УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 734/966/17

провадження № 51-4882ск21

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Мазура М. В.,

суддів Єремейчука С. В., Чистика А. О.,

розглянув касаційну скаргу прокурора на вирок Козелецького районного суду Чернігівської області від 17 грудня 2020 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 06 липня 2021 року, які постановлені кримінальному проваджені, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016270300000141, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Кременчук Полтавської області, зареєстрованого у тому ж місті ( АДРЕСА_1 ), раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Суть питання

За вироком Козелецького районного суду Чернігівської області від 17 грудня 2020 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред`явленому йому обвинувачені за ч. 1 ст. 368 КК України і, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), виправдано його за недоведеністю, що кримінальне правопорушення вчинене ним.

Орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_1 у тому, що він, будучи службовою особою - начальником філії «Військторг» Концерну «Військторгсервіс», яка розташована у с. Десна, Козелецький район Чернігівської області, в один із днів липня 2016 року, перебуваючи на території житлової зони у с. Гончарівське Чернігівської області, висловив незаконне прохання директору Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Саната-Н» - громадянину ОСОБА_2 , надавати йому щомісячну неправомірну вигоду у сумі 900 грн за сприяння в укладенні договору оренди № 88-16 нерухомого майна та подальшу його пролонгацію. Таким чином, у період з липня 2016 по 24 лютого 2017 року, він незаконно отримував грошові кошти на загальну суму 7 тис. 200 грн.

Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 06 липня 2021 року зазначений вирок місцевого суду залишений без змін.

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неправильно надану оцінку доказам та допущені, на його думку, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування Закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати рішення місцевого та апеляційного судів стосовно ОСОБА_1 і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Обґрунтовуючи наведене, прокурор вважає необґрунтованим виправдання ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 368 КК України і не погоджується з рішеннями судів попередніх інстанцій про визнання доказів неналежними та недопустимими. При цьому вказує на порушення судом апеляційної інстанції вимог ст. 94 КПК України, посилаючись на те, що суд не надав належної оцінки всім доказам у їх сукупності, що суттєво вплинуло на законність прийнятого ним рішення. Крім того, прокурор вказує, що апеляційний суд не врахував показання свідка ОСОБА_2 .

Також прокурор вважає хибними висновки суду про недопустимість протоколів негласних (розшукових) слідчих дій (далі - НСРД), зокрема, і протоколу контролю за вчиненням злочину від 13 березня 2017 року, який визнано недопустимим доказом через невиконання приписів ч. 4 ст. 271 КПК України. На думку прокурора, висновки суду не ґрунтуються на положеннях кримінального процесуального закону.

До того ж, на переконання прокурора, апеляційний суд належно не перевірив доводів його апеляційної скарги щодо незаконності виправдувального вироку суду першої інстанції та не навів підстав, за яких визнав ці доводи необґрунтованими, а тому постановлена цим судом ухвала не відповідає вимогам ст. 419 КПК України та є незаконною.

Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду

Відповідно до ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно зі ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

На будь-яких інших підставах, зокрема через невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту розгляду, суд касаційної інстанції не вправі приймати рішення про скасування чи зміну оскаржених судових рішень, а при здійсненні перегляду виходить з обставин, установлених судами нижчої інстанції, якщо відповідні висновки судів нижчої інстанції належним чином мотивовано.

Як видно зі змісту касаційної скарги прокурора, суть наведених у ній доводів фактично зводиться до неналежної оцінки доказів судами першої та апеляційної інстанцій, що, по суті, стосується невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження, а це згідно зі статтями 433, 438 КПК України не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Доводи, наведені у касаційній скарзі прокурора, про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, допущені судом апеляційної інстанції, які призвели до безпідставного виправдання ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 368 КК України є безпідставними, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 374 КПК України передбачено, що мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, пред`явленого особі та визнаного судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, виходячи з яких, суд відкидає докази обвинувачення.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим.

За змістом ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Положенням ст. 17 КПК України визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом.

Згідно з вимогами ст. 91 КПК України доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Обов`язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та в установлених КПК України випадках на потерпілого.

Обвинувальний вирок може бути постановлено судом лише в тому випадку, коли винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.

Тобто дотримуючись засади змагальності та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна та безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, що є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин було вчинено, і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Відповідно до ст. 94 КПК України оцінка доказів у вироку є виключною компетенцією суду, який постановив вирок.

Як видно з долучених до касаційної скарги копій судових рішень, суд першої інстанції, за наслідками всебічного, повного й неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, оцінивши кожний доказ відповідно до ст. 94 КПК України із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку, дійшов висновку про недоведеність вини ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 368 КК України.

Так, місцевий суд встановив, що стороною обвинувачення не надано суду належних та допустимих доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про вчинення ОСОБА_1 інкримінованого йому кримінального правопорушення.

При цьому суд у своєму рішенні навів детальний аналіз досліджених ним доказів, у тому числі й тих, на які посилається прокурор у касаційній скарзі, і зазначив мотиви, виходячи з яких, дійшов такого висновку.

Не погодившись із виправдувальним вироком, прокурор подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просив апеляційний суд скасувати вирок місцевого суду та ухвалити обвинувальний вирок стосовно ОСОБА_1 .

Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку перевірив посилання й доводи, викладені прокурором в апеляційній скарзі та, не встановивши підстав для скасування вироку місцевого суду, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши достатні аргументи та підстави для прийняття такого рішення.

Зокрема, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду, що показання свідка ОСОБА_2 самі по собі не мають доказового значення для встановлення винуватості ОСОБА_1 , оскільки вони не узгоджуються з іншими матеріалами справи, у зв`язку з відсутністю достатньої сукупності належних та допустимих доказів. Отже, доводи прокурора про те, що судом апеляційної інстанції не враховано показання свідка ОСОБА_2 є безпідставними.

Крім того, з рішення апеляційного суду видно, що за результатами контролю за вчиненням злочину 24 лютого 2017 року було проведено огляд місця події, під час якого виявлено та вилучено у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 1 тис. 800 грн із зазначенням їх серії та номеру. При цьому у протоколі є відмітка про роз`яснення останньому його права та обов`язки. Огляд місця події проводився в період часу з 10 год 10 хв до 12 год 27 хв (т.1, а.к.п.178-180).

Також цього ж дня, 24 лютого 2017 року слідчим було складено протокол затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину - ОСОБА_1 , з якого слідує, що затримання особи відбулося 24 лютого 2017 року о 12 год 40 хв (т.1, а.к.п.228-232).

Проте, як убачається із відеозапису фіксації огляду місця події, з 10 год 10 хв ОСОБА_1 вже перебував під контролем працівників правоохоронного органу, які згідно з відеозаписом, не давали йому можливості вільно пересуватись, тобто, фактично він був затриманою особою, якій, згідно з протоколом огляду місця події, надано статус підозрюваного. При цьому, незважаючи на наявність відмітки у протоколі про статус ОСОБА_1 як підозрюваного та роз`яснення йому його прав та обов`язків, фактично процесуальні права та обв`язки останньому роз`яснені не були.

Отже, на думку апеляційного суду, у даному випадку неможливо стверджувати про добровільну участь обвинуваченого у вказаних слідчих діях, з наданням на це добровільної згоди, оскільки, в розумінні положень ст. 209 КПК України, ОСОБА_1 був фактично затриманий за підозрою в отриманні неправомірної вигоди. Це зобов`язувало слідчого з самого початку фактичного затримання повідомити ОСОБА_1 про його процесуальні права затриманої особи, передбачені ч. 4 ст. 208 КПК України, в тому числі й право залучити в будь-який момент захисника та забезпечити його участь, на вимогу ОСОБА_1 , у проведенні подальших процесуальних дій, або ж прийняти відмову від захисника, про що скласти відповідний протокол. Однак, вказаних вимогу процесуального закону слідчим дотримано не було.

Крім того, у протоколі огляду місця події від 24 лютого 2017 року не зазначено у кого вилучені грошові кошти та інші речі, вказані у ньому.

Згідно з відеозаписом слідчої дії, ОСОБА_1 , який одразу фактично був затриманий працівниками правоохоронних органів, дістав за вказівкою грошові кошти і поклав їх на капот автомобіля. Отже, грошові кошти були видані обвинуваченим в умовах фактичного затримання.

Тобто обставини, зафіксовані на відеозаписі, вказують на те, що було проведено не огляд місця події, а мало місце відкрите фіксування завершальної стадії контролю за вчиненням злочину, відповідно до ч. 4 ст. 271 КПК України з фактичним затриманням ОСОБА_1 та вилученням грошових коштів, які знаходились у нього.

Відповідно до ч. 4 ст. 271 КПК України, якщо контроль за вчиненням злочину закінчується відкритим фіксування, про це складається протокол у присутності такої особи.

Однак, усупереч вимогам ч. 4 ст. 271 КПК України, протокол про результати контролю за вчиненням злочину від 13 березня 2017 року не складався у присутності ОСОБА_1 , а був складений значно пізніше у м. Чернігові в приміщенні УСБ України в Чернігівській області, через 18 днів після проведення НСРД.

Доводи прокурора про відсутність у ОСОБА_1 доступу до державної таємниці, як перешкоди для своєчасного складання протоколу, не засновані на законі, прямо суперечать змісту ч. 4 ст. 271 КПК України, якою встановлено імперативну вимогу до осіб, які здійснюють досудове розслідування, де законодавець не встановлює будь-яких винятків. Аргументи про те, що протокол про результати контролю за вчиненням злочину від 13 березня 2017 року містив гриф «таємно» (який був знятий лише 20 березня 2017 року), що унеможливило його складання 24 лютого 2017 року у присутності ОСОБА_1 , у якого відсутній допуск до державної таємниці, а крім того становить розголошення уповноваженою особою у такий спосіб відомостей, які містять державну таємницю, - не містять підстав для визнання вказаного протоколу допустимим доказом в цьому кримінальному провадженні. Такі висновки узгоджуються з позицією Верховного Суду викладеною у постановах від 18 грудня 2019 року (справа № 588/1199/16-к), від 20 січня 2021 року (справа № 584/218/16) та інших.

Таким чином, апеляційний суд, беручи до уваги наявність фактичних даних про порушення прав обвинуваченого на захист при його фактичному затриманні, яке відбулось з грубим порушення вимог ст. 208 КПК України, дійшов висновку про те, що, на підставі ч. 1 ст.87 КПК України, протокол огляду місця події від 24 лютого 2017 року, відеозапис, який міститься технічному носії (перегляд якого зафіксований протоколом огляду відеоносія інформації від 24 лютого 2017 року) і протокол за результатами проведення НСРД від 13 березня 2017 року, обґрунтовано місцевим судом визнано недопустимими доказами у даному кримінальному провадженні.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погоджується і Верховний Суд, не вбачаючи підстав вважати зазначені висновки сумнівними чи необґрунтованими.

Незгода прокурора з оцінкою наданих суду доказів сама по собі не може свідчити про те, що їх було досліджено з порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Також, посилання прокурора на порушення апеляційним судом засади безпосередності дослідження доказів, Верховний Суд вважає безпідставними, виходячи з наступного.

Положеннями ст. 404 КПК України чітко регламентовано, що суд апеляційної інстанції переглядає рішення місцевого суду в межах апеляційної скарги. За клопотанням учасників судового провадження апеляційний суд зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, якщо суд першої інстанції дослідив їх неповністю або з порушеннями; апеляційний суд може дослідити докази, які не досліджувалися місцевим судом, виключно в разі, якщо учасники судового провадження заявляли клопотання про дослідження таких доказів під час розгляду в суді першої інстанції або якщо про них стало відомо після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що наявність підстав для зміни вироку або ухвалення апеляційним судом нового вироку не зобов`язує суд досліджувати всю сукупність доказів із дотриманням засади безпосередності, якщо він по-новому (інакше) не тлумачить доказів, оцінених у суді першої інстанції. У ч. 2 ст. 23 КПК України зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, які містяться в показаннях, речах та документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але якщо суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, останній не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції (див., наприклад, постанови Верховного Суду у справах № 402/740/15, № 639/2618/17, № 750/7474/15-к).

Як убачається з ухвали апеляційного суду, підстав, передбачених ст. 404 КПК України, для повторного дослідження доказів, прокурором наведено не було й апеляційним судом не встановлено. Тому суд апеляційної інстанції обмежився аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих судом першої інстанції. За результатами перегляду вироку, суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою доказів, даною місцевим судом, а тому застосована ним процедура не суперечила встановленій у ст. 23 КПК України засаді безпосередності дослідження доказів.

Сам собою факт непогодження сторони кримінального провадження з висновками суду першої інстанції щодо оцінки доказів не є підставою для їх повторного дослідження апеляційним судом.

При цьому прокурором у касаційній скарзі не наведено належних доводів щодо необхідності повторного дослідження доказів апеляційним судом.

Крім того, хоч прокурор і посилається у своїй касаційній скарзі на порушення судом апеляційної інстанції вимог ст. 419 КПК України, однак він не наводить конкретних доводів, які б дозволили Верховному Суду дійти таких же висновків.

При цьому Верховний Суд звертає увагу, що згідно усталеної позиції Верховного Суду, суд апеляційної інстанції повинен перевіряти і аналізувати доводи наведені в апеляційній скарзі і давати вичерпну відповідь лише на важливі і доречні аргументи.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно умотивованими та обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 419 КПК України, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувався при постановленні рішень.

Твердження, наведені прокурором у касаційній скарзі, не спростовують правильності висновків, викладених у судових рішеннях, і не містять вагомих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти переконання, що рішення було постановлено з істотними порушеннями норм права або з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, які можуть поставити під сумнів їх законність.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України відмовляє у відкритті касаційного провадження.

На цих підставах Верховний Суд постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на вирок Козелецького районного суду Чернігівської області від 17 грудня 2020 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 06 липня 2021 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

М. В. Мазур С. В. Єремейчук А. О. Чистик