У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
4 листопада 2010 року колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Закарпатської області в складі:
головуючого –Куцина М.М.,
суддів: Кожух О. А., Павліченко С. В.,
при секретарі – Рогач І. І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Ужгороді за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2- ОСОБА_6 на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 5 травня 2010 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про поділ будинковолодіння та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним,
Встановила:
ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_4 про поділ будинковолодіння.
Позивачка у позові зазначала, що 10 лютого 2005 року на підставі договору дарування набула право власності на ? частину будинковолодіння АДРЕСА_1.
Інша частина ? спірного будинковолодіння належить на праві власності відповідачеві ОСОБА_4
Згоди між сторонами щодо поділу в натурі спірного домоволодіння не досягнуто, а тому позивачка ставила питання про поділ цього спірного будинковолодіння у натурі на дві рівні частини.
Позивачка, посилаючись на зазначені у позовній заяві обставини справи, та з підстав, передбачених ст. ст.358,367,386 ЦК України, ст. 48 Закону України « Про власність», просила у суді першої інстанції поділити даний спірний будинок в натурі на дві окремі частини.
У ході розгляду справи по суті ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним.
ОСОБА_4 у зустрічному позові зазначала, що рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 1 грудня 2004 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1, ОСОБА_5 про поділ житлового будинку, визначення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод у користуванні та визнанні недійсним свідоцтва про право на спадщину - відмовлено, та задоволено зустрічний позов ОСОБА_4 про визнання права власності на житловий будинок, яким припинено право на частку у спільному майні ОСОБА_1 та ОСОБА_5 по ? частині кожного, що разом складає ? частину у будинковолодінні АДРЕСА_1, визнано право власності на цей будинок за ОСОБА_4 в цілому. З депозитного рахунку стягнуто на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_5 компенсацію за ? частину будинку.
На час знаходження даної справи на розгляді у апеляційному суді 10 лютого 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування ? частини цього спірного будинку , на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на ? частину будинку АДРЕСА_1.
ОСОБА_4 вважала, що порушено її право власності на будинок і, посилаючись на зазначені у зустрічній позовній заяві обставини справи, та з підстав, передбачених 15,16,203,215,234 717 ЦК України, просила у суді першої інстанції визнати договір дарування недійсним.
Ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду від 4 грудня 2006 року зазначені позови об’єднані в одне провадження.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 5 травня 2010 року у задоволенні первісного позову відмовлено та задоволено зустрічний позов ОСОБА_4, визнано договір дарування ? частини будинковолодіння АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 10 лютого 2005 року, недійсним., та вирішено питання про стягнення судових витрат.
В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 ОСОБА_6 вона посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, у зв’язку з чим ставить питання про скасування рішення місцевого суду і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
У суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 у своїх інтересах, та як представник ОСОБА_2, вимоги апеляційної скарги підтримав у повному обсязі.
Судова колегія, на підставі ч.2 ст. 305 ЦПК України, вважає за можливе розглянути справу за відсутністю відповідача ОСОБА_4, оскільки вона належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи, і її неявка не перешкоджає розглядові справи.
Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Відмовляючи в задоволенні первісного позову ОСОБА_2, задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_4 та визнаючи недійсним нотаріально посвідчений договір дарування ? частини будинковолодіння АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 10 лютого 2005 року, місцевий суд виходив з того , що цей договір був укладений ОСОБА_1 Незаконно, оскільки на час його укладення він не був власником ? частини даного будинковолодіння. Його право власності на цю частину було припинено судовим рішенням, і власником цього домоволодіння у цілому була відповідачка по первісному позову ОСОБА_4, отже цей договір дарування був складений та нотаріально посвідчений на спірне майно, яке перебувало у судовому спорі . І спірний правочин він уклав без наміру створення правових наслідків, ним та ОСОБА_2 не вчинено будь- яких дій для виконання такого правочину.
Також, районний суд виходив з положень частини третьої ст.61 ЦПК України, що є таке рішення Ужгородського міськрайонного суду від 1 грудня 2004 року, яке набрало законної сили і яке було предметом перегляду у апеляційному та касаційному порядку відносно сторони по справі ОСОБА_7 щодо якої встановлені обставини, які не доказуються при розгляді інших справ.
Судова колегія погоджується з висновком місцевого суду щодо вирішення первісного та зустрічного позову, оскільки вважає, що районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
У відповідності до положення ч. 3 ст.61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрали законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа щодо якої встановлено ці обставини.
Відповідно до частини першої ст.717 ЦК України, за договором дарування одна сторона передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні безплатно майно( дарунок) у власність.
Матеріалами справи встановлено, що на час перегляду рішення Ужгородського міськрайонного суду від 1 грудня 2004 року у порядку апеляційного провадження апеляційним судом Закарпатської області 10 лютого 2005 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір дарування ? частини будинковолодіння АДРЕСА_1, відповідно до якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар зазначене майно .
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 1 грудня 2004 року первинний позов ОСОБА_1, ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про розподіл будинковолодіння АДРЕСА_1, встановлення порядку користування земельною ділянкою та усунення перешкод в користуванні, визнання за ними право на 8/12 частин, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом в частині 1/2 , виданого ОСОБА_4- відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_4 - задоволено, припинено право на частку у спільному майні ОСОБА_1 та ОСОБА_5 по ? частині, що разом складає ? у дворогосподарстві АДРЕСА_1, і стягнуто з депозитного рахунку на їх користь грошову компенсацію за належні їм частини у цьому будинку по 11.525.51 гривень. Визнано право власності на цей будинок у цілому за ОСОБА_4.
Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 15 травня 2008 року рішення Ужгородського міськрайонного суду від 15 травня 2008 року залишено без змін.
Ухвалою Верховного суду України від 24 вересня 2009 року касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_5 відхилено, рішення місцевого суду та ухвалу апеляційної інстанції від 15 травня 2008 року залишено без змін.
Договір дарування частини будинку АДРЕСА_1 був укладений ОСОБА_1 10 лютого 2005 року на той час, коли він не був власником зазначеної частини будинку, оскільки його право на цю власність було припинено за судовим рішенням, та це майно перебувало у судовому спорі.
Так у п.1.4 цього договору дарування зазначено, що на час укладення цього договору ОСОБА_1 повідомив нотаріуса, що дана частина житлового будинку із надвірними будівлями нікому іншому не продана, іншим способом не відчужена, під заставою( в тому числі податковою), забороною ( арештом) не перебуває, судового спору щодо неї, а також прав у третіх осіб, як в межах, так і за межами України немає, як внесок до статного фонду юридичних осіб не внесена.
Згідно з ч.5 ст. 203 ЦК України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч.3 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
У суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 визнає факт того, що спірний правочин він уклав без наміру створення правових наслідків, оскільки він вважав, що є власником батьківської хати і мав намір користуватися земельною ділянкою та цим будинком, а позивачкою ОСОБА_2 та ним не вчинено будь- яких дій для виконання такого правочину.
Таким чином, зібраними доказами по справі доведено, що спірний договір дарування укладався з метою унеможливити виконання судового рішення, на підставі якого право власності ОСОБА_1 було припинено, і на час укладення він не мав право укладати зазначений правочин, оскільки не був власником цього майна, а тому такий правочин насправді вчинено всупереч закону.
З урахуванням наведеного, судова колегія приходить до висновку, що місцевий суд у відповідності до правил ч.3 ст.61 ЦПК України, ст. ст.15,16 та ч.5 ст.203, ст.215, ст. 234 ч.1 ст.717 ЦК України, визнав договір дарування від 10 лютого 2005 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 недійсним.
Посилання апеляційної скарги на те, що місцевим судом допущено порушення норм процесуального права, оскільки позивача ОСОБА_2 І, відповідача ОСОБА_1 та їх представника ОСОБА_6 не було належним чином повідомлено про час та місце слухання справи, не підтверджуються матеріалами справи.
Зазначені доводи не стверджені доказами у встановленому законом поряду, а матеріалами справи стверджено, що місцевим судом 30 листопада 2009 року за клопотанням їх представника ОСОБА_6 оголошено перерву на 17 березня 2010 року, про що було повідомлено цього представника. Однак, 17 березня 2010 року ОСОБА_2, ОСОБА_1 та їх представник ОСОБА_6 в судове засідання не з’явилися повторно і не повідомили причини неявки, у зв’язку з чим суд продовжив перерву до 5 травня 2010 року та повідомив їх про час розгляду справи через газету « Новини Закарпаття.
Не залучення у якості третьої особи приватного нотаріуса Малинич Н. І. до участі у справі та інші процесуальні порушення не вплинули на законність та обґрунтованість даного рішення.
Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія,
Ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2- ОСОБА_6 – відхилити.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 5 травня 2010 року залишити без змін.
Ухвала Апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, проте може бути оскаржена на протязі двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції .
Судді: