Справа № 22ц-18618/2010 р.         Головуючий в 1 інстанції Мірошниченко В.В.

Категорія 46                     Доповідач Азевич В.Б.

___________________________________________________________________________

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2 листопада 2010 року         Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого - судді Зубової Л.М.,

суддів: Єлгазіної Л.П., Азевича В.Б.,

при секретарі Метейко А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Петровського районного суду м. Донецька від 2 серпня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розподіл сумісного майна подружжя, -  

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Петровського районного суду м. Донецька від 2 серпня 2010 року задоволений зазначений позов – суд розподілив між сторонами майно у вигляді квартирі АДРЕСА_1 в Петровському районі м. Донецька, ідеальна частка якої складає 49/100 житлового будинку та легкового автомобілю марки «Audi-80», державний реєстраційний номер НОМЕР_1, та визнав за кожною із сторін право власності на Ѕ частку вказаного майна.  

Відповідач подав апеляційну скаргу у якій просить рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на те, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, а рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги зазначає, що шлюбні відносини з позивачкою вони фактично припинили у 2006 році, але суд не узяв вказаної обставини до уваги. Суд не врахував, що після припинення шлюбних відносин він за свої кошти зробив ремонт у квартирі на загальну суму 18 613 грн.

На його думку, суд вірно зробив висновок, що квартира була набута під час шлюбу з позивачкою, проте на момент укладення договору в спірній квартирі були зареєстровані його брат ОСОБА_3, його дружина – ОСОБА_4а їх донька, тому вважає, що суд повинен був врахувати і їх інтереси при поділі квартири яка, не може бути визнана об’єктом спільної сумісної власності подружжя.

Зазначає, що спірний автомобіль він придбав під час окремого проживання з позивачкою за власні кошти, тому з урахуванням вимог ст. 57 СК України суд міг визнати вказане майно його особистою власністю.

Відповідач підтримав доводи апеляційної скарги.

Позивачка повідомлена про час та місце розгляду справи відповідно до ч. 1 ст. 77 ЦПК України.

Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача, дослідивши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає за необхідне її відхилити.

Згідно ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції при розгляді справи встановлено, що стороні зареєстрували шлюб в органах РГАС 23 липня 1988 року, який розірваний рішенням Петровського районного суду м. Донецька від 25 грудня 2009 року.

Згідно договору купівлі продажу від 8 вересня 1992 року Петровське УЖКГ виробничого об’єднання «Донецьквугілля» продало ОСОБА_1 трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 за 3 937 карбованців, ідеальна частка якої складає 49/100 житлового будинку.

На підставі біржової угоди від 13 січня 2009 року за ОСОБА_1 зареєстрований легковий автомобіль «Audi-80», державний реєстраційний номер НОМЕР_1.

Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що на момент придбання спірного майна сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, тому воно є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає розподілу у рівних частках.

Апеляційний суд вважає, що місцевий суд повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, встановлені факти, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічне правило закріплене і у ст. 22 КпШС України, що діяла на час придбання спірної квартири, а саме майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Частиною 1 статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, тому суд першої інстанції визнав за кожним з подружжя право власності по Ѕ частці у спірному майні.

 Не можуть бути прийняті до уваги доводи скарги відповідача щодо наявності права власності на квартиру у його брата та членів сім’ї останнього, оскільки квартира була куплена позивачем за спільні з позивачкою кошти. Даний факт відповідач не оспорював при розгляді справи апеляційним судом. Та обставина, що вказані особи були зареєстровані в квартирі не має правового значення.  

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в абзаці 1 п. 22 та абзаці 1 пункту 23 постанови «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21.12.2007 року, поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69 - 72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Сторони не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі виникає спір.

Суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв до уваги доводи відповідача, що автомобіль було придбано їм за власні кошти, які він позичив у інших осіб, оскільки він не підтвердив їх беззаперечними доказами. Та обставина, що позивачка знаходилася за межами України на заробітках не свідчить про те, що вона на приймала участі у придбанні спільного майна.

З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до висновку, що позивач не надав суду переконливих доказів того, що майно придбане за його особисті кошти.

У зв’язку з чим, суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв до уваги доводи відповідача, і на законних підставах задовольнив позов. Доводи апеляційної скарги необґрунтовані і не спростовують висновків суду.

Відповідно ч.1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.  

Апеляційний суд вважає, що при встановлені зазначених фактів і постановлені рішення судом першої інстанції не порушено норм процесуального права та правильно застосовано норми матеріального права, тому підстав для скасування рішення суду в межах доводів апеляційної скарги не має.

Таким чином рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу – відхилити.  

 Керуючись ст. ст. 304, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, апеляційний суд,  -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Петровського районного суду м. Донецька від 2 серпня 2010 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом 20 днів з дня проголошення.

Головуючий:               Судді: