ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 30 листопада 2010 р.                                                                                    № 12/1  

   Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого, суддіКоваленко С.С.,

суддівПлюшко І.А., Бернацької Ж.О.

розглянувши касаційну скаргу приватного підприємця ОСОБА_4

напостанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.04.10р.

у справі№ 12/1

за позовомПП "Інтергруп"

доприватного підприємця ОСОБА_4

простягнення боргу

За участю представників сторін

від позивача      Ніцович М.С. дов.,

від відповідача  ОСОБА_6 дов.

В С Т А Н О В И В:

    Рішенням   господарського суду  Чернівецької  області від 15.02.10  року у справі № 12/1 позов ПП "Інтергруп" задоволено частково. Стягнуто з Приватного підприємця ОСОБА_4 на користь Приватного підприємства "Інтергруп" 21210,00 грн. боргу, 9757,26 грн. інфляційних, 1795,20 грн.-3% річних, 1555,75 грн. пені, 343,18 грн. державного мита та 200,08 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В задоволенні решті позовних вимог, відмовлено.

    Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 26.04.2010 року у справі № 12/1 рішення господарського суду Чернівецької  області від 15.02.10  року  залишено без змін.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, приватний підприємець ОСОБА_4  звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною  скаргою, посилаючись на порушення та невірне застосування судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді доповідача, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши  правильність  застосування  судами  норм матеріального  та процесуального  права,  колегія  суддів  Вищого господарського  суду  України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з  наступних  підстав.

    Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 22.12.2006 року між сторонами укладено договір № 277 про перевезення зовнішньоторгових вантажів, відповідно до якого позивач брав на себе обов'язок доставити ввірений йому уповноваженою особою вантаж до пункту призначення та передати його особі уповноваженій на отримання вантажу у відповідності з умовами Договору та поданих заявок, які є його невід'ємною частиною, а відповідач зобов'язувався оплатити виконані перевезення.

    Відповідно до п. 5.5 Договору розрахунок з позивачем за виконану роботу здійснюється на підставі отриманих від позивача оригіналу СМК (ТТН), оригіналу рахунку-фактури, податкової накладної та акту виконаних робіт.

    В п. 5.6 Договору сторони встановили, що робота вважається виконаною, якщо позивач згідно заявки відповідача виконав роботу у повному обсязі, вантаж доставлений до місця призначення, сторони не мають один до одного претензій, що підтверджується актом про виконані роботи і печаткою вантажоотримувача в СМК накладній, якщо інше не передбачено законом.

    Згідно положень п. 5.9 Договору термін оплати за фактично виконану роботу складає 10 банківських днів з моменту отримання від позивача документів, що вказані у п. 5.3 Договору, якщо інше не обумовлене у транспортному замовленні.

   Суди встановили, що матеріалами справи підтверджується, що 22.12.2006 року відповідач направив позивачу заявку № 277 відповідно до якої останньому належало виконати перевезення обладнання за маршрутом Дембіца (Польща) - Баку (Азербайджан), із розвантаженням у м. Баку.  Вартість перевезення становить 4200,00 доларів США.

   Відповідно до СМК НОМЕР_3, автомобіль державний номер НОМЕР_1 та НОМЕР_2, який належить позивачеві, здійснив автомобільне перевезення вантажу за маршрутом Дембіца (Польща) - Баку (Азербайджан), вантаж передано вантажоодержувачу.

 Актом здачі-приймання робіт від 09.01.07, підтверджується прийняття відповідачем наданих автопослуг на суму 21 210,00 грн.

    17.01.2007 року відповідач одержав документи, передбачені п. 5.3 Договору, а тому відповідач до 01.02.2007 року зобов'язаний був оплатити перевезення вантажу. Проте, відповідач надані автопослуги не оплатив.

    Частиною 1 ст. 307 Господарського кодексу України, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

    Беручи до уваги факт прострочення платежу, позивач підставно просить стягнути  з відповідача 9757,26 грн. збитків, заподіяних інфляцією за лютий 2007 року - листопад 2009 року та 1795,20 грн. 3% річних за аналогічний період, що передбачено ст. 625 Цивільного кодексу України.

    Крім цього, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що за прострочення платежу з відповідача стягується 1555,75 грн. пені за період з 01.02.2007 року по 01.08.2007 року, що передбачено п. 6.10 Договору та ст. ст. 547, 549 Цивільного кодексу України.

     Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині стягнення 105,60 грн. збитків, заподіяних інфляцією за січень 2007 року, суди попередніх інстанцій виходили з того, що обов'язок оплатити виконані автомобільні перевезення виник у відповідача лише 01.02.2007 року, а позивач просить стягнути збитки, заподіяних інфляцією за січень 2007 року.

     Судова колегія погоджується  з висновком судів попередніх інстанцій, що у частині стягнення 6063,05 грн. пені, позовні вимоги не підлягають до задоволення, оскільки ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України передбачено обмеження нарахування штрафних санкцій терміном у шість місяців, у той час як позивач нарахував пеню за рік.  

     При цьому, позивачем було нараховано пеню, виходячи із розміру 0,1% за кожен день прострочки, тоді як Договором передбачено нарахування пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня (8,5% річних до 01.06.2007 року, 8% - з 01.06.2007 року).

Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції, якою рішення місцевого господарського суду залишено без змін, відповідає нормам матеріального і процесуального права та підстав для її зміни або скасування не має.

      Згідно ст. ст. 125, 129 Конституції України та рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2010 від 11 березня  2010 року постанова Вищого господарського суду України касаційному оскарженню не підлягає.

    На підставі викладеного та керуючись  ст. ст.1115, 1117 ,  1119 - 11111, Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -      

                                    П О С Т А Н О В И В:    

1.          Касаційну скаргу приватного підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

    2.  Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.04.10р. по справі № 12/1 залишити без змін.

          Постанова касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий, суддя                                                                          С.С. Коваленко

Судді                                                                                                І.А. Плюшко

                                                                                                          Ж.О. Бернацька