Справа № 22ц-13218/2010р Головуючий у 1 інстанції – Ткаченко І.Ю.
Категорія -20 Доповідач – Черненкова Л.А.
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 грудня 2010 року м. Дніпропетровськ
Судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:
головуючого судді - Черненкової Л.А.
суддів - Красвітної Т.П., Дерев`янка О.Г.
при секретарі - Грало О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську апеляційні скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на заочне рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2009 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання договору нікчемним, визнання права власності, -
В С Т А Н О В И Л А:
22 січня 2009 року ОСОБА_3 звернулася до суду зі вказаною позовною заявою, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 28.06.1996 року, виданого ВО «Південний машинобудівний завод» їй на праві приватної власності належить квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1. В 1997 році позивачка виїхала на постійне місце мешкання до Російської Федерації. Систематично, один раз на рік вона приїздила до м. Дніпропетровська з метою огляду належної їй квартири, сплати комунальних платежів та проведення відпустки. 06 липня 2007 року вона дізналася про те, що її квартира без її відома та згоди продана відповідачеві, який стверджував, що особа продала йому спірну квартиру за довіреністю посвідченої в Луганській області від імені позивачки. Однак жодних довіреностей щодо управління своїм майном на території України позивачка не видавала, в Луганській області ніколи не була. Таким чином, позивач вважає, що спірна квартира вибула з володіння її як власника не з її волі, внаслідок протиправних дій групи сторонніх осіб, а відповідач заволодів нею без відповідних правових підстав. Вважає, що угода укладена на підроблених документах. Позивачка ніколи не висловлювала наміру про продаж належної квартири і відповідно не може висловлювати схвалення укладеної угоди. Вона не отримувала грошових коштів від продажу належної їй квартири та не вчиняла інших дій, які б свідчили про виконання нею обов’язків продавця нерухомого майна. Тобто договір купівлі-продажу спірної квартири не був спрямований на перехід права власності від позивачки до відповідача. Таким чином, укладений правочин з купівлі-продажу квартири є нікчемним з моменту його укладення. Винними діями відповідача оспорене її право власності на належну їй квартиру, що дає підстави позивачці звернутись до суду за захистом своїх прав також і в порядку, визначеному ст. 392 ЦК України. Керуючись ч.3 ст.203, ч.1 ст. 388, 392 ЦК України просила суд витребувати у відповідача ОСОБА_1 належне позивачці майно у вигляді квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1; визнати договір купівлі-продажу спірної квартири у відповідності до якого набувачем майна є ОСОБА_1 нікчемним; визнати за ОСОБА_3 право власності на вказану спірну квартиру.
Заочним рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2009 року ухвалено: позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 задовольнити; витребувати у ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_3; визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, у відповідності до якого набувачем майна є ОСОБА_1 нікчемним; визнати за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1.
Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 30 червня 2010 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення від 18 вересня 2009 року залишено без задоволення.
Додатковим рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2010 року ухвалено: стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати у розмірі 81 грн.(51 грн. і 30 грн.).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить заочне рішення суду скасувати, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі; усі витрати по справі покласти на ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неповне з'ясування судом обставин справи.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2. як особа, яка не брала участі у справі, просить заочне рішення суду скасувати, та направити справу на новий розгляд, посилаючись на те, що суд вирішив питання у відношенні майна, що фактично є його власністю на підставі договору купівлі-продажу квартири від 11.07.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського округу Ярмолюк М.М., та зареєстрованого в реєстрі за № 3370, згідно якого він придбав у ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1.
Судова колегія, заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційних скарг в їх межах та межах позовних вимог, вважає за необхідне її задовольнити частково з наступних підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Районним судом встановлено, що позивачці на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 28.06.1996 року, виданого ВО «Південний машинобудівний завод». В 1997 році позивачка виїхала на постійне місце мешкання до Російської Федерації. Згідно договору купівлі-продажу від 18 червня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Рудкевичем Є.В. спірна квартира була продана ОСОБА_7, діючого за довіреністю від імені ОСОБА_3 покупцю ОСОБА_1 Згідно довіреності від 11 травня 2007 року, посвідченої приватним нотаріусом Перевальського районного нотаріального округу Луганської області Суперфін М.Б. діючий від імені ОСОБА_3 – ОСОБА_9 довірив ОСОБА_7 розпоряджатися, продавати, обміняти належну їй вказану квартиру. В провадженні СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області знаходиться кримінальна справа за заявою позивачки за фактом заволодіння шахрайським шляхом спірної квартири.
Суд першої інстанції ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив з того, що спірна квартира вибула з володіння позивачки не з її волі, а внаслідок протиправних дій, відповідач заволодів спірною квартирою без відповідних правових підстав, а правочин з купівлі-продажу спірної квартири є недійсним, оскільки позивачка, яка є власницею цієї квартири заперечує його дійсність на підставах встановлених законом. Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_3 законні, обґрунтовані і підлягають задоволенню у повному обсязі, при цьому суд першої інстанції застосував п.3 ч.1 ст. 388, ч.3 ст. 215, ст.392 ЦК України.
Але з висновком суду погодитись не можна, оскільки висновки суду не відповідають обставинам справи, суд неправильно застосував норми матеріального права, неповно суд з'ясував обставини, що мають значення для справи, недоведені обставини, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими, порушив норми процесуального права, а саме: судом не з'ясовано та ці обставини недоведені, що спірна квартира знаходиться у володінні відповідача, однак витребував у нього це майно; мотивуючи правочин як недійсний на підставі ч.3 ст. 215 ЦК України, що передбачає оспорюваний правочин, однак визнає його нікчемним, та не обґрунтовує яким законом встановлена його недійсність; не надана оцінка довіреності на підставі якої був укладений договір, допустив припущення про те, що довіреність не надана позивачкою без обґрунтування належними доказами; суд першої інстанції неправильно визначив спірні правовідносини у зв’язку з чим застосував закон, який не підлягає застосуванню.
Судова колегія вважає, що вказані порушення призвели до неправильного вирішення справи, тому суд апеляційної інстанції на підставі п.п.1-4 ч.1 ст.309 ЦПК України рішення суду першої інстанції скасовує, ухвалює нове рішення із наступних підстав.
Судова колегія встановила і це підтверджується матеріалами справи, що 28 червня 1996 року квартира АДРЕСА_1 приватизована позивачкою та їй видано свідоцтво про право власності на житло від 28 червня 1996 року згідно з розпорядженням від 28 червня 1996 року № 735-96 виробничим об’єднанням «Південний машинобудівний завод» де зазначено, що ОСОБА_3 належить на праві приватної власності вказана квартира (а.с.5). З технічного паспорту на цю квартиру вбачається, що це трьохкімнатна квартира, загальною площею 68,15 кв.м; жилою площею 37,7 кв.м (а.с.6). Позивачка є громадянкою Російської Федерації, що підтверджується її паспортом виданим Лангепаським МВВС Ханти-Мансійського Автономного округу Тюменської області 13.06.2002 року та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 з 18.05.2007 року, а з 28.04.2006 року по 03.11.2006 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3, інших відомостей щодо реєстрації місця проживання з наданої ксерокопії паспорту не вбачається (а.с.55-59). Згідно довідки адміністрації міста Лангепаса від 13 серпня 2007 року № 3-97 (а.с.51) відсутня вул. Гагаріна на території міста Лангепаса Тюменської області. Згідно договору купівлі-продажу від 18 червня 2007 року ОСОБА_7, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4, діючий на підставі довіреності, посвідченої 11.05.2007 року приватним нотаріусом Перевальського РНО Луганської області Суперфіним М.Б. в реєстрі за № 807, від імені ОСОБА_9, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_4, який діяв по довіреності, посвідченої 20.10.2004 року Майданніковою З.О., секретарем Михайлівської селищної ради народних депутатів Перевальського району Луганської області в реєстрі за № 454 від імені гр. Росії ОСОБА_3, зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_5, названої надалі продавець з однієї сторони та ОСОБА_1 названий надалі покупець з другої сторони уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Вказаний об’єкт купівлі-продажу належить продавцю на підставі дублікату свідоцтва про право власності, виданого 30.05.2007 року виробничим об’єднанням «Південний машинобудівний завод», зареєстрованого КП «Дніпропетровське МБТІ» в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно витягом про реєстрацію № 14820071 від 07.06.2007 року за реєстраційним № 19130202 та згідно витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно № 14895223, виданого 14.06.2007 року КП «Дніпропетровське МБТІ» за реєстраційним № 19130202 загальна вартість об’єкта купівлі-продажу становить 8 236 гривень. Продаж здійснено за 8 236 грн., котрі продавець отримав повністю при підписанні цього договору. Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є.В. та зареєстровано в реєстрі за № 3318 (а.с.60). На аркуші 61 справи знаходиться ксерокопія довіреності від 11 травня 2007 року ОСОБА_9. від імені ОСОБА_3 на ім’я ОСОБА_7 на яку посилається договір купівлі-продажу спірної квартири. Право власності відповідача за вищезазначеним договором купівлі-продажу на спірну квартиру зареєстровано в КП «ДМБТІ» 21.06.2007 року (а.с.77). Згідно до ксерокопій розписок ОСОБА_9. від 20.06.2007 року та ОСОБА_7 від 18.06.2007 року, який отримав у відповідача за продаж квартири 328 250 грн., що еквівалентно 65 000 доларів США та передав гроші ОСОБА_9. (а.с.78-79). Згідно договору купівлі-продажу від 11 липня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Ярмолюк М.М. та зареєстрованого в реєстрі за № 3369 - ОСОБА_1 продав ОСОБА_2 спірну квартиру за 10 327 грн. (а.с.102-103). Порушено кримінальну справу за заявою позивачки по факту шахрайського заволодіння спірною квартирою та винесено постанову від 09 квітня 2008 року про притягнення в якості обвинуваченого ОСОБА_9. за злочин, передбачений ч.2 ст.190 КК України, а 14.04.2008 року ОСОБА_9 оголошений у розшук (а.с.31). Виконавчий комітет Михайлівської селищної ради Перевальського району Луганської області повідомив апеляційний суд листом від 18.10.2010 року № 742 про те, що довіреність від імені ОСОБА_3 на ОСОБА_9 в реєстрі за № 454 від 20.10.2004 року не посвідчувалася. Приватний нотаріус Суперфін М.Б. на запит апеляційного суду повідомив, що примірник довіреності посвідченої 11.05.2007 року за реєстровим № 807 від імені ОСОБА_9. на ОСОБА_7 був згідно протоколу виїмки переданий працівнику міліції та по теперішній час не повернутий.
Відповідно до ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.
Пунктом 3 ч. 1 ст. 388 ЦК передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Добросовісне придбання, згідно зі ст. 388 ЦК, можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).
Майно може бути повернуте за позовом власника про витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК, якщо позивач надасть докази, що підтверджують наявність обставин, зазначених цими статтями, тому що вони встановлюють спеціальні правила для захисту такого права. Це випливає з того, що оскільки добросовісне набуття відповідно до ст. 388 ЦК можливе лише тоді, коли майно набувається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати, то наслідком угоди, вчиненої з таким порушенням, є повернення майна з незаконного володіння, якщо для цього є передбачені законом підстави.
Відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.
Аналізуючи встановлені обставини справи, судова колегія дійшла висновку, що спірне майно на момент подання віндикаційного позову про витребування квартири у відповідача, фактично не знаходилося у відповідача, бо 11.07.2007 року спірна квартира продана апелянту ОСОБА_2.
Статтею 387 Цивільного кодексу України передбачено, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Предметом віндикаційного позову є вимога позивача до відповідача про повернення майна з чужого незаконного володіння. Об'єктом може бути індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову. Позов, поданий до особи, у незаконному володінні якої це майно раніше перебувало, але у якій на момент розгляду справи в суді воно відсутнє, не може бути задоволений.
Отже, колегія вважає, що позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. ст. 3, 4 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених прав, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає порушені права цих осіб у спосіб, визначений законами України.
Крім того, відповідно до вимог ст. 16 ЦК, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочинів недійсними, позивач відповідно ст. 10 ЦПК зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину. При цьому юридично важливою обставиною є доведення факту добросовісності чи недобросовісності набувача майна.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України суд, встановивши фактичні обставини справи, для вирішення спору повинен застосовувати правову норму, яка регулює виниклі правовідносин.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Отримавши від ОСОБА_9. довіреність на право розпорядження спірною квартирою та уклавши на її підставі договір купівлі-продажу цієї квартири, ОСОБА_7 вчинив дії, які призвели до припинення права позивачки на квартиру та виникнення права на неї в покупця за договором - відповідача у справі.
За таких обставин між вказаними особами на підставі зазначених вище правочинів виникли зобов'язальні відносини, відтак, належним способом захисту також є зобов'язальний - визнання цього правочину недійсним.
Відповідно до змісту ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень або взагалі без таких, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Якщо ж схвалення не відбулося, то зазначений правочин правових наслідків для того, кого представляють, не тягне і за його позовом визнається судом недійсним на підставі ч. 1 ст. 241, ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ст. 239 ЦК України.
Однак, позивачка з таким позовом до суду не звернулась.
Згідно до роз’яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" ч.2 п.1, - при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи; п.4 - судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Пункт 7 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України роз’яснює, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Стаття 215 ЦК України установлює загальне правило про те, що правочин є недійсним у зв'язку з недодержанням у момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених ст. 203 ЦК.
Однак ст. 216 ЦК України визначено особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Згідно із Цивільним кодексом особа, яка вважає, що її речові права порушені, має право звернутись до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною (ст. ст. 215 - 235), так і з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 330, ст. 338).
Позивачка звернулася з позовом про визнання договору купівлі-продажу нікчемним з підстав невідповідності правочину вимогам закону. Представник позивачки в судовому засіданні зазначив, що договір купівлі-продажу не відповідає вимогам ч. 3 ст. 203 ЦК України, де передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Але за вказаними підставами не можна вважати правочин нікчемним бо це загальні підстави для визнання правочину недійсним, як для нікчемного так і для оспорюваного.
Підсумовуючи, колегія суддів дійшла висновку, що укладений сторонами правочин не є нікчемним з підстав, які наведені у позові, а тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Разом з тим, не будучи учасником подальших договорів, укладених щодо квартири за участю осіб з якими позивачка не перебуває в зобов'язальних відносинах, та оскільки між позивачкою та нинішнім володільцем квартири існують речово-правові відносини щодо права на спірну квартиру, то і способом захисту є відповідний цим правовідносинам речово-правовий - витребування майна (ст. ст. 387, 388 ЦК України).
Саме до цього зводяться роз'яснення, надані Пленумом Верховного Суду України у п. 10 постанови "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 6 листопада 2009 року N 9.
Так, у п. 10 постанови Пленуму Верховний Суд України від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що норма частини першої статті 216 ЦК України не може бути застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК.
Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень").
Тому позовні вимоги про визнання права власності на спірну квартиру за позивачкою на підставі ст. 392 ЦК України є безпідставними і задоволенню не підлягають.
Таким чином, в частині вирішення позовних вимог про витребування у відповідача спірної квартири, визнання договору купівлі-продажу спірної квартири, у відповідності до якого набувачем майна є відповідач, - нікчемним, визнання за позивачкою права власності на спірну квартиру, - судом першої інстанції застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, що відповідно до ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову в позові.
У зв’язку із скасуванням рішення суду також підлягає скасуванню і додаткове рішення щодо розподілу судових витрат.
На підставі ст. 88 ЦПК України ч.5, - якщо суд апеляційної інстанції ухвалює нове рішення то відповідно змінює розподіл судових витрат.
Зважаючи на те, що судовий збір складає 82,36 грн. (ціна позову 8236 грн. сума оспорюваного правочину), а позивачка сплатила 51 грн., то недосплачений судовий збір складає суму 31,36 грн. (82,36 – 51 = 31,36); судові витрати по інформаційно-технічному забезпеченню розгляду цивільної справи за майновим спором встановлено у розмірі 120 грн., позивачка сплатила 30 грн., то недосплачена сума складає 90 грн., що підлягає стягненню з позивача на користь держави у зв'язку з відмовою у позові.
Керуючись ст.ст.303,307, п.п.1-4 ч.1 ст.309, ст.316, ч.1 ст.218 ЦПК України, судова колегія, -
В И Р І Ш И Л А:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Заочне рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2009 року та додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2010 року – скасувати.
Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання договору нікчемним, визнання права власності.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави недосплачені судові витрати: судовий збір у розмірі 31,36 гривні (тридцять одну гривню 36 копійок). та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 90 гривень (дев’яносто гривень).
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів до суду касаційної інстанції.
Судді колегії