Постанова

Іменем України

25 жовтня 2021 року

м. Київ

справа №296/3306/19

провадження №61-7154св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Фонд соціального страхування України

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 17 березня 2021 року у складі колегії суддів Миніч Т. І., Трояновської Т. М., Павицької Т. М.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду до Фонду соціального страхування України, з позовом, вимоги якого уточнив під час розгляду справи та просив:

- поновити строк на оскарження наказу від 25 квітня 2016 року №253-к про звільнення його за прогул на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України з посади заступника начальника управління - начальника відділу з питань оздоровлення дітей та позашкільного обслуговування управління з питань надання соціальних послуг виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

- визнати незаконним та скасувати наказ від 25 квітня 2016 року №253-к про звільнення його за прогул на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України з посади заступника начальника управління - начальника відділу з питань оздоровлення дітей та позашкільного обслуговування управління з питань надання соціальних послуг виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

- поновити його на роботі на посаді у виконавчій дирекції Фонду соціального страхування України, як правонаступника Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

- стягнути з Фонду соціального страхування України на його користь 129 833,25 грн невиплаченої заробітної плати при звільненні, 8 877,44 грн грошової компенсації за невикористану відпустку, середній заробіток за весь час затримки розрахунку по день ухвалення судового рішення, у тому числі з 25 квітня 2016 року по 04 квітня 2019 року в сумі 279 081,88 грн та середній заробіток за час вимушеного прогулу 279 081,88 грн;

- стягнути з Фонду соціального страхування України на його користь невиплачену при звільненні компенсацію за невикористану відпустку за період 15 травня 2013 року по 14 травня 2014 року у сумі 4 342,65 грн та за період з 15 травня 2014 року по 31 грудня 2014 року у сумі 5 322,15 грн, всього 9 664,80 грн;

- стягнути з Фонду соціального страхування України 4 888,44 грн невиплаченої йому при звільненні допомоги у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю за період з 29 січня 2015 року по 06 лютого 2015 року.

Позов мотивовано тим, що 23 травня 2012 року позивача прийнято на посаду заступника начальника управління - начальника відділу фінансування санаторіїв-профілакторіїв та соціальних послуг у сфері позашкільної роботи управління надання соціальних послуг виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Наказом від 25 квітня

2016 року №253-к його звільнено з займаної посади за прогул, на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.

Звільнення проведено з порушенням встановленого трудовим законодавством порядку, що є підставою для поновлення позивача на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також усіх невиплачених при звільненні сум.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 29 вересня 2020 року, у складі судді Сингаївського О. П. позов задоволено частково.

Стягнуто з Фонду соціального страхування України на користь ОСОБА_1 невиплачену при звільненні компенсацію за невикористану відпустку за період 15 травня 2013 року по 14 травня 2014 року в сумі 4 342,65 грн, за період з 15 травня 2014 року по 31 грудня 2014 року в сумі 5 322,15 грн, всього 9 664,80 грн та 4 888,44 грн невиплаченої при звільненні допомоги у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю за період з 29 січня 2015 року по 06 лютого 2015 року.

Стягнуто із Фонду соціального страхування України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 307 156,85 грн.

У задоволенні позову в частині визнання незаконним і скасування наказу від 25 квітня 2016 року №253-к та поновлення на роботі відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 було допущено прогул та не надано будь-яких доказів поважності причин його відсутності на роботі у період з 06 лютого 2015 року по 25 квітня 2016 року.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що звільнення позивача за прогул без поважних причин, відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України проведено з дотриманням норм трудового законодавства, у зв`язку з чим підстави для задоволення вимог в частині, що стосується поновлення на роботі, відсутні.

Суд врахував недобросовісну поведінку позивача в період відсутності на роботі, яка полягала в тому, що він не повідомив роботодавця про причини та тривалість своєї відсутності.

Оскільки позивач в період часу з 06 лютого 2015 року по день звільнення - 25 квітня 2016 року був відсутній на роботі без поважних причин, тобто не виконував роботу відповідно до своїх посадових обов`язків, суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставність вимог щодо стягнення з відповідача заробітної плати в сумі 129 833,25 грн.

Задовольняючи позов в іншій частині вимог, суд першої інстанції виходив з того, що при звільненні позивачу не були виплачені усі належні йому до виплати суми, зокрема компенсація за невикористану відпустку за період з 15 травня 2013 року по 14 травня 2014 року, за період з 15 травня 2014 року по 31 грудня 2014 року, допомога при звільненні у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю за період з 29 січня 2015 року по 06 лютого 2015 року

Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Оскільки позивач був звільнений 25 квітня 2016 року, його середньоденний заробіток становив 277,97 грн, а з дня звільнення по день ухвалення судового рішення пройшло 1105 робочих днів, суд першої інстанції дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку, який підлягає стягненню на користь позивача, становить 307 156,85 грн.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 17 березня 2021 року апеляційну скаргу Фонду соціального страхування України задоволено частково.

Рішення суду першої інстанції в частині стягнення з Фонду соціального страхування України на користь ОСОБА_1 4 888,44 грн допомоги по тимчасовій непрацездатності скасовано з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні зазначених вимог.

Змінено рішення суду першої інстанції в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, шляхом зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, стягнутого з Фонду соціального страхування України на користь ОСОБА_1 з 307 156,85 грн до 20 000 грн.

В іншій частині рішення залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Фонду соціального страхування України

5 903,67 грн понесених судових витрат по сплаті судового збору.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення на користь позивача допомоги у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю за період з 29 січня 2015 року по 06 лютого 2015 року, оскільки останнім не надано сам листок непрацездатності, на підставі якого можливе проведення виплати. В даному випадку повідомлення комунального підприємства «Лікарня №1» про те, що ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні в уроневрологічному центрі (КУ ЦМЛ №1) в період з 29 січня 2015 року по 06 лютого 2015 року не може бути підставою для проведення виплати по тимчасовій непрацездатності.

У зв`язку з наведеним, апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції у цій частині та відмовив у задоволенні вказаних вимог.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення із ним розрахунку з боку роботодавця.

З урахуванням компенсаційного характеру заходів відповідальності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Оскільки у даному випадку дії самого працівника носили неправомірний характер - ним був вчинений тривалий прогул, вимогу про розрахунок ним подано лише через рік після звільнення, суд апеляційної інстанції, з урахуванням співмірності заявленого розміру коштів до стягнутого розміру задоволених сум (6%), дійшов висновку, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні має бути зменшений пропорційно розміру задоволеної суми - до 20 000 грн.

В іншій частині задоволених позовних вимог апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог про поновлення на роботі сторонами не оскаржувалось, тому його законність у цій частині апеляційним судом не перевірялась.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 не погодився з висновками апеляційного суду в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення допомоги у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю та в частині зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту цим судом постанову в оскаржуваній частині із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що зменшення апеляційним судом розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку з 307 156,85 грн до 20 000 грн відбулося в порушення положень статті 117 КЗпП України, яка не передбачає можливості зменшення розміру середнього заробітку, не визначає умови та підстави для цього.

Висновки апеляційного суду, що дії ОСОБА_1 носили неправомірний характер, внаслідок тривалого прогулу є безпідставними та необґрунтованими.

Судом не враховано, що прогул не звільняє роботодавця від проведення розрахунку у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, тобто в день звільнення, а отже не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 цього ж Кодексу.

Апеляційний суд не врахував, що визначальними при стягненні середнього заробітку є дії роботодавця який не провів своєчасно розрахунок із ОСОБА_1 , а в подальшому відмовився провести повний розрахунок, посилаючись на те, що не має заборгованості перед позивачем. Тому врахуванню підлягає саме поведінка відповідача, якщо суд виходив із принципів розумності, справедливості та пропорційності.

Суд апеляційної інстанції застосував норми права: статті 116, 117 КЗпП України, без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі №202/2519/16 (провадження №61-584св17), від 14 березня 2018 року у справі №212/1874/16 (провадження №61-1288св18), від 30 січня 2018 року у справі №760/18557/15 (провадження №61-246св17).

У вказаних справах, розмір стягнутого судами середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні значно перевищував розмір невиплачених працівникові сум, зокрема у справі №760/18557/15 (провадження №61-246св17) Верховний Суд підтримав та залишив силі рішення суду першої інстанції про стягнення невиплачених при звільненні працівнику 2 314,43 грн - грошових коштів за листками непрацездатності та 120 525,18 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, при цьому скасував рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні позову. Зазначена сума середнього заробітку майже у 60 разів перевищувала невиплачену при звільненні суму та суд не знайшов підстав для її зменшення.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу відповідач не погоджується з доводами ОСОБА_1 та просить залишити прийняту апеляційним судом постанову без змін, посилаючись на її законність і обґрунтованість.

Фактичні обставини, встановлені судами

23 травня 2012 року позивач прийнятий на роботу на посаду заступника начальника управління - начальника відділу фінансування санаторіїв профілакторіїв та соціальних послуг у сфері позашкільної роботи управління надання соціальних послуг виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

20 серпня 2013 року ОСОБА_1 переведено на посаду заступника начальника управління - начальника відділу з питань оздоровлення дітей та позашкільного обслуговування управління з питань надання соціальних послуг виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Відповідно до службової записки начальника відділу кадрів ОСОБА_2

від 15 червня 2015 року, позивач ОСОБА_1 23 грудня 2014 року звернувся до Виконавчої дирекції фонду з листом, в якому повідомив, що знаходиться на лікарняному. З цього часу відсутній на робочому місці.

Виконавчою дирекцією фонду вживались заходи для встановлення місця знаходження ОСОБА_1 та з`ясування причин його відсутності на роботі.

Так, 10 липня 2015 року відповідачем направлявся запит до Управління МВС України в Житомирській області на предмет наявності інформації щодо нещасного випадку з позивачем або оголошення його в розшук.

Відповідно до відповіді УМВС України в Житомирській області від 16 липня 2015 року, ОСОБА_1 затриманим, арештованим, оголошеним в розшук не значиться.

10 липня 2015 року відповідачем направлено запит до Департаменту охорони здоров`я Житомирської обласної державної адміністрації на предмет перебування ОСОБА_1 на амбулаторному чи стаціонарному лікуванні.

Листом від 10 серпня 2015 року Управління охорони здоров`я відмовило у наданні запитуваної інформації, посилаючись на забезпечення таємниці про стан здоров`я пацієнта та заяву ОСОБА_3 від 16 січня 2015 року, в якій він просив не розголошувати відомості про стан свого здоров`я.

Актом від 22 квітня 2016 року комісія у складі працівників відповідача зафіксувала відсутність позивача ОСОБА_1 на робочому місці протягом робочого дня 22 квітня 2016 року.

25 квітня 2016 року складено акт про відсутність позивача на робочому місці протягом робочого дня 25 квітня 2016 року.

25 квітня 2016 року профспілковим комітетом первинної профспілкової організації апарату виконавчої дирекції фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності погоджено звільнення ОСОБА_1 .

Наказом №253-к від 25 квітня 2016 року ОСОБА_1 - заступника начальника управління - начальника відділу з питань оздоровлення дітей та позашкільного обслуговування управління з питань надання соціальних послуг виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, з 25 квітня 2016 року за прогул (відсутність на роботі 475 днів без поважних причин) за пунктом 4 статті 40 КЗпП України.

Підставою звільнення у наказі вказано: службові записки начальника управління з питань соціальних послуг6 від 18 грудня 2014 року, від 22 грудня 2014 року, від 09 червня 2015 року, від 17 червня 2015 року; службова записка начальника відділу кадрів від 15 червня 2015 року; лист слідчого Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області від 20 липня 2015 року; лист управління охорони здоров`я Житомирської обласної державної адміністрації від 13 серпня 2015 року; рекомендовані листи з повідомленням виконавчої дирекції Фонду, повернуті ДП «Укрпошта» у зв`язку з тим, що отримувач не з`явився за отриманням (від 29 жовтня 2014 року, від 10 липня 2015 року); службова записка в.о. начальника відділу кадрів від 22 квітня 2016 року; акт про відсутність на робочому місці від 22 квітня 2016 року; акт про відсутність на робочому місці від 25 квітня 2016 року; погодження профспілкового комітету (протокол засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації апарату виконавчої дирекції фонду від 25 квітня 2016 року), лист від 25 квітня 2016 року.

Вдень звільнення позивач не працював, оскільки був звільнений саме за прогул.

Вимогу про виплату належних йому від роботодавця сум вперше було пред`явлено позивачем: про оплату листків непрацездатності 03 квітня 2017 року, а всіх сум, належних при звільненні - 2 жовтня 2017 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Постанова апеляційного суду оскаржується позивачем лише в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення допомоги у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю та в частині зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у зв`язку з чим, Верховний Суд переглядає оскаржуване судове рішення у касаційному порядку на предмет законності і обґрунтованості саме у цій частині та в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі.

В іншій частині судове рішення сторонами не оскаржується, тому Верховний Суд не вдається до оцінки і аналізу його законності і обґрунтованості у неоскарженій частині.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звільнення позивача за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України проведено наказом відповідача у зв`язку з прогулом (відсутність на роботі 475 днів), допущеним без поважних причин.

Частиною першою статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі №1-13/2013 зазначено, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Отже, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені на момент звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17 (провадження

№11-1210апп19).

У справі, яка переглядається установлено, що при звільнені відповідач не провів належну виплату позивачу компенсацію за невикористану відпустку за період 15 травня 2013 року по 14 травня 2014 року у сумі 4 342,65 грн та за період з 15 травня 2014 року по 31 грудня 2014 року у сумі 5 322,15 грн, всього 9 664,80 грн, у зв`язку з чим, суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у визначені законом строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Погодившись з висновком про наявність підстав для покладення на відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, апеляційний суд зменшив розмір стягнутого на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку.

З висновками апеляційного суду у цій частині погоджується Верховний Суд, виходячи з наступного.

Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності в цивільному праві необхідно дійти висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15 (провадження №14-623цс18).

З таких же висновків виходив Верховний Суд у постанові від 09 червня 2021року у справі №213/817/20 (провадження №61-3026св21).

У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив, що розмір невиплаченої при звільненні позивача компенсації за невикористану відпустку становить 9 664,80 грн.

Позивач звільнений 25 квітня 2016 року за прогул та в день звільнення не працював, був відсутній на роботі 475 днів без поважних причин та в період часу з 06 лютого 2015 року по день звільнення не виконував роботу відповідно до своїх посадових обов`язків.

Вимогу про виплату належних йому від роботодавця сум позивач вперше пред`явив 03 квітня 2017 року - про оплату листків непрацездатності, а всіх сум, належних при звільненні - 02 жовтня 2017 року.

При визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні апеляційний суд дав оцінку очевидній неспівмірності заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, врахував дії позивача, які носили неправомірний характер та полягали у вчиненні ним прогулу, період якого склав 475 днів, недобросовісність його поведінки в період відсутності на роботі, яка полягала у неповідомленні роботодавця про причини та тривалість своєї відсутності, а також характер дій відповідача, який вживав заходи для встановлення місцезнаходження ОСОБА_1 та з`ясування причин його відсутності на роботі.

З урахуванням наведених фактів, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям, означеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (провадження №14-623цс18), є визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 20 000 грн.

Таким чином у розглядуваній справі суд апеляційної інстанції мав достатні підстави для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та дійшов обґрунтовано висновку про його зменшення до суми у 20 000 грн, що є співмірним розміру задоволених у цій справі позовник вимог і стягнутих сум (6%).

Щодо вимог про стягнення допомоги у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю за період з 29 січня 2015 року по 06 лютого 2015 року слід зазначити наступне.

Частиною другою статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Підставою для призначення допомоги з тимчасової непрацездатності є виданий у встановленому порядку листок непрацездатності, що встановлено у частині першій статті 31 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

На підтвердження вказаних вимог позивач подав повідомлення комунального підприємства «Лікарня №1», про те, що ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні в уроневрологічному центрі (КУ ЦМЛ №1) в період з 29 січня 2015 року по 06 лютого 2015 року, що не може бути підставою для проведення виплати по тимчасовій непрацездатності.

Під час розгляду справи позивач не надав суду виданий у встановленому порядку листок тимчасової непрацездатності за період з 29 січня 2015 року по 06 лютого 2015 року, у зв`язку з чим, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовної вимоги про стягнення допомоги по тимчасовій непрацездатності за вказаний період з підстав їх недоведеності.

У справі, яка переглядається, колегія суддів, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального права у спірних правовідносинах та ухвалено рішення відповідно до встановлених обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23 січня 2018 року у справі №202/2519/16 (провадження №61-584св17), від 14 березня 2018 року у справі №212/1874/16 (провадження №61-1288св18), від 30 січня 2018 року у справі №760/18557/15 (провадження №61-246св17), оскільки в силу правової позиції, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18), під час вирішення тотожних спорів врахуванню підлягає саме остання позиція суду касаційної інстанції, тобто у даному випадку мають враховуватись висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (провадження №14-623цс18), яка є останньою.

Крім того, за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду мають перевагу над висновками об`єднаної палати, судової палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду.

Тобто, постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (провадження №14-623цс18) має пріоритет у застосуванні порівняно з постановами Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованість та правильність оскаржуваного рішення.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 17 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко