Справа № 22-19786/2010 року Головуючий першої інстанції Сазонова М.Г.
Категорія 20 Доповідач: Осипчук О.В.
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
„16” листопада 2010 року Апеляційний суд Донецької області у складі:
Головуючого: Висоцької В.С.
Суддів: Осипчук О.В., Біляєвої О.М.
При секретарі: Красавіній Н.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Донецьку апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Старобешівського районного суду Донецької області від 11 червня 2010 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, приватного нотаріуса Старобешівського районного нотаріального округу Донецької області ОСОБА_1, третя особа: відділ опіки та піклування Старобешівської районної державної адміністрації, про визнання договору купівлі – продажу квартири недійсним, -
В С Т А Н О В И В:
В березні 2010 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, після уточнення якого просила поновити їй строк звернення до суду, визнати договір купівлі – продажу квартири 11 в будинку 44 «б» по вул.. Енергетичній с. Новий Світ Старобешівського району Донецької області недійсним, застосувати наслідки недійсності правочину, визнати її власником Ѕ частки спірної квартири, стягнути на її користь понесені судові витрати. В обґрунтування позову посилалася на недодержання в момент вчинення правочину вимог, які встановлені частинами 1-3,5-6 статті 203 ЦК України і порушення її майнових прав.
Рішенням Старобешівського районного суду Донецької області від 11 червня 2010 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволені частково. Визнано договір купівлі – продажу АДРЕСА_1, що укладений 27 серпня 2004 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3 з однієї сторони та ОСОБА_4 з іншої сторони, та посвідчений приватним нотаріусом Старобешівського районного нотаріального округу Донецької області ОСОБА_1, реєстровий номер 2488. Застосовано наслідки недійсності правочину – зобов’язано кожну із сторін повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання договору купівлі – продажу зазначеної квартири. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 сплачені витрати на правову допомогу у розмірі 200 грн., судовий збір у сумі 8 грн. 50 коп., витрати з інформаційно – технічного забезпечення розгляду справи у сумі 37 грн. В решті позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 подали апеляційні скарги, в яких просять скасувати рішення суду і ухвалити нове рішення про відмову в задоволені позову, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам по справі, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів своєї скарги ОСОБА_1 посилається на те, що судом неправильно визначене її процесуальне становище в даній справі, оскільки вона як нотаріус не є стороною правочину. Суд в порушення ст. 5 ЦК України застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, які не підлягають застосуванню, оскільки вони не були чинними на час укладення договору купівлі – продажу квартири, а прийняті значно пізніше його укладення. Суд безпідставно застосував вимоги ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства», яка вимагає обов’язкову згоду органу опіки та піклування на укладання договору, оскільки станом на 27.08.2004 року в ч.2 ст. 32 ЦК України та в ст. 177 ч.3 СК України відповідні зміни внесені не були і прямо передбаченої вимоги щодо одержання дозволу органу опіки та піклування на відчуження нерухомого майна неповнолітньою особою у серпні 2004 року ані Цивільний кодекс, ані Сімейний кодекс України не містили. Оскільки оспорюваний договір купівлі – продажу повністю відповідав нормам законодавства на час його укладення, то немає жодних юридичних підстав для визнання такого договору недійсним. Крім того, згідно з Законом України «Про нотаріат» та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (п.40) обов’язок вимагати дозвіл органу опіки та піклування при посвідченні таких правочинів законодавцем на час укладення спірного договору купівлі – продажу квартири на нотаріуса не покладався. Також вважає, що позивачкою пропущений без поважних причин строк звернення до суду.
В своїй скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що з моменту укладання угоди минуло майже 6 років і судом безпідставно, без надання позивачкою будь – яких доказів поновлено строк позовної давності. При ухвалені рішення судом надана оцінка тільки показанням позивачки та її представників і взагалі не мотивовані висновки суду щодо не прийняття до уваги показань інших учасників процесу, що свідчить про порушення судом принципів повноти, всебічності, об’єктивності розгляду справи.
В апеляційному суді ОСОБА_1, ОСОБА_2 та його представник підтримали доводи своїх скарг в повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_4 також просив задовольнити апеляційні скарги, а рішення суду скасувати.
Представник ОСОБА_3 заперечував проти скарг, просив рішення суду залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді, пояснення присутніх осіб, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, апеляційний суд вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду – частковому скасуванню з ухваленням нового рішення з таких підстав.
Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 309 ЦПК України неправильне застосування судом норм матеріального права є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.
Судом першої інстанції визнано встановленим, що згідно свідоцтва про право власності на житло від 06.04.2001 року АДРЕСА_1 належала ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві приватної спільної сумісної власності у рівних долях. 27.08.2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, яка діяла за згодою своїх батьків, з однієї сторони та ОСОБА_4 з другої сторони був укладений договір купівлі – продажу зазначеної квартири. Договір нотаріально посвідчений приватним нотаріусом у реєстрі за № 2488. На день укладення договору купівлі – продажу ОСОБА_3 було повних 15 років. Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно 16.09.2004 року спірна квартира зареєстрована на праві власності за ОСОБА_4.
Задовольняючи частково позов, суд керувався вимогами ч.3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» і виходив з того, що договір купівлі – продажу нерухомого майна повинен був укладатися за обов’язковою згодою (дозволом) органу опіки та піклування. На момент укладення договору сторони не виконали вимог, встановлених у частинах 1,2 ст. 203 ЦК України. Враховуючи, що на час укладення угоди позивачці було 15 років і вона не могла усвідомлювати справжній зміст спірної угоди, а про те, що вона була співвласницею цієї квартири вона взагалі дізналася, коли батько позбавив її права проживання у АДРЕСА_1, суд визнав причини пропуску строку позовної давності поважними і прийшов до висновку, що порушене право підлягає захисту.
Між тим апеляційний суд не може повністю погодитися з висновками суду першої інстанції.
Згідно зі ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.
Таким чином норма спеціального Закону на час укладення правочину містила пряму заборону на відчуження житла, що належало неповнолітній дитині без дозволу органу опіки та піклування.
Відповідно до ч.6 ст. 206 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частиною 1 ст. 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ( сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
У п. 7 постанови Пленуму Верховного Суджу України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз’яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції вірно дійшов висновку щодо недодержання на час укладення договору купівлі – продажу вимог законодавства, які є необхідними для чинності правочину,а саме не було витребувано дозволу органу опіки та піклування на продаж належної позивачці частини квартири.
При цьому апеляційний суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі – продажу спірної квартири не можуть бути задоволені в повному обсязі, оскільки їй на праві власності належало лише Ѕ частина цієї квартири, а інша частина квартири належала на праві власності її батьку ОСОБА_2, який мав право розпоряджатися своєю власністю на свій розсуд.
За вказаних обставин апеляційний суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_3 щодо визнання недійсним договору купівлі – продажу підлягають задоволенню частково лише стосовно Ѕ частини квартири, яка належала на праві власності позивачці.
Крім того, ухвалюючи рішення про визнання недійсним договору купівлі – продажу квартири, суд обмежився лише посиланням на повернення сторін у попередній стан, не з’ясувавши взаєморозрахунки сторін та не вказавши, хто із сторін, якій стороні, що має повернути.
З договору купівлі – продажу спірної квартири від 27.08.2004 року вбачається, що продаж квартири відбувся за 7606 грн. 90 коп., які покупець ОСОБА_4 повністю передав продавцям до оформлення цього договору.
В апеляційному суді ОСОБА_2 пояснив, що гроші за квартиру були отримані ним, будь – яке житло неповнолітній дитині взамін проданої її частки нерухомого майна він не придбавав, гроші їй на особистий рахунок не клав. ОСОБА_3 зареєстрована в квартирі, яка належить на праві власності його дружині та молодшій дочці і будь – яких прав на отримання в майбутньому спадщини на це нерухоме майно позивачка не має.
За вказаних обставин з ОСОБА_2 на корись ОСОБА_4 підлягає стягненню отримана за договором купівлі – продажу вартість Ѕ частки квартири в сумі 3803,45 грн., а ОСОБА_4 повинен повернути ОСОБА_3 Ѕ частину АДРЕСА_1.
Доводи скарг щодо пропуску позивачкою строку позовної давності до уваги не приймаються, оскільки судом першої інстанції питання пропуску строку з*ясовувалося, в рішенні надано правову оцінку поважності причин пропуску цього строку. Інші доводи скарг не спростовують фактичних обставин справи, встановлених судом і не дають підстав для висновку про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до ухвалення рішення, яке б підлягало скасуванню в повному обсязі з ухваленням нового рішення про відмову в позові.
Керуючись ст.ст. 307,309, 314,316 ЦПК України, апеляційний суд –
В И Р І Ш И В:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Старобешівського районного суду Донецької області від 11 червня 2010 року частково скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, приватного нотаріуса Старобешівського районного нотаріального округу Донецької області ОСОБА_1, третя особа: відділ опіки та піклування Старобешівської районної державної адміністрації, про визнання договору купівлі – продажу квартири недійсним – задовольнити частково.
Визнати недійсним договір купівлі – продажу Ѕ частини АДРЕСА_1, що укладений 27 серпня 2004 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Старобешівського нотаріального округу Донецької області ОСОБА_1, зареєстровано в реєстрі за № 2488.
Застосувати наслідки недійсності правочину: стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 отримані за продаж Ѕ частини спірної квартири 3803 грн. 45 коп., а ОСОБА_4 повернути ОСОБА_3 отриману за договором купівлі – продажу Ѕ частину АДРЕСА_1.
В решті рішення суду залишити без змін.
Рішення набирає чинності з моменту проголошення і може бути оскаржено безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Головуючий:
Судді: