Дата документу 21.10.2021 Справа № 334/7345/20

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №334/7345/20             Головуючий у 1 інстанції Добрєв М.В.

Провадження № 22-ц/807/2454/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2021 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Бєлки В.Ю.,

Крилової О.В.

за участю секретаря судового засідання Бєловій А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 квітня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Запорізької міської ради, третя особа: Сервісний центр 2341 Регіонального центру МВС в Запорізькій області про визнання права власності на автомобіль за набувальною давністю,-

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Запорізької міської ради, третя особа: Сервісний центр 2341 Регіонального центру МВС в Запорізькій області про визнання права власності на автомобіль за набувальною давністю.

В обґрунтування позову зазначено, що її мати, ОСОБА_2 у період з 2010 року по 2015 рік проживала однією сім`єю з ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

На час відкриття спадщини ніхто із спадкоємців не мешкав з померлим спадкодавцем ОСОБА_3 , окрім матері позивача, яка доглядала його до смерті, здійснювала витрати на його лікування від онкозахворювання та поховання, доглядала за його дачною садибою.

Від померлого до матері позивача були передані в оренду дачну ділянку в садовому товаристві «Сонячне Нове» та гараж в гаражно-експлуатаційному кооперативі «Трансформаторщик-1» якими вони користуються більше п`яти років без власника та несуть витрати з їх утримання.

Разом з гаражем був переданий у користування і автомобіль ВАЗ 21043, рік випуску 1987, синього кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1 , кузов № НОМЕР_2 універсал, яким користується позивачка.

Інформацією про спадкоємців ОСОБА_3 позивач не володіє.

Позивач вважає, що у відповідності до ст.344 ЦК України, вона набула право власності на рухоме майно, оскільки відкрито, безперервно володіє ним вже п`ять років.

З урахуванням викладеного, просила суд визнати за нею право власності за набувальною давністю на автомобіль ВАЗ 21043, рік випуску 1987, реєстраційний номер НОМЕР_1 , кузов № НОМЕР_2 універсал.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 квітня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставить питання про допит свідка ОСОБА_4 вказане клопотання задоволенню не підлягає враховуючи неявку в судове засідання ОСОБА_1 , яка повідомлена належним чином про дату та час розгляду справи через електронний суд, не повідомила про причини не явки в судове засідання та не забезпечила участь свідка в судовому засіданні для допиту.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що Позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Встановлено, що матір`ю  ОСОБА_1  є ОСОБА_2 (а.с. 18).

У період з 2010 року по 2015 рік ОСОБА_2 проживала однією сім`єю з ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер (а.с.4).

В позові зазначено, що на час відкриття спадщини ніхто із спадкоємців не мешкав з померлим спадкодавцем ОСОБА_3 , окрім матері позивача, яка доглядала його до смерті, здійснювала витрати на його лікування від онкозахворювання та поховання, доглядала за його дачною садибою. Від померлого до матері позивача були передані в оренду дачну ділянку в садовому товаристві «Сонячне Нове» та гараж в гаражно-експлуатаційному кооперативі «Трансформаторщик-1» якими вони користуються більше п`яти років без власника та несуть витрати з їх утримання. Разом з гаражем був переданий у користування і автомобіль ВАЗ 21043, рік випуску 1987, синього кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1 , кузов № НОМЕР_2 універсал, яким користується позивачка.

Згідно повідомлення Другої Запорізької державної нотаріальної контори Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) спадкова справа після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 не заводилась (а.с. 67).

Підставою звернення до суду з позовом стало те, що після смерті ОСОБА_3 вона протягом п`яти років правомірно, законно, безперервно володіє зазначеним майном.

Положеннями статті 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ч.ч. 1, 4 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що положення статті 344 ЦК України не підлягають застосуванню у випадках, коли володіння майном протягом тривалого часу здійснювалося на підставі договірних зобов`язань (договорів оренди, зберігання, безоплатного користування, оперативного управління тощо), чи у будь-який інший передбачений законом спосіб, оскільки право власності у володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника.

Вирішуючи спірні правовідносини судом першої інстанції вірно взято до уваги роз`яснення викладені в п. 66 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року (справа № 910/17274/17), відповідно до яких визначено , що умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 Цивільного кодексу України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Вирішуючи спірні правовідносини, судом першої інстанції вірно застосовані висновки викладені у Постанові Великої Палати ВС від 14.05.2019 року (Справа № 910/17274/17).

Згідно роз`яснень, викладених в інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», набуття права власності на майно за набувальною давністю є самостійною підставою набуття права власності. В зазначеному випадку право власності на нерухоме майно не переходить від спадкодавця до спадкоємця (ст. 1216 ЦК), а набувається за рішенням суду (ч. 4 ст. 344 ЦК). Отже, спори про набуття права власності за набувальною давністю не є спорами із спадкування, в тому числі й у випадках, коли особа заявляє про давність володіння (ч. 2 ст. 34 ЦК України).

Аналогічний висновок викладено в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ висловленою в ухвалі від 09 червня 2016 року у справі № 537/2826/13-ц за позовом про визнання права власності за набувальною давністю.

Відповідно до положень ч.1 та ч.3 ст.1277 ЦК України, вразі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено в задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю.

Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.

Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржниками норм процесуального закону.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 квітня 2021 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 27 жовтня 2021 року.

Головуючий

Судді: