ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД  міста КИЄВА

01025,  м. Київ,  вул. Десятинна,  4/6, тел. 278-43-43

У Х В А Л А

про закриття провадження у справі

23 листопада 2010 року м. Київ№ 2а-15290/10/2670

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Кармазіна О.А., при секретарi судового засідання  Руденко Н. В.,

за участю:

представника позивача –не з’явився,

представника відповідача –Шевченко З.К. (довіреність від 09.03.2010 року № 14/220)

третіх осіб –не з’явилися

розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом    Відділення виконавчої дирекції фонду соцільного страхування від нещасних випадків на виробництві та профзахворювань у м.Димитрові  

до

третi особи  Державної установи «Інститут медицини праці Академії медичних наук України»

1.          ОСОБА_4;

2.          Димитровська Центральна міська лікарня;

3. Державне підприємство «Красноармійськвугілля»

про  визнання недійсним висновку Центральної лікарсько-експертної комісії Клініки професійних захворювань «Інститут медицини праці Академії медичних наук України» від 01 червня 2010 року, -   

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулось Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у м. Димитрові з позовом до Державної установи «Інститут медицини праці Академії медичних наук України»(далі –«Інститут медицини праці»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_4, Димитровська Центральна міська лікарня, ДП «Красноармійськвугілля», - про визнання недійсним рішення від 01 червня 2010 року щодо встановлення зв’язку захворювання ОСОБА_4 з умовами праці і трудового процесу, яке оформлено у формі висновку центральної лікарсько-експертної комісії цієї установи від 01.06.2010 р. № 17/628.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 жовтня 2010 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено попереднє судове засідання у справі на 23 листопада 2010 року.

Позивач, відповідач та треті особи повідомлені належним чином про день, час і місце проведення попереднього судового засідання.

15 листопада 2010 року до суду від позивача надійшло клопотання від 10.11.2010 р. № 01-06/15-591 про закриття провадження у справі у зв’язку із смертю третьої особи ОСОБА_4 на підтвердження чого надано довідку Димитровської центральної міської лікарні від 10.11.2010 року.

В судове засідання 23.11.2010 року позивач та треті особи не з’явилися. Позивач, Димитровська центральна міська лікарня та ДП «Красноармійськвугілля»поважності причин неявки не повідомили.

Виходячи з положень ч. 5 ст. 111 КАС України суд ухвалив провести попереднє судове засідання без участі позивача та третіх осіб.

Розглянувши в попередньому судовому засіданні позовну заяву та вказане клопотання, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, який заперечував проти закриття провадження у справі з підстав смерті третьої особи та зазначив, що відповідач виконує делеговані функції суб’єкта владних повноважень, суд дійшов висновку, що підстав для закриття провадження у справі у зв’язку із смертю третьої особи –не має. Так, відповідно до п. 5. ч. 1 ст. 157 КАС України суд закриває провадження у справі у разі смерті або оголошення в установленому законом порядку померлою особи, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Відповідно до ч. 1 ст. 50 КАС України сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач. Оскільки ОСОБА_4 був визначений позивачем та залучений до участі у справі в якості третьої особи, а положення КАС України не допускають закриття провадження у справі у зв’язку із смертю третьої особи, підстав для закриття провадження у справі у зв’язку із смертю ОСОБА_4 не має.

В той же час, вирішуючи питання щодо подальшого розгляду справи, з урахуванням думки представника відповідача з цього приводу, висловленої під час попереднього судового засідання, суд прийшов до висновку, що дану заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, а провадження у справі підлягає закриттю з огляду на таке.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції –переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Вжитий у Кодексі адміністративного судочинства України термін «суб’єкт владних повноважень»означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі при виконанні делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 цього Кодексу).

Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка правильності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб) відповідно до прийнятих або вчинених при здійсненні ними владних управлінських функцій.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до Інституту медицини праці Академії медичних наук України щодо оскарження висновку Центральної лікарсько-експертної комісії № 17/628 від 01 червня 2010 року в частині встановлення професійного характеру захворювання ОСОБА_4

Відповідно до Статуту ДУ «Інститут медицини праці Академії медичних наук України», який затверджений постановою Президії Академії медичних наук України, Інститут є державною науковою неприбутковою установою (п. 1.1. статуту), основними завданнями якого є дослідження впливу умов праці на стан здоров’я і працездатність працюючих (п.2.2.1) та вирішення питань щодо встановлення зв’язку захворювання зі шкідливими умовами праці та трудового процесу (п. 2.2.7) тощо. Статут Інституту не містить положень щодо виконання делегованих державою повноважень.

Відповідно до Положення про роботу Центральної лікарсько-експертної комісії, затвердженого Інститутом медицини праці 05.01.2010 р., професійний характер захворювання визначається Центральною лікарсько-експертною комісією Клініки професійних захворювань.

Відповідно до Переліку, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 березня 2003 року № 133, Клініка професійних захворювань Інституту медицини праці АМН України належить до спеціалізованого лікувально-профілактичного закладу.

Таким чином, відповідачем у справі є Інститут медицини праці, від імені якого висновок про професійний характер захворювання уповноважена надавати Центральна лікарсько-експертна комісія Клініки професійних захворювань, яка є лікувально-профілактичним закладом.

Предметом спору у даній справі є дії та рішення лікарів Центральної медичної експертної комісії вказаної Клініки під час огляду ними ОСОБА_4 та надання висновку про встановлення причин захворювання та його зв’язку з умовами праці.

При вирішенні питання про публічно-правовий характер даного спору суд виходить з наступного.

Процедура проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, що сталися на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності, виду економічної діяльності або в їх філіях, представництвах, інших відокремлених підрозділах чи у фізичних осіб - підприємців, які відповідно до законодавства використовують найману працю, а також тих, що сталися з особами, які забезпечують себе роботою самостійно, за умови добровільної сплати ними внесків на державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання визначена у «Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві», затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. № 1112 «Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві».

Відповідно до п. 7 цього Порядку, розслідування проводиться у разі раптового погіршення стану здоров'я працівника або особи, яка забезпечує себе роботою самостійно, одержання ними поранення, травми, у тому числі внаслідок тілесних ушкоджень, заподіяних іншою особою, гострого професійного захворювання і гострого професійного та інших отруєнь, одержання теплового удару, опіку, обмороження, у разі утоплення, ураження електричним струмом, блискавкою та іонізуючим випромінюванням, одержання інших ушкоджень внаслідок аварії, пожежі, стихійного лиха (землетруси, зсуви, повені, урагани тощо), контакту з представниками тваринного і рослинного світу, що призвели до втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до необхідності переведення його на іншу (легшу) роботу не менш як на один робочий день, у разі зникнення працівника під час виконання ним трудових обов'язків, а також у разі смерті працівника на підприємстві (далі - нещасні випадки).

Згідно із п.п. 68-74 вказаного Порядку, усі виявлені випадки хронічних професійних захворювань і отруєнь підлягають розслідуванню.

Професійний характер захворювання визначається експертною комісією у складі спеціалістів спеціалізованого лікувально-профілактичного закладу згідно з переліком, що затверджується МОЗ.

Віднесення захворювання до професійного проводиться відповідно до процедури встановлення зв'язку захворювання з умовами праці згідно з додатком 13.

Зв'язок професійного захворювання з умовами праці працівника визначається на підставі клінічних даних і санітарно-гігієнічної характеристики умов праці, що складається установою державної санітарно-епідеміологічної служби, яка обслуговує підприємство, де працює хворий, за участю спеціалістів (представників) підприємства, первинної організації профспілки, членом якої є хворий, або уповноваженої найманими працівниками особи з питань охорони праці, якщо хворий не є членом профспілки, та робочого органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства. Санітарно-гігієнічна характеристика видається на запит керівника лікувально-профілактичного закладу, що обслуговує підприємство, або спеціаліста з професійної патології міста (області, Автономної Республіки Крим), завідуючого відділенням професійної патології міської (обласної, Автономної Республіки Крим) лікарні.

Спеціалізовані лікувально-профілактичні заклади проводять амбулаторне та стаціонарне обстеження працівників за відповідним направленням. Відповідальність за встановлення діагнозу щодо хронічних професійних захворювань, перелік яких визначено Кабінетом Міністрів України, покладається на керівників цих закладів.

У спірних випадках для остаточного вирішення питання про наявність професійного захворювання особа направляється до Інституту медицини праці Академії медичних наук (м. Київ).

У разі незгоди хворого або роботодавця з рішенням Інституту щодо встановлення діагнозу і зв'язку захворювання із впливом шкідливих виробничих факторів і трудового процесу воно може бути оскаржено в судовому порядку.

Отже, професійне захворювання, як міра втрати здоров’я, та причинний зв’язок з умовами праці хворого визначається шляхом експертного обстеження спеціалістами спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів.

Слід зазначити, що за своєю сутністю оскаржуване рішення відповідача є експертним (медичним) висновком, який зроблено на підставі застосування спеціальних знань з метою встановлення певних обставин та фактів (в даному випадку, наявності зв’язку захворювання працівника з умовами його праці).

Прийняття Інститутом медицини праці остаточного рішення щодо професійного характеру захворювання, а також поширення на нього Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. № 1112, не змінює характер оскаржуваного медичного висновку, складеним за результатами проведення діагностики хворого та встановлення її зв’язку захворювання з умовами праці.

Крім того, слід зазначити, що у даному випадку посадові особи Центральної лікарсько-експертної комісії Клініки професійних захворювань не виступають у статусі суб’єктів владних повноважень, оскільки не виконують владних управлінських функцій і не наділені можливістю владно керувати поведінкою особи, з якою вони перебувають у спірних правовідносинах.

Реалізація державної політики у сфері охорони здоров'я відповідно до ст. 14 Основ законодавства України про охорону здоров'я покладено на органи державної виконавчої влади, до яких Інститут медицини праці та Клініка професійних захворювань, зокрема, не відносяться. Відтак, відповідач у даній справі не наділений владними управлінськими функціями у сфері охорони здоров’я.

Тобто між сторонами існує спір про право, який має приватноправовий характер, що в свою чергу виключає розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства.

Даний спір не є публічно-правовим і не підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції (адміністративна справа), як зазначено у п. 1 ч. 1 ст.3 КАС України, а тому встановлена ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів на цей спір не поширюється.

Вказаної правової позиції дотримується Вищий адміністративний суд України при вирішенні даної категорії справ (Ухвала від 04.11.2009 р., справа № 2887/08; Ухвала від 02 березня 2007 року, справа № К-1290/06).

Такої ж правової позиції дотримується і Київський апеляційний адміністративний суд в ухвалі від 24 листопада 2009 р по справі № 22-а-38869/08.

Щодо доводів стосовно того, що відповідачу державою делеговані функції суб’єкта владних повноважень суд зазначає наступне.

За загальним правилом делеговані функції, повноваження, це функції, повноваження (права і обов'язки), що їх набуває певний суб'єкт (орган чи посадова особа) шляхом передачі йому для виконання від іншого суб'єкта за власним рішенням останнього або на підставі норми закону. "Делегування" означає, як правило, передачу функцій, повноважень на певний час із збереженням у делегуючого суб'єкта права повернути й до власного виконання. Водночас делегуючий суб'єкт набуває право контролю за станом і наслідками виконання делегованих функцій, повноважень; він може також фінансувати із власних коштів їх здійснення, передавати у користування необхідні для цього майнові об'єкти.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України уповноважений делегувати в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління об'єктами державної власності міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб'єктам господарювання. Крім того, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 20 цього Закону, КМ України також здійснює контроль за додержанням законодавства органами виконавчої влади, їх посадовими особами, а також органами місцевого самоврядування з питань виконання ними делегованих повноважень органів виконавчої влади.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що в даних відносинах Інститут медицини праці виконує власні повноваження у сфері медицини як профільний заклад, а отже функції щодо надання висновків не можуть вважатися такими, що делеговані Інституту Кабінетом Міністрів України. За змістом постанови Кабінету Міністрів України не вбачається ознак делегування державою владних управлінських функцій Інституту медицини праці, який, як зазначено вище є науковою неприбутковою установою у сфері медицини.

З огляду на наведене доводи щодо виконання Інститутом медицини праці делегованих повноважень судом відхиляються.

Окрім цього, відповідно до ч. 3 ст. 6, п. 5 ч. 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України.

Відповідно до змісту ст. 55 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" спори щодо суми страхових внесків, а також щодо розміру шкоди та прав на її відшкодування, накладення штрафів та з інших питань вирішуються в судовому порядку. Відтак, вказаним законом передбачено право виконавчих органів Фонду соціального страхування від нещасних випадків звертатись до адміністративного суду з позовом з приводу вказаних вище питань, пов’язаних з нарахуванням та сплатою страхових внесків.

Відповідно до п. 74 Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. № 1112 у спірних випадках для остаточного вирішення питання про наявність професійного захворювання особа направляється до Інституту медицини праці Академії медичних наук (м. Київ).

Отже, для підтвердження причинного зв’язку хвороби з виконуваною роботою законодавством передбачений не судовий порядок установлення такого факту, а інший порядок його встановлення, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України в Ухвалі від 21  квітня 2010 року по справі № 6-12878св08.   

У разі незгоди хворого або роботодавця з рішенням Інституту щодо встановлення діагнозу і зв'язку захворювання із впливом шкідливих виробничих факторів і трудового процесу воно може бути оскаржено в судовому порядку

Відтак, вказаним Порядком правом оскарження до суду рішенням Інституту медицини праці наділений лише хворий та роботодавець. Виконавчим органам Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві права оскаржувати зазначені рішення не надано.

Відтак, ні зазначеним вище законом, ні іншими законами України не передбачено права позивача звертатися з даним позовом до адміністративного суду.

З огляду на те, що дана справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а також враховуючи відсутність у позивача права на звернення до суду з даним позовом, суд дійшов висновку про необхідність закриття провадження у справі, що не позбавляє права осіб, яким законом надано право на оскарження висновків Інституту медицини праці, звернутися до відповідного суду в порядку цивільного судочинства для цілей оскарження цього висновку.

Керуючись ст. 3, 17, 111, 121, п. 1 ч. 1 ст. 157, ст. 160, ст. 165 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В:

Закрити провадження у справі № 2а-15290/10/2670 за позовом Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у м. Димитрові до Державної установи «Інститут медицини праці Академії медичних наук України», треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_4, Димитровська Центральна міська лікарня, ДП «Красноармійськвугілля», - про визнання недійсним рішення від 01 червня 2010 року щодо встановлення зв’язку захворювання ОСОБА_4 з умовами праці і трудового процесу, яке оформлено у формі висновку центральної лікарсько-експертної комісії цієї установи від 01.06.2010 р. № 17/628.

Ухвалу про закриття провадження в адміністративній справі надіслати сторонам.

Роз’яснити позивачу, що повторне звернення з тією самою позовною заявою не допускається.

Ухвала набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Ухвала може бути оскаржена за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України. .

            Суддя                                                                                  О.А. Кармазін