ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
29.11.10 Справа № 9/142-10.
Господарський суд Сумської області у складі:
судді: Лущик М.С.
за участю секретаря судового засідання: Сидорук А.І.
розглянувши матеріали справи
за позовом: Приватної виробничо-комерційної фірми «ОАС»,
м. Конотоп, Сумська область
до відповідача: Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк»
в особі Сумського управління з середнього та малого бізнесу
Центрального регіонального департаменту ПАТ «УкрСиббанк»,
м. Суми
про визнання недійсними кредитного договору та договору поруки
За участю представників сторін:
від позивача: Петренко Н.А.
від відповідача: Буланов О.М.
Суть спору: позивач просить суд визнати недійсним кредитний договір № 11170304000 від 15 червня 2007 року, укладений між відповідачем та ФОП ОСОБА_1, та визнати недійсним договір поруки № 121329 від 15 червня 2007 року, укладений між позивачем та відповідачем.
Відповідач подав заперечення на позовну заяву, в якому проти вимог позивача заперечує та просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
Як вбачається з матеріалів справи, згідно з вимогами Закону України «Про акціонерні товариства» № 514-VI від 17.09.2008 року були внесені зміни до Статуту АКІБ «УкрСиббанк», відповідно до яких нове повне найменування банку стало Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк». За таких обставин, суд, відповідно до ст. 25 Господарського процесуального кодексу України здійснює заміну АКІБ «УкрСиббанк» його правонаступником Публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк».
Розглянувши матеріали справи, оцінивши надані докази, суд встановив:
В обґрунтування позовних вимог, з посиланням на ст. 192, ч. 3 ст. 533 Цивільного кодексу України, позивач зазначає, що кредитний договір № 11170304000 від 15 червня 2007 року, укладений між відповідачем та ФОП ОСОБА_1, не відповідає чинному законодавству, у зв’язку з чим недійсність основного зобов’язання, відповідно до ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України, спричиняє недійсність договору поруки № 121329 від 15 червня 2007, укладеного з відповідачем в забезпечення основного зобов’язання.
Разом з тим, суд вважає доводи позивача безпідставними та необґрунтованими належними і допустимими доказами, у зв’язку з чим його позов не підлягає задоволенню з натупних підстав:
Відповідно до умов кредитного договору № 11170304000 від 15 червня 2007 року позивач надав ФОП ОСОБА_1 кредит в сумі 210 000 (двісті десять тисяч) швейцарських франків 00 сантимів. Погашення кредиту повинно здійснюватися згідно графіку погашення.
Відповідно до п. 1.1, п. 1.2.2. Кредитного договору, ФОП ОСОБА_1 взяла на себе зобов’язання прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредит у порядку, на умовах, зазначених у даному Договорі, та в терміни, встановлені графіком погашення кредиту (додаток № 1 до Договору), але в будь-якому випадку на пізніше 14 червня 2018 року.
В забезпечення виконання зобов'язань ФОП ОСОБА_1 по Кредитному договору, між Банком та позивачем було укладено договір поруки № 121329 від 15.06.2007 року, згідно п. 1.1 якого Поручитель зобов'язався перед Крдитором відповідати за невиконання ФОП ОСОБА_1 усіх її зобов'язань перед Кредитором, що виникли згідно кредитного договору. Відповідно до умов Договору поруки, підписанням цього Договору позивач засвідчив, що всі умови Кредитного договору йому зрозумілі і він вважає їх справедливими по відношенню до себе та підтверджував свою здатність виконувати умови договору.
Відповідно до ст. 1046 Цивільного кодексу України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договром банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звиаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України). Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Частиною 2 ст. 21 Господарського процесуального кодексу України визначено, що позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.
Позивач не є стороною оскаржуваного Кредитного договору, а отже до його обов’язку входить доведення наявності порушенного права чи охоронюваного законом інтересу при укладенні сторонами оскаржуваного правочину.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі № 1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України, поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 ЦПК України та інших законах України, у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Згідно з ч. 2 ст. 10 Конституції України, рішення Конституційного суду України є обов’язковим до виконання на території України і, відповідно, до застосування судами загальної юрисдикції при вирішенні підвідомчих їм спорів.
В свою чергу судом встановлено, що позов ПВКФ «ОАС» не містить доводів, які б свідчили про зміст порушеного права позивача та взагалі про наявність такого порушення з боку сторін при укладенні оскаржуваного договору, а посилання позивача на невідповідність Кредитного договору частині 1 ст. 524 Цивільного кодексу України, згідно якої зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні, суд не приймає до уваги з наступних підстав.
Законодавчими актами, що встановлюють право банку здійснювати опрації в іноземній валюті є Закон України «Про банки і банківську діяльність», Декрет КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Закон України «Про Національний банк України». Зазначені нормативні акти визначають, що банк має право здійснювати свою діяльність на підставі виданої НБУ ліцензії. Як свідчать матеріали справи, 28 жовтня 1991 року Національним банком України видано АТ «УкрСиббанк» банківську ліцензію № 75 на право здійснювати банківські операції, в тому числі щодо розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, та письмовий Дозвіл № 75-2 від 24.12.2001 року на право здійснювати операції з валютними цінностями. Частиною 1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» розміщення залучених коштів від свого імені визнається кредитною операцією. Відповідно до ст. 2 вказаного Закону, коштами є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.
Тобто, відповідно до положень Закону України «Про банки і банківську діяльність», ПАТ «УкрСиббанк» має право здійснювати кредитування в інозмній валюті на підставі отриманої від Національного банку України банківської ліцензії № 75 від 28 жовтня 1991 року на право здійснювати банківські операції, в тому числі щодо розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, та письмового Дозволу № 75-2 від 24.12.2001 року на право здійснювати операції з валютними цінностями, тому вираження в іноземній валюті грошового зобов'язання за кредитним договором відповідає вимогам законодавства.
В обгрунтування вимоги про визнання недійсним договору поруки позивач посилався на частину 2 ст. 548 Цивільного Кодксу України, за якою недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення.
У відповідності до ст. 204 Цивільного кодксу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Під час розгляду справи судом встановлено, що Кредитний договір укладений між відповідачем і ФОП ОСОБА_1, укладений без порушення норм діючого законодавства, строк виконання основного зобов'язання встановлено сторонами 14.06.2018 року, при його підписанні всі передбачені чиним законодавством вимоги для укладення договору були дотримані, договір містить всі передбачені чиним законодавством відомості, дотримано всіх вимог щодо змісту та форми його укладання, а права і охорювані законом інтереси позивача при підписанні договору поруки жодним чином не порушені, вимоги позивача не підлягають правовому захисту і не можуть вважатись законним інтересом, оскільки вони бзпідставні, суперечать діючому законодавству та обставинам справи. Крім цього, цей інтерес спрямований на ущемлення прав відповідача, як позикодавця.
Відповідно до ч. 3 ст. 16 Цивільного кодексу України, суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи, в разі порушення нею положень частин другої-п’ятої статті 13 цього Кодексу, згідно з частиною третьої якої не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст. ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
1. У позові - відмовити.
Суддя М.С. Лущик
Суддя