Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
8 грудня 2010року. місто Рівне
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Рівненської області в складі:головуючого – Ковальчук Н.М.,
суддів – Мельника Ю.М., Буцяка З.І.,
при секретарі - Сеньків Т.Б.,
за участю представника ОСОБА_2, ОСОБА_3 – ОСОБА_4,
відповідача - ОСОБА_5,
відповідачки-позивачки - ОСОБА_6,
розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Дубенського міськрайонного суду від 22 вересня 2010 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним,
В С Т А Н О В И Л А:
Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 22 вересня 2010 року в задоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_5,ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики відмовлено.
Цим рішенням задоволено зустрічний позов, визнано недійсним договір позики, укладений 7 жовтня 1993 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, ОСОБА_3
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_2, ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу в якій зазначають, що рішення є незаконним через неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи. А саме, суд прийшов до помилкового висновку, що позивачі за первісним позовом не надали суду докази про те, що позика отримана відповідачами в інтересах їх сім”ї за спільною згодою. Договір позики укладався під час перебування ОСОБА_5,ОСОБА_6 в шлюбі. Даний договір укладався під час дії КпШС України, однак суд до даних правовідносин застосував норми СК України. За змістом ст.23 КпШС України передбачалось, що при укладенні угоди з одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого подружжя. При угодах про відчуження майна і при обов”язковому нотаріальному посвідченні повинна була бути висловлена письмова згода другого подружжя. Договір позики укладений у відповідності до вимог ст.1046,1047 ЦК України. Задовольняючи зустрічний позов суд виходив з того, що при укладенні договору позики ОСОБА_5 діяв недобросовісно. При цьому суд не врахував, що недобросовісні дії сторони в угоді могли бути підставою для визнання угоди недійсною лише у випадах, встановлених законом. Прийнята судом зустрічна позовна заява не відповідає вимогам ч. ст.124, ст.119 ЦПК України, при її подачі не в повній мірі сплачено витрати на ІТЗ. Суд, задовольняючи позов про визнання договору позики недійсним, послався на кредитні рахунки. Однак ці рахунки не були подані в судовому засіданні і не подавались у канцелярію суду . З цих підстав просили рішення скасувати, задовольнити вимоги по первісному позову та відмовити в задоволенні зустрічного позову.
Перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, беручи до уваги пояснення осіб, що з”явились у судове засідання, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.
Згідно ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Кожна сторона зобов”язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
__________________________________________________________________________________
справа № 22-1716/10 головуючий в суді 1-ї інстанції:Лопухович А.О.
суддя-доповідач:Ковальчук Н.М.
Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Відмовляючи в стягненні з ОСОБА_5,ОСОБА_6 суми боргу за договором позики суд послався на те, що матеріали справи не містять безспірних доказів того, що кошти, отримані ОСОБА_5, були витрачені саме на будівництво будинку, ОСОБА_6 не давала згоди на позику грошей, а тому не повинна нести за даним договором ніяких обов”язків.
Задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суд першої інстанції прийшов до висновку, що факт укладення договору позики та передачі коштів недоведений, і тому такий правочин на підставі ст.203,216 ЦК України є недійсним.
Ці два висновки суду є суперечливими і такими, що виключають один одного.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погодитись не може.
Судом встановлено: 7 травня 1993 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 позичили для сім”ї ОСОБА_5,ОСОБА_6 10 000 000 000 карбованців на будівництво житлового будинку на умовах повернення богу при пред”явленні вимоги. У березні 2009 року позикодавці звернулись до суду з позовом про стягнення солідарно 100 000 гривень, посилаючись на те, що в установлений строк борг повернуто не було, подружжя ОСОБА_5, ОСОБА_6 розлучились і ОСОБА_6 претендує на весь будинок, а оскільки гроші позичались на потреби сім'ї, то відповідачі повинні солідарно повернути борг.
Ухвалюючи рішення по первинному позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачами не надано жодних доказів, що позика отримана відповідачем зі згоди дружини ОСОБА_6 та використана в інтересах сім”ї, а тому в силу вимог ст. 65 СК України прийшов до висновку про відмову в задоволенні вимог про стягнення боргу.
Такий висновок суперечить матеріалам справи.
З матеріалів справи вбачається, що за договором позики від 7 травня 1993 року відповідач ОСОБА_5 одержав від позивачів 10 000 000 000 карбованців, які зобов'язався повернути на першу вимогу (а.с.30). 14 лютого 2007 року позивачі направили вимогу ОСОБА_5 повернути борг.(а.с.26). 19 січня 2009 року така вимога направлена позивачами для ОСОБА_6.(а.с.27).
Матеріалами справи підтверджується те, що на час укладання договору позики ОСОБА_5, ОСОБА_6 перебували в зареєстрованому шлюбі й спільно проживали (а.с.24).
При цьому суд першої інстанції при вирішенні спору застосував положення Сімейного кодексу України (набрав чинності з 1 січня 2004 року), тоді як договір позики укладався під час дії Кодексу про шлюб та сім'ю України.
Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
За договором позики повернення боргу передбачалось до пред”явлення вимоги.
Отже, на спірні правовідносини розповсюджувався Цивільний кодекс України 2003 року та Кодекс про шлюб та сім'ю України.
Згідно зі ст. 23 КпШС України при укладенні угоди з одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого подружжя. За вимогами КпШС України, який діяв під час укладення угод в 1993 році, було передбачено, що оскільки майно належить обом дружинам на праві спільної сумісної власності, розпорядження ним повинно відбуватись за спільною їх згодою. В разі укладення одним з подружжя угоди щодо спільного майна вважається, що він діє не тільки від свого імені, а і від імені другого з подружжя. В цьому випадку слід вважати, що угода укладена від імені обох дружин. Підпису на такій угоді другого з подружжя не вимагається. Закон встановлював винятки з викладеного правила лише для тих угод, що потребують нотаріального посвідчення.
Як видно з встановлених обставин, спірна угода не потребувала обов"язкового нотаріального посвідчення, також не встановлено, що сторона в угоді діяла недобросовісно, а тому ОСОБА_5 мав право без згоди своєї дружини укладати цивільно-правові угоди.
Пленум Верховного Суду України в пункті 16 д) постанови "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28 квітня 1978 року № 3 роз"яснив, що відсутність згоди другого дружини на відчуження спільного майна може бути підставою для визнання недійсною угоди в тому випадку, коли угода потребувала обов"язкового нотаріального посвідчення або судом встановлено, що сторони (сторона) в угоді діяли недобросовісно.
Складання розписки ОСОБА_5 підтверджено висновками почеркознавчої експертизи(а.с.11-119).
ОСОБА_5 підтвердив факт укладення договору позики та отримання грошей в період зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_6 а тому, суд першої інстанції зробив неправильний висновок про те, що колишнє подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не несуть обов”язків по поверненню позики за спірним договором.
Відсутні підстави для визнання договору недійсним за позовом ОСОБА_6 Висновок суду про наявність підстав для визнання його недійсним суперечить вимогам закону й матеріалам справи.
За приписом ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Оскільки українські карбованці за Указом Президента України від 25 серпня 1996 року № 762/96 „Про грошову реформу в України” підлягали обміну на гривні
(банкноти та розмінну монету)за курсом 100000 карбованців на 1 гривню, то стягненню підлягає 100 000 грн.
Таким чином, судом першої інстанції допущено порушення норм матеріального та процесуального права, а тому за таких обставин апеляційну скаргу слід задовольнити, а оскаржуване рішення скасувати і ухвалити нове рішення.
На підставі викладеного, керуючись ст.307,309,314,316,319 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів
В И Р І Ш И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення Дубенського міськрайонного суду від 22 вересня 2010 року скасувати.
Позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_5, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2, ОСОБА_3 100 000(сто тисяч) гривень боргу за договором позики.
В задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним відмовити.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту його проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили до Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
Головуючий Ковальчук Н.М.
Судді Буцяк З.І.
Мельник Ю.М.