 доларів США, що підтверджується розписками від 6 серпня 1998 року, посвідченими головою квартального комітету - ОСОБА_8 На підтвердження своїх намірів щодо відчуження домоволодіння ОСОБА_6 3 серпня 1998 року видав ОСОБА_3 довіреність на оформлення документів на домоволодіння АДРЕСА_1 .

ОСОБА_6 , у свою чергу, придбав спірне домоволодіння за договором купівлі-продажу від 28 березня 1993 року у ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер і за життя не встиг належним чином оформити правовстановлюючі документи на зазначене домоволодіння.

Під час оформлення спадкових прав після свого чоловіка вона дізналась, що право власності на зазначене домоволодіння ні за ким не зареєстровано, а за даними Комунального підприємства «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» після ОСОБА_7 свідоцтво про право на спадщину за законом 25 січня 1997 року видано Державній податковій інспекції Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська.

За відомостями, викладеними у листі Комунального підприємства «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» від 11 листопада 2013 року № 13029, право власності на вказаний будинок зареєстровано за Державою в особі Верховної Ради України.

20 грудня 2013 року на домоволодіння АДРЕСА_1 виготовлений технічний паспорт, за яким вказане домоволодіння складається з житлового будинку з прибудовою та ґанком літ. А-1 загальною площею 32,1 м.кв, житловою площею 14,2 м.кв, літньої кухні літ. Б, прибудови літ. В і ґанку літ. в1, сараїв літ. Г, Д, Е, гаражу літ. Ж, вбиральні літ. З та споруд № 1-4 (ворота, огорожа, замощення).

Посилаючись на викладене, а також на те, що з серпня 1998 року і до часу звернення з позовом вона постійно проживає в домоволодінні, добросовісно, відкрито, безперервно користується ним та господарськими будівлями і спорудами, сплачує комунальні послуги, здійснила необхідні ремонтні роботи, а також підтримує його у належному стані та постійно користується земельною ділянкою, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 за набувальною давністю.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2014 року, ухваленим у складі судді Якименко Л. Г., позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 , яке складається з житлового будинку літ. А-1 з прибудовою літ. а-1 та ґанком літ. а1 загальною площею 32,1 м.кв, житловою площею 14,2 м.кв, літньої кухні літ. Б, прибудови літ. В, ґанку літ. в1, сараїв літ. Г, Д, Е, гаражу літ. Ж, вбиральні літ. 3 та споруд № 1-4 (ворота, огорожа, замощення), за набувальною давністю.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що з 1998 року позивач добросовісно, відкрито та безперервно користується домоволодінням АДРЕСА_1 , здійснює заходи з його утримання та обслуговування, і дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на це домоволодіння за набувальною давністю.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року, прийнятою за наслідками розгляду апеляційної скарги Державної податкової інспекції в Амур-Нижньодніпровського районі м. Дніпропетровська Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області, заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд встановив, що власником спірного домоволодіння АДРЕСА_1 є Держава Україна в особі Верховної Ради України, балансоутримувачем - Державна податкова інспекція в Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська Головне управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області, а попереднім власником був ОСОБА_7 , дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірне домоволодіння за набувальною давністю.

Апеляційний суд також вказував, що на день смерті чоловіка позивача - ОСОБА_3 спірне домоволодіння вже було зареєстроване за Державою Україна в особі Верховної Ради України, а, відтак, посилання позивача на те, що за життя її чоловік не встиг зареєструвати вказану нерухомість, є безпідставними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У березні 2019 року ОСОБА_1 подала до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судове рішення суду апеляційної інстанції є незаконним та необґрунтованим, постановлене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Зазначала, що апеляційний суд не встановив фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, не надав належної оцінки зібраним у справі доказам, що, на думку заявника, призвело до неправильного вирішення справи.

Cудом не враховано положення статті 344 ЦК України за якою, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Вказувала, що з серпня 1998 року вона разом зі своєю сім`єю добросовісно, відкрито, безперервно проживала у спірному домоволодінні, а також сплачувала комунальні послуги, що підтверджується довідкою голови квартального комітету від 31 жовтня 2013 року і договорами на постачання електроенергії, та іншими документами, які містяться у справі.

Крім того, Державна податкова інспекція в Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області подала апеляційну скаргу на заочне рішення суду першої інстанції 7 червня 2018 року, тобто через чотири роки і два місяці після його ухвалення. Апеляційна скарга подана поза межами строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, і, відкриваючи апеляційне провадження, апеляційний суд не вирішив питання щодо поновлення процесуального строку.

Посилаючись на викладене, а також на те, що за чотири роки від дня ухвалення судового рішення вона зареєструвала право власності на спірне домоволодіння за собою в передбаченому законом порядку, виконала ремонтно-будівельні роботи за власні кошти, просила про задоволення касаційної скарги.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано з Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська матеріали цивільної справи № 199/11831/13-ц.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 16 серпня 1990 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі.

На підставі договору купівлі-продажу, укладеного у простій письмовій формі 28 березня 1993 року, ОСОБА_6 придбав у ОСОБА_7 за 2 000 карбованців домоволодіння АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер.

У подальшому домоволодіння АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , який діяв на підставі довіреності від імені батька - ОСОБА_6 , продав ОСОБА_3 за 2 000 доларів США, що підтверджується розписками від 6 серпня 1998 року, посвідченими головою квартального комітету - ОСОБА_8 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційним судом встановлено, що на 31 грудня 2012 року власником домоволодіння АДРЕСА_1 є Держава Україна в особі Верховної Ради України.

Зазначена обставина також підтверджується витягом з реєстру прав власності від 17 серпня 2007 року, з якого вбачається, що підставою реєстрації за Державою Україна в особі Верховної Ради України права власності на спірне домоволодіння є свідоцтво про право на спадщину за законом серії ААВ № 987747 від 25 січня 1997 року, видане Четвертою дніпропетровською державною нотаріальною конторою, реєстровий номер 4-156.

З вказаного свідоцтва про право на спадщину судом апеляційної інстанції встановлено, що майно ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , і складається з домоволодіння АДРЕСА_1 , перейшло до Держави Україна в особі Державної податкової інспекції Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська, яка є його балансоутримувачем.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у тій же редакції).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

При перегляді справи в апеляційному порядку апеляційним судом встановлено, що, звертаючись з відповідним позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх вимог посилалась на розписки від 6 серпня 1998 року, за якими її чоловік - ОСОБА_3 придбав домоволодіння АДРЕСА_1 .

Також судом встановлено, що на час складання розписки діяв ЦК Української РСР 1963 року.

Статтею 227 ЦК Української РСР визначено, що договір купівлі-продажу житлового будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).

Договір купівлі-продажу житлового будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Вирішуючи справу, апеляційний суд зазначав, що, всупереч вказаним вимогам закону, спірне домоволодіння придбано за розпискою, що вказує на недійсність такого договору купівлі-продажу.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

У частині першій статті 321 ЦК України зазначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частиною першою статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) зазначено, що «умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

За змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності».

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

У постанові Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі № 3-87гс15 зроблено висновок, що норми статті 334 ЦК України не підлягають застосуванню у випадках, коли володіння майном протягом тривалого часу здійснювалося на підставі договірних зобов`язань (договорів оренди, зберігання, безоплатного користування, оперативного управління тощо), чи у будь-який інший передбачений законом спосіб, оскільки право власності у володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд, врахувавши зазначені норми матеріального права та встановивши, що власником домоволодіння АДРЕСА_1 є Держава Україна в особі Верховної Ради України, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на домоволодіння за набувальною давністю.

Доводи стосовно невстановлення фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, ненадання належної оцінки зібраним у справі доказам, касаційний суд вважає безпідставними, оскільки такі доводи спростовуються встановленими обставинами справи і змістом оскаржуваного судового рішення.

Необґрунтованими касаційний суд вважає і доводи заявника стосовно того, що апеляційний суд безпідставно відкрив апеляційне провадження і не вирішив питання щодо поновлення пропущеного процесуального строку.

Частина перша статті 292 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час ухвалення заочного рішення, передбачала, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення (частина перша статті 294 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час ухвалення заочного рішення).

Відповідно до підпункту 13 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 357 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження, апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Державна податкова інспекція в Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпра Головне управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області у червні 2018 року подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції разом із клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження, в якому вказала причини пропуску процесуального строку.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 вересня 2018 року клопотання Державної податкової інспекції в Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпра Головне управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області задоволено та поновлено строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, що спростовує доводи касаційної скарги про невирішення апеляційним судом питання поновлення відповідного процесуального строку.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при розгляді справи апеляційним судом допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, висновків суду не спростовують і зводяться до переоцінки доказів, їх належності та допустимості.

Проте, в силу статті 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.

Оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні, суд касаційної інстанції відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Щодо судових витрат

Касаційну скаргу залишено без задоволення, тому підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 401, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук