Справа № 22ц –19800/2010 рік Головуючий першої інстанції Ламєкін М.І.
Категорія: 47 Доповідач: Осипчук О.В.
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
„09” листопада 2010 року Апеляційний суд Донецької області у складі:
головуючого: Висоцької В.С.
суддів: Осипчук О.В., Біляєвої О.М.
при секретарі: Красавіній Н.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Донецьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Слов*янського міськрайонного суду Донецької області від 16 квітня 2010 року, -
В С Т А Н О В И В:
В березні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу, в якому посилався на те, що з 17.01.2002 року він знаходиться в зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, від шлюбу мають дитину ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1. З липня 2009 року сімейні та подружні стосунки припинені внаслідок постійних сварок, відсутності взаємоповаги один до одного, збереження сім*ї вважає неможливим. Спору щодо розподілу майна та місця проживання дитини немає, оскільки вона мешкає разом з ним.
Рішенням Слов*янського міськрайонного суду Донецької області від 16 квітня 2010 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволені. Шлюб, зареєстрований 17 січня 2002 року відділом реєстрації актів громадянського стану Слов*янського міського управління юстиції Донецької області актовий запис № 17, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. Неповнолітню дитину ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 залишено на виховання та проживання з батьком ОСОБА_1.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів скарги посилається на те, що копію позовної заяви їй надіслано не було, копію позову було надано тільки в судовому засіданні 16 квітня 2010 року, що позбавило її можливості належним чином ознайомитися з заявленими вимогами. Суддею не оголошувалася позовна заява, її запитали чи не заперечує вона проти розірвання шлюбу, питання щодо місця проживання дитини взагалі судом не розглядалося і з цього приводу ніхто пояснень не давав. Вона визнала позов лише в частині розірвання шлюбу, а суд, взагалі не мотивуючи в тексті судового рішення питання щодо місця проживання дитини, в резолютивній частині ухвалив залишити проживати доньку з позивачем. Копію судового рішення вона отримала тільки 16.08.2010 року і тільки тоді дізналася про фактично ухвалене рішення.
В апеляційному суді ОСОБА_2 підтримала доводи скарги в повному обсязі, пояснивши, що з рішенням суду в частині розірвання шлюбу вона згодна і в цій частині судове рішення нею не оскаржується.
Позивач до апеляційного суду не з*явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Заслухавши доповідь судді, пояснення відповідачки, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, апеляційний суд вважає, що скарга підлягає задоволенню, а рішення суду в оскаржуваній частині скасуванню з таких підстав.
Судом першої інстанції визнано встановленим, що сторони з 17 січня 2002 року знаходяться в зареєстрованому шлюбі, від якого мають малолітню доньку ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1.
Задовольняючи позов суд керувався вимогами статей 110,112 СК України і виходив з того, що оскільки на даний час збереження шлюбу між сторонами неможливо, спору по розподілу майна та місцю проживання дитини немає, то шлюб необхідно розірвати.
Апеляційний суд не може погодитися з висновками суду, які зроблені в резолютивній частині рішення щодо виховання та визначення місця проживання дитини , оскільки вони зроблені в порушення норм матеріального та процесуального закону.
Згідно ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Таким чином предмет судового розгляду формується позовною заявою, в якій вказується вимога позивача. Суд в силу принципу диспозитивності не може вийти за межі позовних вимог.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу, зміст позовних вимог і викладення обставин, якими позивач обґрунтовував свої вимоги, стосувався лише питання щодо стосунків сторін як подружжя. В прохальній частині позову позивач просив розірвати шлюб з відповідачкою і доньку залишити на його вихованні.
Ухвалюючи 16 квітня 2010 року рішення, суд першої інстанції в установчій та мотивувальній частині рішення аналізував лише стосунки сторін як подружжя, наводив норми матеріального права – ст.ст. 110,112 СК України, які регулюють питання щодо пред’явлення позову про розірвання шлюбу та підстави для його розірвання. При цьому, в резолютивній частині рішення суд зробив висновок про залишення на вихованні та проживанні з батьком ОСОБА_1 малолітньої дитини сторін.
Апеляційний суд вважає, що рішення суду в частині визначення місця проживання дитини з позивачем підлягає скасуванню без подальшого процесуального визначення цього питання, оскільки такі вимоги з дотриманням встановленого законом порядку, з урахуванням ст. 19 СК України, ніким із сторін не заявлялися. Суд першої інстанції в порушення принципу диспозитивності ( ст. 11 ЦПК України) вийшов за межі позовних вимог, заявлених ОСОБА_1, і безпідставно ухвалив рішення про визначення місця проживання дитини.
Також апеляційний суд вважає помилковими висновки суду щодо залишення на виховання дитини позивачеві з таких підстав.
Відповідно до ч.1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною 1 ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Питання щодо виховання дитини батьками регулюються статтями 157-159 СК України. Зокрема ст. 159 СК визначено вирішення судом спору щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї.
Відповідачка ОСОБА_2 в апеляційному суді пояснила, що після припинення подружніх стосунків з позивачем вони разом не проживають, вона мешкає окремо, а дитини біля року проживає з батьком. Вона до суду з позовами про визначення місця проживання дитини, а також вирішення питання щодо виховання дитини не зверталася, дитина фактично проживає і виховується в родині позивача, а влітку вона проживала у неї.
З тесту судового рішення також вбачається, що дитина проживає з позивачем і спір з цього питання між сторонами відсутній.
За вказаних обставин апеляційний суд вважає, що відсутні ознаки порушення, невизнання або оспорювання права позивача на виховання дитини, а відповідно відсутні і підстави для захисту непорушеного права.
З огляду на наведене, апеляційний суд вважає, що рішення суду в частині залишення дитини на вихованні позивача підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволені позову.
Відповідно до п.4 ч.1 ст. 309 ЦПК України порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права є підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.
Доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, оскільки спростовують висновки суду і свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права, які призвели до помилкового судового рішення.
Керуючись ст.ст. 307,309,314,316 ЦПК України, апеляційний суд –
В И Р І Ш И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Слов*янського міськрайонного суду Донецької області від 16 квітня 2010 року скасувати в частині задоволення позовних вимог про виховання та визначення місця проживання дитини. В задоволені позову про залишення дитини на вихованні ОСОБА_1 відмовити.
Рішення набирає чинності з моменту проголошення і може бути оскаржено безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Головуючий: Судді: